З провідним українським письменником, перекладачем та волонтером Сергієм Жаданом вдалося поспілкуватися якраз після репетиції нової концертної програми.
Його портрет вже висвітлили в сотні інтерв’ю, книжки розібрали критики на цитати, але щоб хоч трішки зрозуміти письменника Сергія Жадана – необхідно навчитися читати і бачити між рядків.
Разом з Сергієм Жаданом розбирались в творчих новинках, політиці та харківському житті.
Сергію, ви щойно з репетиції нової програми альбому «Конфіскат». Зараз він у мережі у вільному доступі. Це принципова позиція?
Альбом «Конфіскат» ми виклали в мережу 21 лютого. З цього приводу зробили закриту вечірку у клубі «Купідон» у Києві. А вже 27 лютого у клубі «Корова» у Харкові грали нову програму.
На цей альбом ми збирали гроші серед наших слухачів. Вони підтримали нас — ми віддячуємо їм і виклали цей альбом у вільний доступ. Пізніше він з’явиться на платних ресурсах, але поки що — це жест подяки нашим слухачам.
В мене, після прослуховування альбому, склалося враження, що він весь пронизаний таким патріотичним запалом і намаганням привернути увагу молоді саме до теми патріотизму і, звісно, теми війни. Які посили ви особисто вкладали в ці тексти?
Ну, що таке патріотизм? Ми його дещо ширше трактуємо. Боротися з підлітковою наркоманією – це для нас вияв патріотизму. Говорити про якісь речі, пов’язані з екологією – це також патріотизм.
Щонайменше, що можна зробити, заблокувати російські медіа ресурси – це питання національної безпеки. Це те, з чого слід починали, це те, що треба було зробити ще в 2014 році.
Останнім часом саме трактування терміну «патріотизм» — воно дещо деформувалось, звелося до якихось гасел, якоїсь суто політичної риторики. Для нас це більш широке значення і цим альбомом ми намагаємось говорити про речі, пов’язані з нашими принципами та переконаннями. Наприклад – триматися своїх міст, триматися своєї країни, підтримувати одне одного, гуртуватися разом у доволі неспокійні часи. У кожного із нас є лінії, за які не варто заступати. Лінії переконань, лінії принципів, лінії цінностей.
Читайте також: Где наш Чак Паланик: десять перспективных писателей Харькова
Тут і далі — фото з офіційної сторінки Сергія Жадана в фейсбуці
А що стосується гурту «Жадан і Собаки», триває якась паралельна робота, виступи?
Ми зараз зібралися, працюємо над новим матеріалом. Думаю, що вже навесні з’явиться новий сингл, нове відео. Влітку у нас багато концертів, багато фестивалів.
Вже у травні Харків чекає на сучасну і масштабну оперу про Василя Вишиваного. Розкажіть про вашу роль у цій постановці? Чого очікувати глядачеві?
До мене звернувся Почесний консул Австрії в Харкові Всеволод Кожем’яко і запропонував зробити оперну постановку. Ми обрали постать Вишиваного, постать, яка історично поєднує Австралію і Україну, і почали працювати.
(Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний), нащадок королівської династії Габсбургів, ерцгерцог, якого вважали претендентом на гетьманську булаву, політик, дипломат, поет, полковник Легіону Українських Січових Стрільців та Армії УНР – ред.)
Я зробив лібрето, київська композиторка Алла Загайкевич написала музику. Запросили Ростислава Держипільського, режисера з Івано-Франківська. Зараз ведуться репетиції. 29 травня має бути прем’єра. Думаю, що глядачам треба очікувати великого експерименту.
Чесно кажучи, я сам не знаю, що з цього вийде, я сам чекаю. В репетиційний процес не втручаюсь. Це не зовсім коректно, як на мене, коли автор втручається в роботу режисера і намагається нав’язати свою точку зору. Лишається довіряти.
Якщо обирати між віршами і прозою, що оберете?
Мені все близько. Це для мене єдина книга, єдиний потік. Я не розрізняю вірші чи проза. Якщо пишу прозу, паралельно можуть писатися вірші. Це все один процес, який триває безкінечно.
В одному із інтерв’ю ви ділились планами, що хотіли б написати книгу про війну, саме від імені людини, яка здійснює перший постріл. Плани не змінилися, чи просувається робота?
Я натомість написав п’єсу. Вона називається «Хлібне перемир’я», і вже у квітні вийде друком. Це історія про мирне населення, цивільних, які проживають у прифронтовій зоні. Є думки написати щось про військових. Я дивлюсь, що написано про цю війну і, за великим рахунком, мені з цього не все подобається. Тому поки що не знаю, як про це писати.
Зараз багато військових пишуть про війну. Чи є щось, що сподобалось?
Мені поки що подобаються документальні щоденники. На мою думку і на моє сприйняття це найбільш щиро і найбільш природно. Останнє, що читав саме про війну – це щоденник оборони Луганського аеропорту.
Надзвичайно сильна, страшна, болюча книга, де день за днем відтворюються події літа 2014 року. Там немає художніх чи стилістичних знахідок. І вони, за великим рахунком, там не потрібні. Жорстка і дуже детальна інформація всього, що там відбувалось. Коли ти все сприймаєш як єдиний масив інформації – це набуває цінності і справляє враження.
Розкажіть, коли саме чекати на презентації нових книжок та програм?
У квітні вийде книга віршів нова «Список кораблів», вийде п’єса, про яку я згадував – «Хлібне перемир’я». І в квітні планується тур-презентація відразу обох книжок. Охопимо Київ, Харків, Чернівці, Івано-Франківськ, Луцьк ще пару міст.
У рамках свого благодійного фонду ви анонсували конкурс для школярів «Читай – пиши». Розкажіть, будь ласка, про нього: яка основна мета?
Разом із Українським інститутом книги і платформою «BaraBooka» ми запустили конкурс читацьких відгуків «Читай – пиши».
Через соціальні мережі розмістили оголошення для освітян і школярів з Донецької, Луганської і Харківської областей і запропонували їм написати відгуки на книги українських авторів. І процес пішов. Наше журі, до складу якого увійшли літературні критики та письменники, фахові люди, які займаються літературою, прочитають все, що отримаємо.
Оберемо переможців і запросимо їх до Києва на «Книжковий Арсенал». Переможців має бути 12. Призи – планшети та камери миттєвого фотографування. У дітей буде можливість познайомитись і поспілкуватись з письменниками, видавцями. В принципі, подивитися на столицю.
Читайте також: Володимир Рафєєнко: «Письменник — така людина… це рефлекс!»
Не плануєте проект розширити на всю Україну?
У нас маленький фонд, немає таких ресурсів. Це треба кидати всю роботу і займатися лише цим. Фонд складається з 3-4 людей і ми намагаємось допомагати адресно людям, яких знаємо особисто. Закуповуємо необхідні речі для шкіл, садочків, інтернатів, бібліотек.
Діти добре зустрічають. Вони скрізь однакові. Їм подобається, коли ти з ними спілкуєшся, проводиш час. Вони зазвичай щирі й відкриті.
На моє переконання, закон про мову – це просто необхідність, його давно слід було прийняти, можливо б у такому разі багато речей не були сьогодні такими дражливими.
Ці діти живуть у прифронтовій зоні, де більше російської інформації, ніж української. Вони дивляться російське телебачення, слухають сепаратистське радіо, сидять в російському Інтернеті. Українська держава цьому не протистоїть. В перші роки війни Міністерство інформаційної політики виявило свою абсолютну безпорадність. На лінії розмежування ти почуєш радіо з Донецька, а не українське. Хоча це стосується не лише прифронтової зони. Це і Харківщини також стосується. Що пересічні українці дивляться вдома? Дуже часто це російські канали.
Щонайменше, що можна зробити, заблокувати російські медіа ресурси – це питання національної безпеки. Це те, з чого слід починали, це те, що треба було зробити ще в 2014 році.
Що б ви порадили письменникам, які починають свій творчий шлях?
Більше читати. Любити те, про що вони пишуть і знати особисто предмет свого віршування чи прози.
Яку книгу ви зараз читаєте?
Наразі читаю книгу Плохія «По червоному сліду» про вбивство Бандери. Взагалі, дуже люблю Сергія Плохія. І намагаюсь читати все, що він пише.
У 2010 році ви сказали «Треба розуміти, коли вони (політики) говорять про надбання українського народу, насправді йдеться про лобіювання лише інтересів російської мови й про повне блокування розвитку та пропагування української». Ситуація сьогодні змінилася?
Це було сказано в зовсім іншій країні. Країна 2014 року все почала з нуля. Не можна сказати, що Революція Гідності все змінила. Але нинішні політики змушені враховувати досвід 2014-2019 років. Та риторика, яка була до 2014 року, якщо десь і з’являється, то вона вже є проблемною. Який-небудь народний депутат в себе на сторінці вітає українців демонстративно з 23 лютого, і це щонайменше викликає великий резонанс і не сприймається як щось цілком нормальне.
Нещодавно у Харкові пройшов мітинг на захист російської мови. Чи можна це назвати певним реваншем проросійських сил?
Ну, не так мітинг, як провокація. Але так чи інакше – закон про мову будуть використовувати в політичних іграх, це ж зрозуміло. Ясна річ, що він буде викликати дуже різні емоції та настрої. Певною мірою тому, що не був обговорений, не було якоїсь широкої дискусії навколо нього. На моє переконання, закон про мову – це просто необхідність, його давно слід було прийняти, можливо б у такому разі багато речей не були сьогодні такими дражливими. Перспектива змін завжди лякає. Особливо, коли є ті, хто подібні страхи свідомо роздуває. Згадайте, як усіх лякали українською мовою в кінотеатрах чи на радіо. Не думаю, що сьогодні це комусь заважає.
Жити в Україні і не знати державної мови – це нонсенс. Тут просто немає про що говорити. Далі починається простір для маніпуляції, коли хтось говорить, що йому не дають говорити його мовою, що хтось порушує саме його права.
Я живу в Харкові, говорю українською. Хоча, якщо тверезо оцінювати ситуацію, то зрозуміло, що в нас є переважання російської мови і це не зовсім відповідає Конституції України, де прописано, що державною мовою є українська.
Закон про мову має бути ефективним. Не роз’єднувати українців, а давати їм простір для самореалізації. Але очевидно, що доки українська мова далі не сприйматиметься частиною суспільства як рідна, будь-який закон буде викликати спротив і несприйняття.
Будь-якої миті з Росії можуть зайти танкові колони і тоді в тебе не буде можливості виходити на мирні протести. Ти вже будеш змушений рахуватися з реальністю окупації і агресії.
Тут загалом важко апелювати до якоїсь логіки – люди просто виходять із того, що їх на сьогодні все влаштовує, і вони нічого не хочуть міняти ні для себе, ні для своїх дітей. Загалом, ставлення до мови в цьому сенсі є певним віддзеркаленням ставлення до країни загалом. Чи відчуваю я себе громадянином цієї країни, чи вважаю я цю країну своєю, чи хочу я змін. Чи навпаки – це все мене не стосується, це не мої проблеми. Одне слово – у нас складне й неоднорідне суспільство і простих рішень для нього просто не існує.
Шість років Революції Гідності . Чи знайшла тоді Україна свій курс?
Це добре, що нам взагалі вдалося вистояти. Це було досить проблематично. Війна стала тим чинником, який багатьох українців об’єднав. Багато хто для себе вперше усвідомив приналежність до цієї держави, до цієї країни. Особливо це відчувалось на Сході. Коли багато людей не підтримували Майдан, не розуміли його, не виявляли жодної політичної активності, а навесні 2014 року раптом включилися у волонтерську діяльність, громадську активність.
Багато харків’ян тоді долучилися до волонтерського руху, допомоги українському війську. Навіть якщо політика — це не зовсім їхня історія, люди зрозуміли, що Донбас зовсім поруч. Багато кого це налякало, мобілізувало, змусило подумати про якісь базові речі, які до цих подій базовими не були. Будь-якої миті з Росії можуть зайти танкові колони і тоді в тебе не буде можливості виходити на мирні протести. Ти вже будеш змушений рахуватися з реальністю окупації і агресії.
Ви часто їздите на фронт як волонтер, і як митець. Що можете розказати про Схід сьогодні?
Схід – це певна плутаниця в дефініціях. Особливо останні 6 років, коли говорячи про Донбас, забувають, що Харківщина – це теж Схід, і не лише географічно, але й великою мірою світоглядно. Настрої в області не сильно відрізняються від Донеччини чи Луганщини, тому виокремлюючи Донбас ми робимо йому не дуже добру послугу.
На Одещині, Херсонщині, Миколаївщині, Харківщині настрої також дуже проблемні. Ось я пару днів тому їздив в Лозову, мав там виступ. І за настроями це дуже нагадує райцентр Донеччини. Хтось не розуміє політики Києва, хтось не зовсім розуміє, що відбувається на Донбасі. Хтось відчуває себе в певній меншості, людина, яка знаходиться на декларативно – патріотичних позиціях не завжди впевнено себе почуває.
Подивитися на результати виборів і електоральні настрої і стане зрозуміло, що схід важко обмежити лише Донеччиною і Луганщиною.
Схід розчарувався у кандидаті, за якого проголосувала більшість?
Думаю, поки що не дуже. Найбільші розчарування ще попереду. 40% довіри населення – це все ще велика довіра.
Що очікують люди на Донбасі?
Люди на Донбасі очікують завершення війни. Ясна річ, що не будь-якими методами. Говорячи про завершення війни, кожен має на увазі щось своє. І коли ці території повернуться, то перш за все, треба гарантувати безпеку всім громадянам.
А що можете сказати про настрої військових?
З того, що бачу, у них є певне нерозуміння того, що відбувається. Багато з них голосували за чинного президента і передбачали зовсім інший розвиток подій.
Можна стверджувати, що почалася певна дискредитація військових, волонтерів, ветеранів?
Це почалося не сьогодні, не минулого року, це триває вже кілька років. Певні тенденційні ставлення до військових, ветеранів, волонтерів.
Думаю, що в цьому винна влада, яка має якесь своє бачення того, який статус у суспільстві мають займати і військові, і волонтери. Влада, яка ловить певну кон’юнктуру й пробує формувати певне суспільне мислення, певну візію щодо цього.
Мабуть, до влади мають бути претензії. А наші співгромадяни реагують на стійкі меседжі, які транслюються через ЗМІ. А у населення різні погляди, різні настрої, різні уподобання. Хтось із них від самого початку ставився до українських військових неприхильно і вороже. Хтось готовий був зустрічати російських військових із квітами. У когось змінились настрої, в когось – ні.
Читайте також: Письменник Андрій Курков: «Шляхи української і російської літератури остаточно розійшлися»
Ви народилися в Старобільську і в Харків приїхали навчатися. Розкажіть своє перше враження про місто.
У мене перше враження були зовсім дитячі. В мене тут живе тітка, вона письменниця, перекладачка, Олександра Ковальова. Ясне діло, що Харків справляв враження після маленького нашого затишного Старобільська. Справжній мегаполіс, справжнє велике місто, з метрополітеном, а перш за все – з книжковими магазинами. Тому Харків я люблю з дитинства. А коли в старших класах постав вибір, куди вступати — рідний Луганськ чи все таки Харків, обрав Харків.
Яку роль у вашій творчості відіграла тітка?
Вона відіграла важливу роль. Ще коли я був учнем середніх класів, я почав писати якісь свої перші віршики, давав їй читати, це мій перший читач, перший вчитель. Вона професійна поетка, перекладачка, член Спілки письменників. Ще в радянські часи в неї вийшло дві книги. Вона завжди була для мене важливим прикладом і її оцінка була важливою. Вона була доволі лояльним критиком і давала багато читати.
Харківський міський голова, за той термін, який він перебуває на посаді, доволі жорстко зачистив політичне поле міста, і це накладає свій відбиток на політичні тенденції в Харкові. Сам факт того, що йому немає політичної альтернативи, багато свідчить про політичне життя міста. Все-таки повинна бути політична конкуренція і потужна, сильна опозиція.
В той час не так просто було дістати якусь цікаву літературу. А мені навіть вдавалося читати якісь заборонені книжки – Стуса, Ліни Костенко, літературу «шестидесятників». З початком «перебудови» читав самвидавчу літературу. Тітка познайомила мене з середовищем харківських письменників. З усім цим нашим націонал-демократичним середовищем, яке було досить цікавим, активним та строкатим. Харків я запам’ятав і через цих людей. Коли їхав на навчання, знав, куди їду, знав, із ким буду спілкуватися.
Вже потім для мене відкрилось середовище мого педагогічного інституту. Я вступив на філологічний факультет. У нас була цікава кафедра української та світової літератури. Я на ній залишився і працював деякий час. Наші викладачі – покійний Леонід Ушкалов, покійний Кім Хомич Балабуха. Навчаючись у цих людей, ми відкривали для себе світ літератури. Я бачив наскільки ці люди закохані в філологію, ця любов передавалась.
А хто ще мав певний вплив на вашу творчість?
Ну, скажімо, колектив Харківського літературного музею. Коли мені було 18 років, ми з друзями пішли туди працювати. І потрапили в середовище музейників, закоханих у літературу 20-30 років. Для нас вони стали як родина. Я і далі там постійно буваю. Там навіть є експозиція, присвячена мені. Коли я був молодшим науковим співробітником, інколи мене просили лишитися на ніч, як вахтера, я тоді лишався і спав на канапі Тичини.
Ви маєте певний конфлікт з харківською владою. З чого все почалося?
Це важко назвати конфліктом. Конфлікт – це щось активне. У нас взаємне несприйняття. Все почалося з того, що вони прийшли до влади. Ці люди від початку мені не подобались, і я про це говорив. А їм, вочевидь, не подобається, що вони комусь не подобаються. Ми знаходимось на різних ідеологічних позиціях і я не бачу ніякої бази, яка могла б нас поєднувати.
Харківський міський голова, за той термін, який він перебуває на посаді, доволі жорстко зачистив політичне поле міста, і це накладає свій відбиток на політичні тенденції в Харкові. Сам факт того, що йому немає політичної альтернативи, багато свідчить про політичне життя міста. Все-таки повинна бути політична конкуренція і потужна, сильна опозиція.
Як змінити ситуацію?
Ситуація зміниться тоді, коли змінимося ми – харків’яни. Харківська влада – це віддзеркалення харківської громади. І щоб змінилась ситуація нам треба більш стратегічно думати, зазирати вперед і бачити, куди ми хочемо рухатись, що ми хочемо від цього міста і яким ми його бачимо через 10-15 років. І чи ми думаємо лише про побутові зручності, на зразок лавочок і заасфальтованих паркових доріжок, чи все таки ми хочемо, щоб через 10 років тут працювала система комунального господарства, щоб у нас не рвало труби, не завалювались будинки і не падали з музею балкони.
Ми зараз в історичному центрі, тут зовсім поруч бібліотека імені Короленка. Вона у жахливому стані, просто розвалюється. Якщо вона належить місту – то це величезний сором, просто величезна ганьба.
Бекетівська будівля, де виступали сотні письменників, історична пам’ятка Харкова в такому стані. Вона обгороджена якимись барикадами, там осипаються карнизи і просто небезпечно ходити. Я розумію, що бібліотека – це не таке затребуване місце як зоопарк. Але, мені здається, що влада, яка не розуміє балансу між розвагами і освітою – це влада без майбутнього, яка вже відстає від часу.
Читайте також: Письменник Юрій Андрухович: «Після модифікацій, через які роман пройшов у 20 сторіччі, будь-яка проза може сприйматись як роман
Що б ви порадили українцям?
Поменше боятися і бути впевненими в собі. Ми легко піддаємося паніці та істериці. Нами легко маніпулювати. Що успішно й робиться. Це стосується і політики, і суспільного життя. Ми – суспільство без шкіри. Дуже гостро на все реагуємо. Іноді це заважає. Добре було б зберігати в складних ситуаціях спокій і рівновагу. Цього й хочеться всім нам порадити.
Юлія Айдамирова
Не забудьте підписатися на 
в Телеграмі 
, щоб мати можливість читати нові пости!
