Письменник Андрій Курков: «Шляхи української і російської літератури остаточно розійшлися»

8:12  |  12.05.2017

Фото - Накипело

Один із найпопулярніших українських письменників Андрій Курков, чий роман «Пікнік на кризі» був проданий в Україні тиражем в 150 тис. екземплярів, продовжує писати російською мовою. Тому в Івано-Франківську відміняють його творчий виступ, ввжаючи письменника чужим. Але в традиційно російськомовному Харкові Курков розмовляє українською, збираючи на зустріч повний зал.  Дискусія за участі Куркова називається «Неукраїномовні літератори України: ідентифікація, майбутнє», вона проходить в рамках проекту «П’ятий Харків».  

Довідка: Андрій Юрійович Курков (нар. 23 квітня 1961, Будоґощ, Ленінградська область, Росія) — український російськомовний письменник російського походження, журналіст, кіносценарист. Усі свої твори Курков написав російською, окрім дитячої книжки 2014 року «Маленьке левеня і львівська мишка», написаної українською.

З 1988 член англійського ПЕН-клубу. Член Спілки кінематографістів України (з 1993) та Національної спілки письменників (з 1994). З 1998 — член Європейської кіноакадемії, постійний член журі премії Європейської кіноакадемії «Фелікс». Андрій Курков є автором понад 20 книг, перекладених 36 мовами.

Далі слово Андрію Куркову, — про українську і російську літературу, графоманів в Німмеччині і радянських журналах, культуру на службі пропаганди, незнаних письменників Закарпаття і багато-чого іншого.


Я стараюся не перебирати на себе політичну роль. Скоріше я провокую роздуми, дискусії. Провокація в позитивному сенсі змушує людину аналізувати те, що відбувається або те, що я описую, з того, що відбувається, і самостійно приймати рішення. Педагогічна роль тут відсутня. Було багато сумних прикладів. Письменники ще ніколи своїх читачів до добра не доводили.

Не дивлячись на те, що виник термін «мова окупанта», зараз з’явилося нове покоління російськомовних письменників, перш за все в Бессарабії і Закарпатті. Якось дивно, що таке велике місто Харків не розправило літературні плечі, не тільки в українській літературі, але і в літературі російською мовою.

Йому зараз 75 років, він живе на хуторі між Мукачево і Ужгородом, 20 років не п’є, але робить гарне вино, працював радіожурналістом, пише цікаву магічну прозу про своє Закарпаття. Якби ми читали цю прозу, ми б краще знали шматок України.

Україна давно боїться провести перепис населення. Давайте хоча б проведемо перепис письменників. Ми не знаємо скільки нас, ми не знаємо хто ми, не знаємо, хто у нас що робить. Це стосується не тільки письменників, але й науковців, композиторів… Ми самі не шукаємо тих, хто щось цікаве робить біля нас.

Читайте також: Оксана Забужко в Харкові: Харків’яни, не думайте, що у вас найбільш «ватне» місто в Україні

(Питання модератора: Чим керуються люди, які загострюють мовну проблему у сприйнятті літератури і культури, і поділяють її на українську і неукраїнську?) Керуються боротьбою за увагу, за право визначати пріоритети, бажанням бути законодавцем в культурному середовищі і мати право говорити, що є українським або не є українським. Останній раз в Івано-Франківську відмінили мою зустріч зі студентами університету. Таке було за часів Януковича, але тоді модератор був Юрій Андрухович, і він змусив викладачів провести зустріч. Тоді перші п’ять рядів зайняли викладачі, студентів кудись нагору загнали, вони боялися, що я буду критикувати «Партію регіонів». Вони правильно боялися. А тепер відминили тому, що я пишу російською, і хоча книжки перекладаються українською мовою, мене вважали чужим.

В Німеччині 18 тисяч книжок прози на рік виходить. Якщо 2-3% з них окуповуються, читаються, стають бестселерами і помітними книжками – це добре, це нормальний процес.

Європа звикла, що вона нікого не чекає, а всі приходять самі або припливають. Тут ми маємо шанси, тому що нам шлагбаум відкриють, ми його ламати не будемо. Окрім цього українські гастарбайтери працювали довго і старанно, щоб покращити позитивний імідж українців в Італії, Іспанії, Португалії, де українців ніхто не боїться, і навпаки росіяни, які шукали роботу казали роботодавцям, що вони українці, щоб легше було влаштуватися. Зараз в Європі приживається близько мільйона сірійців, та інших біженців. Українці – не є біженцями, так само, як і поляки не є біженцями. Я думаю, навали не буде, і ніхто не зможе відрізнити на вулиці в Берліні українця від німця, словака або чеха.  Пройде може ще три-чотири роки, і до нас так звикнуть, що якщо ми потім всі підемо з Європи, буде відчуватися, що там стало тихо і самотньо.

Фото — Накипело


Ми живемо в часи величезної інерції, і приклад такої інерції – безкінечне створення Інститут Книги. Інститут був об’явлений рік тому, досі не анонсували конкурс на директора, хоча виконуючий обов’язки є – він нічого не робить. Державний Інститут Книги якраз і міг би займатися взаємною інтеграцією літератури регіонів, і створенням відчуття присутності національної літератури. Що у нас таке національна література? Три-чотири прізвища, які всі знають, але не всі читали?

Cтатус російськомовного письменника в Україні завжди буде викликати недовіру, або не у всіх буде викликати позитивні емоції. Кожен російськомовний письменник України це відчуває, свідомо чи несвідомо. Тому, наприклад, проукраїнські російськомовні письменники Донбасу навіть не пробували видаватися в Харкові чи в Києві.

В 2006 році я збирав прозу для антології закарпатської прози. Я зібрав більше, ніж можна було видати, я видав 800 сторінок. Ці письменники і досі там живуть. Наприклад, ви маєте знати прізвище Дмитро Кешеля, це геніальний прозаїк, який писав у стилі Валерія Шевчука. Йому зараз 75 років, він живе на хуторі між Мукачево і Ужгородом, 20 років не п’є, але робить гарне вино, працював радіожурналістом, пише цікаву магічну прозу про своє Закарпаття. Якби ми читали цю прозу, ми б краще знали шматок України.

Серед тих, то там заслуговує на увагу – Сергій Педака. Чули такого? Є окрема група русинських поетів і письменників. Якщо поїхати в будь-який регіон України можна накопати багато цікавих поетів і прозаїків. У нас прийнято було їздити в етнографічні експедиції збирати пісні, тепер можна їздити, збирати самвидавні книжки.

Читайте також: Письменник Сергій Жадан: «До влади є величезна кількість питань»

Україні не вистачає графоманів, які видаються і читаються. Масова література середньої якості, професійно написана і професійно відредагована, — вона в будь-якій країні є основою літературного процесу. В Німеччині 18 тисяч книжок прози на рік виходить. Якщо 2-3% з них окуповуються, читаються, стають бестселерами і помітними книжками – це добре, це нормальний процес. «Шпігель» дає список 50 бестселерів, професійний «Шпігель» для видавців дає 200 бестселерів, і показує, як інколи книжка, написана 16-річним хлопцем або пенсіонером раптом вибухає, тому що вона співпала з моментом, або вона гарно написана, або історія така, що професійний письменник до цього не додумається. Графоманія – це різновид літературної діяльності, в який треба втручатися, щоб ця діяльність стала продуктом літератури.

В Германії більшість письменників – з регіонів. В Берліні – меншість письменників живе.


Є таке поняття, як лінгвістичні права. Лінгвістичні права груп, які розмовляють нерозповсюдженими мовами порушуються, коли їх не перекладають і не помічають. Тоді література не виходить за кордони носіїв мови, і відбувається процес затухання. Якби українська література свого часу не прорвалася до Німеччини і до Польщі, то частина сьогоднішніх українських книжок не була б написана.

Якщо поборсатися в архівах відомих радянських письменників, перші їхні тексти можна легко назвати графоманськими. В деяких випадках їхні останні тексти також були графоманськими, тому що людина вважала себе геніальною, і думала, що все одно текст виправлять в редакції. Деякі тексти, наприклад відомого письменника Кіра Буличова, переписувалися редакторами журналів. Він приходив, кидав практично незакінчений рукопис на стіл редактору, той його три місяці переписував і все одно видавали, тому що ніхто з ним не сперечався, він був відомим автором сценаріїв.

Фото — Накипело


Я думаю, творчі контакти з російськими письменниками зараз неможливі. Я підтримую зв’язки з деякими друзями, але вони живуть за межами Росії. Це і Людмила Уліцька, і Борис Акунін, і Володимир Сорокін. В Росії залишилася Тетяна Щербіна, яка підтримує Україну, залишилися письменники, які стоять осторонь, вони про політику не говорять. Що я знаю від видавців закордонних — зараз дуже важко знайти російську книжку, яку варто перекладати, тому що дуже багато письменників стали добровільно служити системі. Вони пишуть романи, як соціальне замовлення, пишуть твори, які мають возвеличивувати Росію, виховувати патріотизм. Така література не йде на Заході. Її не хочуть перекладати. Вона підтримується штучно в Росії, а може навіть не штучно, тому що були романи про подвиги російських солдат в Чечні, які стали бестселерами.

Зараз можна сказати, що шляхи російської і української літератури остаточно розійшлися. Вони почали розходитися ще 1991-го року, коли українська радянська література була забута, окрім 3-4 прізвищ, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Павло Загребельний і може ще парочку. А з’ясувалося, що пострадянська російська література ще писалася в радянські часи. Той же Кабаков, Петрушевская, Маканін перейшли в пострадянську літературу, але фактично вони не зрадили радянській традиції. Багато з них сприймали свою літературну діяльність, як служіння отєчеству, і за це отєчество відправляло їх за державний кошт на всі книжкові ярмарки світу. Росія одразу зрозуміла, що культура – це інструмент впливу на світ. Якщо були провали в політиці Кремля, то одразу додавалося гастролей Большого театру.

Читайте також: Юрій Андрухович в Харкові: «Ми маємо захищати і людей, і територію»

Пропаганда через культуру – це справді дуже дієва штука. Україна тільки зараз починає це розуміти, але в той самий час українських письменників і видавців не було ні в Парижі, ні в Лейпцігу на останніх книжкових ярмарках. Були, здається, лише у Франкфурті.

Я не думаю, що колись буде закон в Україні, котрий зафіксує, що таке українська література. Ви можете собі уявити такий закон? Я можу собі уявити тих, хто такий законопроект може подати, але не вірю, що такий закон з’явиться. Це означає, що статус російськомовного письменника в Україні завжди буде викликати недовіру, або не у всіх буде викликати позитивні емоції. Кожен російськомовний письменник України це відчуває, свідомо чи несвідомо. Тому, наприклад, проукраїнські російськомовні письменники Донбасу навіть не пробували видаватися в Харкові чи в Києві. Вони мовчки видавалися в Росії, в маленьких видавництвах, але коли почався конфлікт, вони стали біженцями в Україні. Один з таких письменників – Володимир Рафеенко, який чудово знає українську мову, але пише російською. Ще один цікавий одеський письменник – Віталій Семенов.

Молоді українські письменники до 2005 року були майже всі аполітичні. Багато з них стали соціально і політично-ангажованими, завдяки двом революціям, які в обох разах закінчувалися Євровіденієм.

В кожну делегацію російських письменників на кожному серйозному книжковому ярмарку входять чиновники, які представляють собою державні гроші, і пропонують іноземним видавцям фінансувати видання окремих російських письменників німецькою мовою, англійською чи французькою. Англійською практично нереально купити видавця, якщо йому книжка не подобається. Маленькі німецькі видавництва можуть погоджуватися. У Франції і маленькі, і середні видавництва можуть погоджуватися, тому що там дуже великі симпатії, і любов до російської культури, і вони це сприймають не як замовлення, а як грант.

Читайте також: Художник Гамлет Зіньковський: “Ви хочете мій стріт-арт побачити? Піднімайте булки і їдьте в Харків!“

Треба народних вчителів із Західної України переселяти тайно на Донбас і селити їх прямо на кордоні з Росією (сміється). І поступово, щоб вони були такими симпатичними, щоб російськомовні прості люди, селяни та робочі, думали, що, якщо вони вивчать українську мову, вони будуть такими самими симпатичними. Має бути майже фізіологічна причина перейти на українську мову, бо інакше це — політичні заклики, які дратують тих, хто не розуміє, чому вони мають перейти на українську. І вони не допомагають тим, хто хоче справді пропагувати українську мову і збільшувати ареал її використання.

Андрій Войніцький. 

 

Смотрите новости и афишу Харькова в группе ВКонтакте и Фейсбуке.

Если вы нашли опечатку на сайте, выделите ее и нажмите Ctrl+Enter.