За роки існування літературний слем пройшов шлях від локальних харківських вечірок до розгалуженої мережі: слем-вечори охопили Дніпро, Львів, Київ та Кривий Ріг. Змінювалися майстри, теми та самі формати, проте незмінним залишалося одне: слем — це простір для самовираження тих, кому є що сказати світу.
Сьогодні це вже не просто змагання, а повноцінна поетична спільнота. Попри повномасштабне вторгнення, рух не зупинився. Про розвиток андеграунду, вихід на велику сцену та волонтерські рейки MyKharkov.info поговорили з організатором проєкту Артемом Ельфом.
Привіт, Артеме! Дуже хочеться дізнатися про перший літературний слем після 24 лютого. Як він проходив і що тоді було найважчим?
— Повномасштабне вторгнення для нашої тогочасної слем-спільноти, як для харків’ян, так і для всіх українців, стало наче метеорит або виверження вулкана. Це був катаклізм, який знищив звичний уклад нашого життя, змусив багатьох людей роз’їхатися країною та планетою, проте не втрачати зв’язку одне з одним. Ми знали, хто де, підтримували одне одного та продовжували спілкування.
Волею долі я потрапив до Полтави, де ще один переселенець із Харкова, актор театру Міша Кабанов (його, на жаль, не стало у 23-му році), влаштував волонтерський штаб. До нього доєднувалися інші переселенці з Харкова задля допомоги рідному місту. Я час від часу допомагав Міші з волонтерством: розвантажував і завантажував фури та «газелі», які возили гуманітарку на Харків.
Також у Полтаві я познайомився з місцевим поетом Антоном Нестеренком. Він розказав, що у них у місті майже відсутній поетичний рух, принаймні порівняно з Харковом. І в якийсь момент він запропонував мені зробити літературний слем у Полтаві, допоміг знайти приміщення та апаратуру за помірну ціну. Подія відбулася в серпні 2022 року.
Частина коштів, зібраних на заході, якраз передавалася волонтерському хабу Міші Кабанова, про якого я згадував.
А що найголовніше — це те, що, попри все, з усіх куточків країни до Полтави з’їхалися наші харківські поети-слемери. Це показало, наскільки важливою для людей є наша справа.
Найважчим у всьому цьому було наважитися в умовах повномасштабної війни робити подію, ще й у місті, де ми ніколи їх не проводили. Але на практиці все виявилося значно легше, ніж ми думали. Ще й на вечір поприходили переважно харківські переселенці.
Часто культурні події подають як повністю благодійні. Ти ж відкрито говориш про витрати — оренду, зарплати, друк. Чому для тебе важливо проговорювати цю сторону?
— Усі події, що відбуваються протягом війни, є благодійними. Постійні збори на потреби військових стали вже нормою. Це той мінімум, яким культурний сектор може вкластися у спільну перемогу над ворогом і допомогти війську. Але організація заходів теж потребує витрат: на оренду приміщень, обладнання, створення і друк афіш, квитків, просування в соцмережах, мінімальні гонорари для учасників команди (фотографи, оператори, SMM, звукорежисер). Усе це — кошти, які компенсуються з входу.
Це варто розуміти, про це дійсно варто говорити перед аудиторією. Проте щоб суми зборів на потреби армії були більшими, ми стараємося проводити благодійні аукціони.
На якомусь етапі ми дійшли до того, що почали приносити лоти з дому: книжки, картини, елементи декору, особисті речі.
Багато людей із Харкова виїхало, і через це ми втратили частину аудиторії. До того ж комендантська година, повітряні тривоги та обстріли можуть відлякувати людей від відвідування заходів. Але ми робимо все, щоб наше завдання як проєкту, що розвиває андеграундну літературу, реалізовувалося і приносило користь війську.
З 2023 року вас почали активно запрошувати в різні міста. Чому, на твою думку, виник такий попит на слем саме під час війни?
— Попит на харківський літературний слем виріс, на мою думку, саме через повномасштабне вторгнення. У літературних спільнотах інших регіонів звернули увагу на творчий рух, який продовжує функціонувати в Харкові навіть в умовах великої війни.
Та й взагалі, на тлі єднання всієї країни в нас (андеграундних літераторів) з’явилося більше зацікавленості в комунікації одне з одним. Ми зрозуміли, що разом можемо більше. Також не можна відкидати те, що багато хто з наших «братиків та сестричок», які роз’їхалися іншими містами, стали амбасадорами харківського слему.
Велику роль у тому, щоб познайомити сучасну українську андеграундну спільноту з нашим проєктом, відіграв поет і організатор із Кам’янського Федір Федько. Федя має феноменальну здатність збирати навколо себе людей з абсолютно різних регіонів. Саме він запросив нас до себе в місто в серпні 23-го, і туди з’їхалася велика кількість авторів, із якими ми ще не були знайомі.
З цього розпочався наш нескінченний тур містами країни, який триває й досі, навіть попри те, що я зараз в армії.
Читайте також: Артем Ельф: заснування літературного слему у Харкові та особиста історія
У 2025 році ви оформили громадську організацію й запустили альманах. Це про масштабування чи про системність?
— Ще у 2011 році, коли я тільки прийшов у харківський слем-рух, я бачив його трохи не таким, яким він був на той момент. Підвально-барна спільнота людей за інтересами — це, звісно, добре, але хотілося масштабу. Хотілося, щоб це був не тільки майданчик для «ноунеймів», який дає можливість вперше бути почутим, а чимось більшим. Чимось, що дасть змогу зробити перший крок у бік професійної літератури. Тому так, це масштабування.
А альманах — це давня мрія. Бо за 18 років існування харківського літслему ніхто й ніколи (хто б не очолював спільноту) не випускав поезій наших авторів на папері. Весь творчий процес існував «тут і зараз», на сцені. Настав час це виправити, а створення громадської організації підкреслює цей момент зростання і перехід у нову якість.
Не можу не відзначити колосальну роботу з документами та купою правок, яку виконала Тетяна Хоронжук. Вона прийшла в команду у 24-му році як кураторка проєктного розвитку. Саме вона й почала цей процес масштабування та реалізацію на практиці мого бачення того, чим повинен бути слем.
Що таке «харківський вайб» у вашому випадку? Це стиль, енергія чи позиція?
— Під харківським вайбом я маю на увазі слем. Наша атмосфера, темперамент, подача, настрій. Харківський літературний слем — це не літературна подія чи літературний конкурс у звичному розумінні. Це те, що ми називаємо «літературним шоу», де багато що залежить від ведучого (слем-майстра). Наші офлайн-події — це завжди азарт та яскраві емоції.
Літературні майстерні — це вже інший рівень роботи. Ви готуєте нове покоління авторів чи формуєте спільноту?
— Літературні майстерні — це проєкт, спрямований на громади Харківщини, та й взагалі на будь-які громади, маленькі містечка або села. Враховуючи, що вся наша діяльність завжди крутилася навколо великих міст, виникла думка, що це не зовсім правильно. Треба нести свій досвід і туди, де його ще точно не було. Бо і в селах, і в маленьких містах є поети-початківці, які хотіли б бути почутими та дотичними до спільноти однодумців.
У кожному населеному пункті ми проводили два дні. Першого дня були саме майстерні, які вели представники нашої команди: Влад Радченко (майстер-клас із віршування) та Микита Лютий (майстер-клас із декламації).
Другого дня вже відбувався літературний слем, на який ми також привозили авторів із Харкова, щоб вони змогли познайомитися та позмагатися («послемитися») з місцевими.
Наша Тетяна написала грантову заявку до Українського інституту книги, бо вони якраз проводили конкурс на цікавий проєкт розвитку літератури в прифронтових громадах. Ми цей грант виграли й поїхали в тур.
Чого глядачі не бачать за лаштунками ваших подій?
— Глядачі та учасники слемів не бачать мук організатора: як зібрати все докупи, де взяти гроші, на чому зекономити, як домовитися про приміщення, де знайти локацію, яка підійде саме нам. А ще постійні очікування афіш від дизайнерів, готових відео після подій… Складнощі в перемовинах, якщо з кимось із партнерів виникають розбіжності в поглядах чи інтересах.
Графіки проведення подій і поїздок: хто куди поїде. На все це накладається те, що частина людей, які виходять на сцену і ведуть безпосередньо слеми, зараз в армії: я, Саша Кудь, Роман Єрмілов.
Чого зараз найбільше бракує українській літературній сцені?
— Складно сказати, чого саме бракує українській літературній сцені. Все наче є, але всього не так щоб дуже багато. Що я думаю?
Консолідація різних угруповань і організацій — вона є, але хотілося б ще більше. Інституційна та грантова підтримка — теж є, але хотілося б більше. Яскраві, різнопланові автори — точно є, і багато. Треба більше розвитку та менеджменту.
Напевно, те, чого точно не вистачає, — це обізнаності суспільства про те, що у нас в країні є літературний процес, і він досить активний, сучасний і вартий уваги.
Про що тут казати, якщо потрапивши з моєї «бульбашки» в «бульбашку» армійську, де зовсім інші люди, я з’ясував, що майже ніхто (принаймні в моєму дивізіоні) не знає, хто такий Сергій Жадан.
Люди не в курсі, що після Тичини чи Ліни Костенко в цій країні хтось щось писав.
Ти зараз у навчальному таборі. Як поєднується військова реальність і культурний процес?
— Поєднувати службу в армії та навчання за фахом із творчо-організаційною діяльністю дуже важко. По-перше, у мене часто немає інтернету. По-друге — сил або часу слідкувати за тим, що робить команда.
Особливо моя відсутність та Саші Кудя відчувається при організації та проведенні офлайн-подій. Бо офлайн, його підготовка та реалізація — це величезна купа дрібних деталей і нюансів, які я знаю і пам’ятаю, бо займаюся цим уже дуже давно. Воно в мене на рівні рефлексів. У молодшого покоління наших організаторів такого «скіла» ще немає.
Останні роки ти більше пишеш прозу і вже маєш готову книгу. Чому цей поворот і про що вона?
— Перехід від поезії до прози стався якось дуже легко і раптово для мене самого. У якийсь момент я просто сів і почав писати. Хоча це дивно, бо я завжди соромився навіть пробувати робити якісь прозові нариси — була впевненість, що я повинен розвиватися саме в поезії. А тут «понесло», творчий порив.
Книга називається «Байки східняцьких околиць». Написана вона в стилі, як мені сказали, міського фентезі або ж магічного реалізму. Це три оповідання, об’єднані спільним всесвітом. У книзі є два головні персонажі, у кожного з них свої пригоди, але в третьому оповіданні вони зустрічаються. Головним творчим «твістом» для мене було показати світ, у якому будь-які наші народні чи побутові забобони — це правда. І в цьому всесвіті все це діє, до того ж у максимально гіперболізованій формі. Книга ще не вийшла, я очікую на відповідь від видавництва, щоб узгодити подальші дії. Тому далі буде…
Якщо коротко: слем сьогодні — це більше мистецтво, волонтерство чи спосіб говорити правду? І чи міг би ти описати нинішній етап слему одним словом?
— Слем — це і про мистецтво, і про спільноту, про майданчик, новий досвід, дружбу, конкуренцію, розвиток, нові спільні проєкти, єднання людей зі спільними цінностями.
Волонтерство — це скоріше те, що треба робити загалом, незалежно від того, хто ти й чим займаєшся. Бо в країні йде війна, і всі ми повинні бути або у війську, або для війська. Допомагати армії треба, хоча б своїм друзям чи знайомим, які служать. Бо ми повинні вистояти й перемогти.
Одним словом описати це не вийде, вийде трьома: Все буде slam!
Ольга Карпусь
Не забудьте підписатися на 
в Телеграмі 
, щоб мати можливість читати нові пости!
Комментирование закрыто.