Письменник Юрій Андрухович: «Після модифікацій, через які роман пройшов у 20 сторіччі, будь-яка проза може сприйматись як роман

16:40  |  06.06.2018

Юрій Андрухович — письменник з Івано-Франківська, поет, автор романів «Московіада», «Таємниця», «Дванадцять обручів», есеїст, перекладач, театральний діяч, музикант.


На Міжнародному фестивалі«Книжковий Арсенал»- 2018 в Києві (30 травня – 4 червня), було заплановано кілька заходів за участю Юрія Андруховича. Одним з них стала презентація його останнього роману «Коханці Юстиції», під час якої автор застеріг читачів від сприйняття книги, як запрошення до замилування негідниками. Натомість Юрій Андрухович окреслив основні моменти книги зазначивши, що це книга про «1. безмежну жорстокість, але й безмежне милосердя 2. дивне співвідношення між судовими процесами і цирковими виставами 3. заборонені форми любові».

Юрій Андрухович розповів нашому інформаційно-розважальному порталу MyKharkiv.info чому випущену в лютому книгу він презентує в Києві аж у червні, і чому її все-таки краще сприймати як роман. Ми також поспілкувались про створення медійної вистави за твором Котляревського «Енеїда», про необхідність відмови від примусу в освіті, про цьогорічного нобелівського лауреата та про Бога.

Тут на Книжковому Арсеналі минулого року відбувся перший показ вистави «Енеїда», а в Харків ви її привозили в березні цього року. Як пройшов тур східними містами з «Енеїдою» і яким вам здалося сприйняття харківською публікою цієї вистави?

Загалом дуже цікавий видався тур, фактично всюди були заповнені зали, відчувалося, що людям які зібралися це потрібно. Але, мабуть, все-таки потрібніше це було нам – виконавцям.

Особливий сенс цих виступів полягав в тому, що це було пов’язано з молоддю, з учбовим процесом. Практично в усіх містах це були або університети, або інші навчальні заклади. І тільки Харків був дещо особливий, в Харкові це відбувалось в Art Area. Це був більш звичний для нас варіант, коли збираються люди не тому, що їм викладачі сказали «замість такої-то пари буде в вас «Енеїда», а просто приходять, бо їм цікаво. Ми десь за рік перед тим уже виступали в Art Area з «Альбертом» (це також наш медіаспектакль, але інший за характером). Знали вже організаторів,тому всі ми в творчій групі з радістю сприйняли, що буде саме в Art Area. І не помилилися – зал невеличкий, але він як завжди був такий близький. Один із великих позитивів для таких проектів, коли ти глядачів бачиш за якийсь метр від себе, і ти не перебуваєш на високій сцені над ними, а стоїш десь там зовсім поруч, тільки на одну сходинку вище.

Читайте також: Любко Дереш: «Книжка може тебе доповнити, як недостаючий орган, наприклад, штучна нирка»

Це не заважає взагалі? Така близькість.

Іноді так, ну якщо б наприклад ці люди так близько сидячи почали вголос обговорювати, коментувати. Це б заважало звичайно. Але якось так було все плавно, так що в цілому позитивні враження.

Бувало, що під час цих вистав на сході якась частина публіки не витримувала, виходила під час дії. Це зрозуміло мені – коли вільний вхід, немає квитків, ти приходиш, 15 хвилин сидиш і нічого не розумієш, бо ти не в контексті, плюс це не твоєю рідною мовою, а українською. Можна зрозуміти і таке. Але в цілому завжди було страшенно багато таких, які по завершенню хотіли ще спілкуватися.

Щодо формату вистави, чи вірно буде назвати її аудіо-візуальною? Бо аудіо та візуальні ефекти в ній застосовано.Такі вистави популярні останнім часом, в них досягається стан занурення і на глядача чиниться більш потужний вплив. З боку організаторів, творців наскільки більше зусиль вимагає створення такої вистави аніж традиційних літературних виступів?

По-перше традиційне літературне читання – це щось таке, чим я займаюсь постійно і цього в моєму житті було страшенно багато. І це, безумовно, може перетворитись на рутину, тому я завжди з радістю відгукуюсь на пропозиції створювати щось складніше, комплексніше. Там де не навколо моєї особи все крутиться, а там де вже працює група, де кожен рівною мірою важливий, і де я можу покладатися на тих партнерів, кожен з яких робить те, що він робить найкраще.

Марк Токар здивував мене тим, що він абсолютно унікальний на нашій сцені джазовий контрабасист. А тут він музикант зовсім іншого плану: він грає на класичній гітарі, при чому в більшості це не імпровізація (він відомий як імпровізатор), тут це музика Йогана Себастьяна Баха, над якою дуже довго і багато треба працювати. Це приклад того, як багато цікавого відкривається, коли працюєш в таких мультипроектах.

А якщо говорити про відеоряд, ви згадали прем’єру «Енеїди» тут на Арсеналі рік тому, там це ще було набагато-багато скромніше, бідніше. За цей період візуалізація розрослася додатковими змістами. Насправді, текст Енеїди оперує багатьма вічними темами і такими образами які назавжди у світовій культурі. Скажімо про ту ж саму тему нещасливого кохання Дідони до Енея. Десятки, коли не сотні митців різних часів, епох до цієї теми звертались. Коли тільки переглянути живописну спадщину — скільки на цю тему написано картин. Добувати з них оці колажі – надзвичайно цікава гра.

Крім картин там використано і інші відеообрази.

Там і графіки дуже багато. Значна частина графіки це класик ілюстратор «Енеїди» Котляревського – Анатолій Базилевич. У виданнях за якими ми знаємо його ілюстрації, десь до 10 відсотків того, що він перемалював. Там страшенно цікаві ескізи, і їх можна бачити лише в музеї під час тимчасової виставки, а так вони в якихось фондах. У нас у відеоряді свідоме було рішення, не використовувати вже відомі ілюстрації, а використовувати те, що лишилось, так би мовити,«у фондах». Є також такі елементи графіки які створювалися, вишукувалися спеціально нашим віджеєм. Тут би він більше розповів, в кожному разі це трохи його світ, оці скелетони, як він любить називати. Наш Серьожа дуже занурений у світ фантастики, фентезі, і він привніс багато своїх улюблених мотивів.

Переходячидо питань щодо роману «Коханці Юстиції»: чіткого плану презентацій по містах немає?

Немає, в сенсі такого туру презентаційного – ні.


Які міста вже побачили, які ще побачать презентацію? Коли ви в Харків з нею приїдете?

Складалося більшою мірою випадково, у зв’язку із тим, що якесь місто запрошувало на який-небудь мистецький фестиваль, а я вже пропонував зі свого боку — хай тоді це буде презентація нової книжки. Почалося все з Черкас. Це вперше чи вдруге в житті я там виступав, але там була перша презентація «Коханців Юстиції». Потім був Кропивницький, потім був Львів і тепер Херсон. Тобто такий, бачите, трошки випадковий набір, але в кожному разі це пов’язано з фестивалями. Тепер ось тут на Арсеналі, а потім у Дрогобичі на ШульцФесті тав Івано-Франківську на «Порто-Франко» з музикантами – це знову буде якийсь особливий тип презентації.

Харків, ви питаєте? З радістю. Вже мабуть трошки запізно називати це презентацією, бо вже книжка собі півроку живе, але мабуть все одно якийсь вечір присвячений їй ніхто ж не заборонить зробити. Мені доводиться це постійно узгоджувати з моїм видавцем, і поки що від нього я нічого не чув про Харків. Але знаю, що він обов’язково враховував ваше місто серед тих, де нам важливо виступити.

В Одесі у вересні буде мій концерт з «Karbido»  в «Зеленому театрі» і до нього прив’язана презентація.

У відгуках та рецензіях на «Коханців Юстиції» не менше за зміст обговорюється жанр в якому створено книгу. Ви назвали це 8,5 серій, а читачі та рецензенти обговорюють: це оповідання чи нариси. І про цілу книгу — це роман, чи збірка малої прози. Наскільки для вас як автора важливо, щоб книга сприймалася саме як роман?

Я не можу це бачення нав’язувати іншим. Я можу називати це романом з того, як я це писав, з якою ідеєю. У 2013 році в мене будо вже із 8, 5, здається, 4 розділи, до яких я ще ставився як до якоїсь короткої прози, яку я зберу в одну книжку. Але із певного моменту я змінив концепцію, я почав відповідно змінювати те, що вже було готове, розкидаючи там і сям малопомітні знаки того, що це насправді, якщо не одна суцільна сюжетна лінія, то пунктирна.

Але я взагалі не вважаю це суттєвою дискусією. Якщо комусь подобається вважати це збіркою оповідань, чи нарисів – будь ласка. Я залишаю це відкритим, тому що жанр сам по собі, він ще нічого не означає. А жанр роману протягом минулого сторіччя, не кажучи про наше теперішнє 21, він уже в 20 пройшов через такі модифікації! Вже романи були від тисячі сторінок обсягом, до 50 сторінок. Романи – це взагалі будь-яка проза, у сприйнятті пізнього 20 ст. Фактично цю межу проклав зокрема французький новий роман, це 60-ті роки, десь там він зароджується.

На мій погляд таке якесь непродуктивне запитання: роман це чи не роман. Якщо є якась аргументація, що це не роман – окей, добре, не це головне.

Читайте також: Где наш Чак Паланик: десять перспективных писателей Харькова

Модифікації які ви описали, роман пройшов в літературному середовищі, але в читацькому трохи ще залишається очікування «великого роману» саме як цілісного тексту, з характерами, з діалогами, з героями, такого щоб захоплював, впливав.

Скажімо так, мені таке писати не цікаво. Таких романів у нас тисячі.

Тим не менше, нещодавно знову чула цю думку: «великий роман в українській літературі відсутній» — от очікують.

Що ж таке тоді «Музей покинутих секретів»?

Чомусь не зараховують, навіть ті, хто читав.


Ну тут мені важко коментувати, тому що в мене немає такої вимоги: «де наш великий роман»? Я щасливий в тій ситуації яка є.

Тема «Коханців Юстиції» — негідники, ідея в неспроможності правосуддя.Можна почитати анотації, які підводять до думки, що це книга в якій злодійство подається як щось цікаве. Тобто ми можемо почитати і порадіти, що в нашому житті нічого такого немає. Але з ваших коментарів до роману можна прочитати таке, що це ваш «перший роман про Бога», що там про те, як знаходити діалог зі злочинцями.

Такого я не казав, це вже було би таке надмірне спрощення, а те що перший роман про Бога, це я поділяю, так. Не діалог із злочинцями, я думаю трошки інше мав на увазі.

Йшлося про тероризм.

Так, про те що справді навіть і сьогодні ми в такій ситуації, коли якась неконтрольована зброя розповзлась по всій країні, гранати літають туди й назад. Людина яка її жбурнула, при цьому поранивши дев’ятьох, як з нею бути? Однозначно негідник, злочинець, чи може треба дивитися далі, ширше?

Найголовніше в цьому романі це те, чого я ще не знав, коли писав його, але тепер стає вже зрозумілим і очевидним – це те, що земне правосуддя завжди обмежене і йому дано в найкращому разі встановити якусь часткову правду. Але йому не дано охопити істину: що цим хотів сказати Бог, в чому Його задум полягає. Тому це роман. В оповіданні важко так це поставити, ця проблематика мусить все-таки розгорнутись в якомусь романному просторі.

Тут ще є антиномія — наскільки безмежна людська жорстокість, настільки ж безмежне милосердя Бога. Таких фраз я від себе самого ще рік тому не сподівався. Я зовсім не релігійна людина, я дуже багато сумніваюся. Але мені це написалося саме в такий спосіб де постійно з’являється надія, шанс, і світло. Там світло дуже важливе, фактично якщо не в вигляді ангелів, то якогось сліпучого стовпа. Через цих негідників людям, начебто весь час щось хочуть сказати. Він хоче сказати людям: «Уважніше, уважніше з вашою жорстокістю. За кінцевим результатом не ви судді, не судіть, навіть ті з вас, які професійно себе суддями призначили».

Що має на увазі нерелігійна людина, коли говорить слово Бог?

Вона має на увазі те, що мабуть все-таки вона не до кінця нерелігійна. Вона залишає, собі самій передусім, залишає цю надію, що Бог є.

Минулого тижня я виступав у Херсоні, і хтось запитав: «А уявіть собі, що ви зустрілися з Богом, яка буде ваша фраза?» І мені само собою сказалося: «Ах, ти все-таки є!»

Писання – це одна з тих практик, яка дозволяє таким як я, у вічному сумніві і навіть налаштованим цинічно, щодо дійсності, дозволяє таким типам безпосередньо в своїй практиці письменницький раптом виходити на те, що ти не можеш без цього. Для того, щоб кожна з цих історій, кожен з цих розділів, оповідань (хай будуть оповідання,якщо комусь так подобається),щоб мало якусь розв’язку, там нічого іншого не могло бути, крім як цього втручання з гори і переміни акцентів.

Щодо того де відбувається дія роману: на Галичині, в Австрії, в Польші.

Так, насправді базові місця це тільки в Галичині, але там багато хто з героїв десь подорожує. Тому там охоплено традиційний Старий Світ, Америка теж з’являється, Росія з’являється, хоч не як дія, але як певні тенденції, тренди. Скажімо, Мирослав Січинський (герой однієї з 8, 5 серій) зачитується Достоєвським, хоче його читати в оригіналі. Тобто Галичина там де це влоковано, але насправді я хотів би, щоб ця географія мені вдалася такою різною.

Чому мешканцям східних областей було б на вашу думку цікаво, важливо, бажано прочитати цей роман?


Я не ділю читачів на мешканців областей. Напевно Джойса не питали: «чому ви написали про Дублін, чому в вас тільки Дублін? І чому мешканці Лондону повинні читати про це?»

Але ж є серед читачів такі, що побачивши книгу про проблеми Галичини вирішать, що їм це не буде цікаво.

Якщо вони себе апріорі відмежовують від чогось, що пов’язано з Галичиною, то мені дуже важко якось цю ситуацію виправити. Я намагався писати так, щоб це звучало універсально, на універсальне можна вийти через локальне, як це в англійському гаслі сформульовано: «think globally, act locally». Ось я зробив цей локальний акт. Це не з міркувань «регіонального расизму» галицького, а з міркувань того, що будь-який роман повинен мати свою дисципліну певну. У визначальних своїх складових творити певну цілісність у певних межах.

Запрошуючи глядачів на виставу «Енеїда», ви радили позабути шкільний досвід вивчення цього твору, в есе «Під лінійку» присутня критика деяких шкільних звичаїв. Чого б ще ви порадили позбутися, з надбаного під час шкільного навчання?

Я скажу більш вузько, ніби вузько-професійно – я змінив би у наших школах принципово систему викладання і оцінювання двох предметів, літератури і фізкультури. Саме в цих предметах я зняв би будь-яку обов’язковість, примус. Література мала б виглядати як постійне спілкування на тему прочитаного.При чому прочитане кожен обирає собі сам за своїм нахилом і бажанням. Тобто немає чогось такого, як твори для обов’язкового вивчення у школі, натомість кожен читає в своє задоволення. Завдання вчителя — виховати це задоволення, наштовхнути, підвести дитину до того, щоб вона отримувала задоволення від книг. І спілкування навколо прочитаного, обмін враженнями, ідеями у вільному зовсім форматі. Двієчники — це тільки ті, що взагалі відмовляються будь що читати, і не беруть участі.

Так само фізкультура: не всі бігають крос, хтось підтягується, а хтось грає в баскетбол, а комусь в кайф іде плавання. Тобто ти обираєш вільно, що тобі лежить до душі, і тим займаєшся. Виховується любов до фізичних вправ, до вільного розвитку тіла через необов’язковість.

Така необов’язковість неможлива в інших дисциплінах, тому що мову, граматику вже треба вивчати, це обов’язкові правила. Фізика, хімія, природознавство все те саме. Але в літературі і фізкультурі можна було б досягнути такого формату.

Зараз спостерігається тенденція до змін в загальноосвітніх програмах літератури.

Це ніби одні твори з обов’язкового списку викреслюють, і інші туди вписують, але принцип залишається той же – примусовий. Вам обов’язково діти це треба прочитати. А діти — нормальні діти, вони цього не читають, а здирають реферати з інернету. Це не допоможе.

В есе «Про виродка і людину» ви оголошуєте росіянам «мораторій на велич». Причини зрозумілі, які його межі?

Не люблю коментувати щось таке, що коротко сформулювалось, а коли його розжовувати, воно втрачає свою силу. В кожному разі, я в претензії до російських діячів культури, так це треба розуміти. За їхню не виявлену нічим позицію в сьогоднішній ситуації.

Після прочитання есе «Щоб малі не стали мертвими» виникло питання: ви вважаєте це вірний шлях, коли на російськомовному сході письменники і поети переходять на українську, не дивлячись на те, що їх потенційна аудиторія російськомовна і їй зручніше і слухати, і читати на російській мові? Так і має відбуватись?

Я не думаю, що тут існує єдино вірний шлях, але тут, мені здається, найголовніше – взаємна зацікавленість. З боку україномовного гостя я розумію, що вам буде це складніше сприймати, але це буде в найкращий спосіб виконано, якщо я це зроблю українською. З боку його слухачів —  ми розуміємо що нам буде складніше, але ми зробимо це зусилля назустріч.

Я думаю, у нас десь в тому напрямку все й розвивається. Про це може краще не говорити в голос, бо щось почнуть у цьому шкодити, псувати. Але на якийсь консенсус ми виходимо. І зрештою, оцей Донбаський тур теж показав, що є доволі багато людей на сході, які були б по своєму ображені, якщо б ми не українською, а російською виступали. Вони там очікують, що ми привеземо їм щось саме українською. Вони така культурномовна меншина, яка таким чином отримує певну сатисфакцію.


В жодному разі я не розглядав би це в плані якогось м’якого, чи не дай боже, жорсткого конфлікту. У нас, мабуть, завжди буде двомовна країна з двомовним суспільством. Обидві ці мовні групи на шляху своєї максимальної толерантності, взаєморозуміння. Але на цьому шляху ще багато-багато проблем, і якраз для подолання цих проблем, має бути консенсус тільки в одному моменті – українська мова буде грати номером першим, а не другим. Це має бути сприйнято всією країною без жодного приниження чи ущемлення російської, але з визнанням, що номер один – українська.

Жанр есе, яким ви чудово володієте, чого він вимагає від письменника?

Літати! В ньому перетнулися вірш і роман, хтось так казав. Я б сказав ще там десь і наукова монографія, і популяризаторська лінія, інформативно-пізнавальна обов’язково має бути. Тому я думаю, що по-своєму це така квінтесенція всього що письменник може, і щоби це втілювалося, він повинен бути максимально легким. Вільно перелітати з теми в тему, з мови в мову, з культури в культуру. Непогано мати якісь свіжі ідеї, непогано мати настільки багатий культурний бекграунд, багатство, щоби дуже вільно в ньому імпровізувати. Відразу видно, де автор витягнув з довідника, а де він це витягнув із глибин свого інтелекту чи пам’яті просто, і де він це обіграв.

Це такий по своєму ризикований жанр, але дуже вдячний. Не я відкрив ці перельоти, я це колись від Андрея Бітова почув. Якийсь старенький польський письменник, прізвище якого він забув, запитав Бітова над чим той працює, а він каже: «я пишу есе». А цей польський старенький письменник одразу ж запитав: «скількома мовами ви володієте?». Той відповів: «Чесно кажучи, тільки російською». Тоді поляк йому: «Ну, це трошки для есе мало, треба щонайменше п’ять або шість мов». І Бітов тоді мені сказав: «И вот я понял, откуда берутся свободные перелеты».

Читайте також: Сергій Жадан: «Частина знайомих із Росії зараз називає мене неонацистом»

Кілька разів зараз було згадане слово «вільний». З ваших творів одразу постає ідеал людини вільної, сильної, ви якось також радили звільнятися від «сміття в головах». Могли б ви розповісти, що очікує людину, яка наслідуватиме цей ідеал, які будуть переваги і які недоліки, бо це ж так просто не минеться їй.

Тут є базовий принцип, і він парадоксальний – свобода це усвідомлення певних меж. Це означає, як я особисто це бачу, що для досягнення максимальної свободи існування, екзистенції,треба позвільняти себе від прив’язок, від залежностей. Скажімо, від уявлення про високий матеріальний стандарт. Коштом відмови від багатьох приємних і симпатичних речей здобувати щось більше.

Я не хочу себе в приклад ставити, і не хочу себе видавати за якогось вбогого монаха, праведника, аскета, це далеко не я. Але я думаю, що ті які сидять в палацах, і їздять на найдорожчих автомобілях, це дивно, це так ще в Середньовіччі навчали, але це правда – вони далі від свободи ніж хтось.

Але ж є, мабуть, якісь нематеріальні речі, від яких не можна відмовлятись заради свободи. Ви, наприклад, маєте правило в своїх текстах прибирати те, що могло б бути образливим для когось з близьких.

Насправді, свобода — це мистецтво самообмеження. Нажаль, не завжди ці самообмеження під час писання спрацьовують. Тому що іноді все-таки для автора важливіше красиво і жорстоко висловитись. Але, принаймні, я вже про цю небезпеку знаю, це вже якийсь плюс.

Про книгу «Лексикон інтимних міст»: її присвячено 111 містам, кожне з них займає своє місце в вашій біографії. Чи стоїть за цим якась філософія про місто, про взаємовпливи між містом і його мешканцями та гостями?«Рідне місто не рахується» — чому?

Тому що ідея цієї книжки – людина в дорозі, людина в чужому місті. І ці міста можуть по різному бути чужими. В одному ти пробув не більше двох годин, а в іншому ти все ще буваєш по кілька разів на рік, буває живеш там. Тобто є різний ступінь, але це все міста де ти не вдома. 111 це така ігрова штука, могло бути і 112, але 111 графічно краще виглядає. Але сам по собі набір може змінюватись. Якщо я колись буду це переписувати, я не виключаю такого, то наприклад, я зніму якусь кількість міст, додам якісь інші, але все одно в сумі буде 111. Це єдиний принцип від якого я не відступлю. Мені було цікаво попрацювати з абеткою, створити свій лексикон. Що відбувається із смислами текстів, якщо їх впорядковуєш не ти, а якась об’єктивно існуюча система, як наприклад, абетка.

Можна детальніше про взаємовплив людини і міста?

Місто, це на мій погляд винятковий феномен. У нього страшенно багато змістових наповнень. Місто, це ж навіть мова нам підказує, це дуже близько до російського «место», тут справді принципово важливим стає де це знаходиться, як воно розташовано. На це накладаються і історичні плани, і плани сьогодення, і футурологія.


Місто — це певний організм, який особисто мені близький і відчутний. Як народженому у місті, щонайменше в четвертому поколінні міському мешканцю. У мене якщо б навіть припустити якесь походження від землі, від середовища аграрного, мені треба було б це штучно конструювати, натомість місто – це моя органіка.

Чуже місто це для мене завжди пригода. Я погано орієнтуюсь в топографії, я віддаю себе наволю випадку. Особливо, коли я вперше в незнайомих містах, мені треба щось знайти, на певному етапі перестаю розуміти, що відбувається на карті, навігацією я не користуюсь. Це для мене можливість іти в невідоме, і це як творчість.

Взявши цю величеньку книгу («Лексикон інтимних міст», 424 сторінки), думала читати підряд, але таки не дочитавши, наперед заглянула, що там про Харків, і мені сподобалось.

Тут цікавий момент, що коли перекладають мовами де латинський алфавіт, то Харків одразу в першій частині.

Чудово написано, краще ніж, наприклад, про Вінницю і Єнакієве, але якийсь час вже сплинув, після того як ви це писали.  Можливо, зараз ви б щось додали туди, до Харкова?

Напевно, напевно. Тому що це все дев’яності роки, те що там. Це буквально зведено докупи з моїх перших двох або трьох приїздів. З того часу, ще мабуть десятки разів я в Харкові був, і там усе пообростало всякими іншими історіями. Напевно, я дописав би про Харків багато нового.

Наскільки важливі подорожі для митця? Можна в деяких біографіях прочитати «він усе життя провів у цьому місті і його герої – типові містяни цього міста».

Це дуже суб’єктивні речі. Я думаю в сьогоднішньому світі дедалі більше письменників подорожуючих, але чи вони такі від природи, чи їх зробила такими професійна необхідність важко сказати. В собі самому я колись дуже давно відкрив мандрівника, для мене це безпосереднє джерело натхнення. Не дуже це слово люблю, воно десь там з 19 сторіччя, з репертуару поетів-романтиків. Але якщо умовно вживати його, подорожі серед перших моїх таких подразників. Страшенно загострюються креативні моменти. Хочеться щось нотувати, записувати, спалахують імпульси, ідеї. Буває за один день подорожі бачиш чотири або п’ять тем для п’яти романів. Тому це важливо і я від цього не зможу відмовитись.Хоча при цьому добре, що є такий Івано-Франківськ, бо в ньому на певний час заходиш в свою тиху гавань, де перезавантажуєшся для нової подорожі.

Запитання про цьогорічного нобелівського лауреата. Софія Андрухович переклала «Не відпускай мене» і висловлювала своє захоплене ставлення до цього автора. Після того вийшов «Похований велетень». Яка ваша думка про Кадзуо Ішігуро, його романи, оповідання?

Я знаю, в сенсі я прочитав, тільки цей один на сьогодні– «Не відпускай мене». Я довший час, чесно скажу, боровся зі спокусою відкласти. Я бачив з перших сторінок, що це письменник-антипод. А в мене є дві читацькі стратегії: або я шукаю когось дуже мені близького, або когось дуже мені далекого. І ось цей був з тих, хто дуже далекий. Настільки, що я все-таки перемагаючи це, продовжував читати і десь уже аж наприкінці книжки, я раптом (а це мабуть входило, це точно входило в його авторський задум) побачив, який це великий твір і який це великий письменник. Оця здатність схопити мене зненацька, і поставити на коліна, це для мене у інших письменників завжди найважливіше.

Останнє запитання про ваш новий роман.

Ще нічого не скажу.

Але вже можна було прочитати таке: «дія відбувається в старомодному гранд-готелі десь в Альпах, головний герой піаніст цього готелю, люди приходять собі погомоніти – чай, кава, а він щось собі на тлі награває і спостерігає за ними».

Це вже дуже радикально змінилось. Але я не буду розкривати як. Я завжди щось наляпаю про свою майбутню книжку і всі починають собі якось її уявляти, а тоді вона виходить і всі пишуть: «це не роман, це не те чого сподівались».

Олександра Суховеева


Нажмите и читайте mykharkov.info в Facebook!

Смотрите еще новости и афишу Харькова.

Если вы нашли опечатку на сайте, выделите ее и нажмите Ctrl+Enter.

Новости Харькова

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: