Харків не назвеш містом випадкових рішень. Особливо тепер, коли тисячі людей шукають безпечніших регіонів для життя. Та саме сюди свідомо переїхала поетка, медійниця та кураторка проєктного розвитку LitSlamUA Тетяна Хоронжук. Народившись на Франківщині й проживши багато років на Заході України, вона відкрила для себе зовсім інший Схід — глибокий, україномовний та палко закоханий у власну свободу.
MyKharkov.info поговорили з Тетяною про магнетизм Харкова, поезію як спосіб проживання травматичного досвіду та про те, як український літературний слем структурується і виходить на міжнародну арену.
Привіт, Таню! Рада поспілкуватися й розкрити твою особливу історію. Ти народилася на Франківщині, але твій теперішній вибір — це Харків. Як склався цей пазл і чи пам’ятаєш ти момент, коли зрозуміла, що місто стало твоїм?
— Я народилася на Франківщині — у селищі Більшівці на Галичині. Але зараз, озираючись назад, усвідомлюю: Харків був присутній у моєму житті задовго до фізичного переїзду. Ще в школі мене захоплювало Розстріляне відродження, в університеті я писала дипломну роботу про харківський правопис, а свої перші водійські права взагалі отримала на тракторі ХТЗ — тому сміливо можу називати себе ще й трактористкою.
У 2022 році почалася моя робота на Радіо «Накипіло». Навіть на відстані я дедалі глибше занурювалася в історію, культуру та традиції Слобожанщини й поступово закохувалася в цей край.
Уперше надовго я приїхала сюди в серпні 2023-го. Тоді й сталося те, про що писав Юрій Шевельов: приїдеш до Харкова один раз — і вже не хочеш звідси йти. За кілька днів місто подарувало мені більше емоцій, вражень і відчуття причетності, ніж місця, де я прожила роки.
Мене зачарували тутешня атмосфера, люди, інтелектуальна традиція та харківський андерграунд. Повернувшись до Львова, я швидко зрозуміла, що довго там не затримаюся. Знайшла квартиру, зібрала речі й остаточно переїхала.
Багато хто вважав це рішення дивним — їхати до прифронтового міста в розпал повномасштабної війни. Проте мені хотілося бути дотичною до простору Миколи Хвильового, Майка Йогансена, Юрія Шевельова — до міста Сонця.
Прагнула стати частиною того потужного культурного процесу, який тут вирує попри все. Для мене Харків — унікальний феномен, і сьогодні надважливо бути поруч із ним, проживаючи цей історичний час разом.
В одному з дописів ти зізналася, що колись мало знала Україну за межами рідного регіону. Що найбільше перевернуло твої уявлення після переїзду на Схід?
— На той допис мене надихнув рядок із пісні гурту «Лінія Маннергейма»: «Я так мало розумів цю країну». Свого часу я дуже чітко впізнала в цих словах себе. Я виросла на Галичині й тривалий час сприймала Україну крізь призму свого регіону. Як і чимало галичан, які мало подорожували на схід чи південь, я мала певні стереотипи. Здавалося, ніби там української мови майже немає, усе зросійщено й втрачено.
Але проблема в тому, що ми зазвичай судимо лише за великими містами. Варто поїхати в села Слобожанщини, Донеччини чи Луганщини — і відкривається зовсім інша реальність. Попри Голодомор, репресії, десятиліття русифікації та імперського тиску, люди зберегли свою культуру, мову, пісню і пам’ять. Це мене буквально вразило.
Саме тут я відчула, наскільки живою, стійкою та глибокою є українська ідентичність. Наша країна не просто існує — вона говорить, співає, творить і тримається всупереч усьому.
Окрім людей, мене заворожила архітектура та сам простір Сходу. Після Галичини з її вузькими вуличками та щільною забудовою, Харків відкрив для мене зовсім іншу естетику: модерн, конструктивізм, широкі проспекти, безкраї обрії й неймовірне відчуття свободи.
Тут можна дихати на повні сили. Це, мабуть, найбільше й змінило моє світосприйняття: я зрозуміла, наскільки ми різноманітні і як мало знаємо одне про одного, поки не починаємо відкривати країну вживу.
Що такого є в Харкові, чого ти не знайшла б у жодному іншому куточку України?
— Люди. Це звучить просто, але саме в них найбільша цінність міста. Тут я зустріла колосальну кількість «своїх» — тих, із ким абсолютно збігаються цінності, погляди та світовідчуття. Харківська культурна спільнота — богемна, трохи андеграундна, дуже жива й безмежно відкрита. Такої концентрації творчих, сміливих та небайдужих особистостей я не бачила ніде.
Пам’ятаю свій перший вечір тут: мене привели до «Корабельної Мавпи» на концерт. Навколо були музиканти, поети, художники, журналісти. З багатьма з них я тоді лише знайомилася, а згодом вони стали невіддільною частиною мого життя.
Досі тримаю в пам’яті те відчуття: навколо стільки дивовижних людей, і з кожним хочеться говорити годинами. Мені імпонує харківська барна культура, заклади як місця зустрічей та народження нових смислів.
А ще захоплює локальний патріотизм — я рідко зустрічала таку віддану любов до свого міста. Тому Харків для мене — це насамперед люди, і я вдячна йому за це коло однодумців.
Ти пишеш вірші. Як узагалі почалася твоя історія з поезією? Пам’ятаєш перший текст, після якого зробила висновок, що все це серйозно?
— Я навіть не згадаю, коли саме народився перший вірш. Це сталося ще в молодших класах, коли я тільки вчилася римувати. Як і більшість дітей, тоді була переконана, що виросту всесвітньо відомою поеткою, видаватиму збірки мільйонними тиражами.
Проте з часом збагнула: для мене поезія — це не про побудову літературної кар’єри, а про спосіб проживати цей світ і власні емоції. Тому не можу виокремити конкретний текст, який усе змінив. Мабуть, це було серйозно від самого початку. Поезія супроводжує мене все життя, просто з роками я чіткіше зрозуміла її функцію для себе.
Про що тобі зараз найважливіше писати? Чи трансформувалися твої теми за останні роки?
— Моя поезія завжди була дуже особистою, я не вмію писати про те, що не болить і не чіпає за живе. Переважно вірші народжуються з потужних внутрішніх потрясінь: втрат, болю, любові чи розчарувань. Можливо, це прозвучить дивно, але я завжди відчувала, що мої тексти мають бути з гірчинкою. Вони такі і є. Я емоційна людина, надчутлива до всього навколо, тому кожен текст — це спроба переосмислити складний досвід або випустити назовні те, що щемить.
За останні роки змінився хіба що фокус діяльності. Якщо раніше я концентрувалася винятково на власній творчості, то зараз набагато більше енергії вкладаю в розвиток інших авторів та авторок.
Мені подобається створювати для них можливості: організовувати сцени, запускати проєкти, допомагати з публікаціями та формувати середовище. І від цього я отримую не менше задоволення, ніж від написання власних рядків.
Звідки приходить натхнення? Це результат дисципліни чи ті рідкісні миті, коли текст просто з’являється сам?
— На жаль чи на щастя, я абсолютно не дисциплінована авторка. Не можу сісти за стіл і змусити себе написати вірш. Ще зі школи пам’ятаю: коли просили скласти щось до свята — у мене нічого не виходило.
Зазвичай усе починається з одного рядка чи фрази, яка наздоганяє мене де завгодно: на вулиці, у транспорті, посеред розмови. Тоді я розумію: процес пішов. Це особливий стан, близький до катарсису, коли занурюєшся глибоко в себе і не можеш зупинитися.
Одного разу я просто йшла містом, сіла на сходи й провела там кілька годин, фіксуючи текст.
Основа вірша з’являється швидко, а далі вже починається шліфування: робота над ритмом, виправлення дрібниць чи пошук точнішого слова. Але початковий імпульс завжди спонтанний.
У твоєму профілі є фраза: «Шось пишу і від того дуже слабну». Це такий жарт чи в ньому сховано більше правди, ніж здається?
— Це значно менше жарт, ніж могло б здатися. Кожен мій вірш нерозривно пов’язаний із сильними переживаннями, і під час написання я фактично проживаю їх заново. З одного боку, текст працює як психотерапія, допомагаючи евакуювати те, що накопичилося всередині. З іншого — весь цей емоційний вантаж назавжди залишається у вірші.
Іноді повертаєшся до старого тексту й відчуваєш, що він досі болить, просто тепер цей біль зафіксований у конкретній формі. Тому так, я дійсно щось пишу і від того дуже слабну.
Твоє ім’я міцно асоціюється з літературним слемом. Чим свого часу тебе зачепив саме такий формат поетичного перформансу?
— Зі слемом мене познайомив Артем Ельф. Хоча вперше про цей рух я почула раніше завдяки роботі в медіа: слемери іноді приходили до нас на ефіри, і я думала: «О, цікавий рух». Проте тоді це залишалося чимось зовнішнім. Коли я переїхала до Харкова, друзі почали натякати, що мне варто спробувати виступити самій.
Я писала вірші, любила читати їх вголос, тож ідея виглядала логічною. Тоді мене й познайомили з Артемом: «Ось Таня, вона пише вірші». А я хотіла зсередини зрозуміти, як працює цей формат.
Читайте також: Літературний слем у Харкові під час війни: інтерв’ю з Артемом Ельфом
Склалося так, що спершу розпочалися наші стосунки, а вже потім — моя слемерська історія. Доволі кумедно, але я постійно розминалася з подіями в Харкові: то виїжджала за день до виступів, то поверталася наступного дня. Тому на свій перший слем я потрапила у Львові.
У цьому був свій символізм: у місті, де я прожила роки, мені свого часу не вдалося знайти те творче ком’юніті, якого прагнула, а згодом ми фактично привезли його туди самі. Так мій перший виступ відбувся на Галичині, замкнувши коло між рідним краєм і Харковом, що став моїм домом.
Спочатку я брала участь як глядачка та авторка, але швидко зрозуміла, що мене захоплює не лише сцена. У команди LitSlamUA було безліч крутих ідей, і я побачила, що можу допомогти з розбудовою структури: стратегічним плануванням, розвитком проєктів та пошуком можливостей. Попри власну творчість, у суто творчих компаніях я часто почуваюся найменш поетичною особою, зате обожнюю систематизувати хаос і перетворювати ідеї на конкретні дії.
Тож у певний момент я сказала: «Нам потрібна стратегічна сесія» — і ми її провели. «Потрібна громадська організація» — і ми її юридично зареєстрували. Потім почали писати гранти, запускати краудфандинг тощо.
Особливо критичним цей процес став після мобілізації Артема Ельфа та Олександра Кудя. Я чітко усвідомлювала, скільки сил вони вклали в цей рух, і не могла дозволити, щоб він просто згас. Прагнула не лише зберегти створене, а й допомогти йому масштабуватися.
Читайте також: «Найбільше я боюсь реверсу у свідомості українців»: Олександр Кудь — про фронт, культуру і Харків, який не мовчить
Для мене це була й особиста історія: коли Артем пішов до війська, слем став способом залишатися поруч із ним, з його мрією та справою, якій він присвятив роки. Тому сьогодні слем для мене — це значно більше, ніж формат. Це улюблена спільнота, можливість відкривати нові голоси та допомагати авторам знаходити свою аудиторію. А якщо зовсім відверто — це історія про велику любов.
Зараз ти активно розвиваєш LitSlamUA. Як трансформувався український слем за той час, що ти перебуваєш усередині процесу?
— Не хочу приписувати собі надмірних заслуг, адже все, що відбулося з LitSlamUA за останні роки, — це результат синергії великої команди. Нас об’єднує те, що ми фанатично любимо слем і готові інвестувати час та сили навіть тоді, коли це не приносить матеріальної вигоди. Ми просто віримо в цей рух.
Звісно, теперішніх результатів не було б без міцного фундаменту, закладеного свого часу Мультфільмом Гагаріним, Артем Ельфом та Олександром Кудем. Ми не будували все з нуля, а вивели справу на новий етап.
Моя роль полягала в систематизації процесів та пошуку нових інструментів для зростання. За цей період ми заснували ГО, залучили грантові програми, видали перший слемерський альманах та реалізували низку освітніх ініціатив.
Окреме досягнення — співорганізація разом із Літературною агенцією OVO першого в історії України національного відбору на Європейський поетичний слем. Ще кілька років тому про таке складно було навіть мріяти.
Проте головна зміна в тому, що український слем став помітним у суспільстві. Він остаточно втрачає статус маргінального чи зрозумілого лише вузькому колу явища.
Ви нещодавно випустили альманах слемерів — проєкт, який ви називали своїм «дітищем». Які емоції переповнювали, коли ти нарешті тримала його в руках?
— Якщо чесно, було відчуття, ніби після довгих і важких пологів нарешті тримаєш немовля. Ми народжували цей альманах усією командою. Я неймовірно переживала, нервувала, думала про нього вдень і вночі. Але зараз не шкодую про жодну витрачену нервову клітину. Коли я вперше взяла його до рук, зрозуміла: усе було недаремно. Вийшла унікальна річ, якою ми щиро пишаємося.
Мені здається, такого формату в українській поезії ще не існувало. Найголовніше — нам вдалося створити книжку, яка не консервує слем, а навпаки — фіксує його живу, пульсуючу історію. Хтось колись сказав мені: «Виходить, слем помер, якщо ви його надрукували».
Я замислилася над цим і зрозуміла: ні, усе з точністю до навпаки. Ми зафіксували його життя в моменті.
Український поетичний слем інтегрується в європейський контекст. Чим, на твою думку, наші автори сьогодні можуть здивувати міжнародну аудиторію?
— Питання виходу на європейську арену назріло давно, про це дискутували ще з моменту відновлення руху у 2019 році. Для реалізації просто мали збігтися правильні люди, надійні партнери та відповідний час. І найважливіше тут навіть не сам факт виходу на міжнародний рівень, а те, що наш слем уже давно європейського рівня за своєю якістю.
Так, зовні ми могли сприйматися як локальне андеграундне ком’юніті, але LitSlamUA роками масштабувався по всій країні, об’єднуючи авторів та формуючи покоління, яке ми всередині називаємо «четвертою хвилею». Тому наші митці абсолютно готові виступати на рівних із найкращими перформерами Європи. Ми нічим не гірші, а в чомусь, можливо, навіть потужніші.
Український досвід сьогодні унікальний і трагічний водночас. Ми живемо в епіцентрі війни, втрат, боротьби та неймовірної внутрішньої стійкості. Наші автори рефлексують про речі, які болять усій нації. Коли український слемер виходить на міжнародну сцену, він транслює не абстрактні новини, а живі людські долі, наш біль, силу та любов.
Цього року Україну на європейському слемі представлятиме київська поетка «Скалозубство», і я щаслива, що ця можливість стала реальністю завдяки спільним зусиллям. Найбільше тішить те, що український слем більше не просить дозволу сісти за спільний європейський стіл — він давно заслужив на це право. Настав час заявити про себе на повний голос.
І наостанок: якби довелося лише трьома словами описати себе теперішню — людину, яка створює тексти, працює в медіа та розвиває культуру, — що це були б за слова?
— У три слова я точно не вкладуся, тому дозволю собі озвучити одну містку фразу: «Вар’ятка з Галичини, до нестями закохана у Харків».
Мені здається, це формулювання пояснює абсолютно все в моєму теперішньому житті. І мій переїзд сюди під час великої війни, і кураторство культурних проєктів, і те, чому я так багато і захоплено говорю про Слобожанщину та розвиваю літературний слем.
Ольга Карпусь
Не забудьте підписатися на 
в Телеграмі 
, щоб мати можливість читати нові пости!
Комментирование закрыто.