Володимир Рафєєнко: «Письменник — така людина… це рефлекс!»

11:23  |  23.02.2018

Володимир Рафєєнко, письменник та автор літературних курсів, зустрівся з харків’янами у Книгарні «Є».

В 2013 році за роман «Демон Декарта» письменник отримав головну нагороду «Русской премии». В минулому році у видавництві «Фабула» вийшов його роман «Долгота дней», присвячений подіям на рідному авторові Донбасі, котрий письменник вимушено покинув і нині мешкає переселенцем у Києві. Того ж року видавництво Старого Лева випустило «Довгі часи» у перекладі Маріанни Кіяновської. Цей роман набув очікуваної гучності і саме за нього письменника номінували на Шевченківську премію.

Під час візиту Рафєєнко до Харкова всі бажаючі мали можливість не лише відвідати творчу зустріч з письменником у «Книгарні Є», а й долучитися до майстер-класів у приміщенні Харківського літературного музею.

MyKharkiv.info зібрав для вас деякі цікаві тези з виступу письменника.

Про професії та покликання. Працював менеджером, редактором, директором в ряді донецьких видавництв. Я був дзвонарем в церкві Московського патріархату. Але головним завжди було письмо.

Читайте також: Письменник Андрій Курков: «Шляхи української і російської літератури остаточно розійшлися» 

Чи люди колись перестануть писати (запитання модератора). Це дурня, мені здається.

Про можливості впливу книги на людину. Культура взагалі здатна в людині відтворювати людяність. Незалежно від віку, бо совість віку не має. І такі речі як совість, гідність, краса відтворює хороша проза, хороші вірші, театр. Не знайдеться в історії людства жодної культури, де не було б мистецтва, хоча ніхто до нього людей не змушував. Але завжди знаходились люди, які займались мистецтвом, навіть зазнаючи певних не дуже приємних наслідків. Мистецтво та література зокрема, це інструмент буття.

Про роман. Письменник така людина.. це рефлекс. В 2014 році я поїхав з Донецьку з двома сумками, поїхав у білий світ, в Україну поїхав. Думав на півроку, але чим далі тим більше розумів – старе життя закінчилось, не повернуться вулички мого дитинства, не повернуться друзі. Для того, щоб вижити, почав писати книжку.

Фото — видавництво «Фабула»

Почав з новел, які були дуже реалістичні, зрозумів, що більше плачу ніж пишу. Бо реалізм цих новел жорсткий і подекуди гіпертрофований, це невигадані долі конкретних людей, людей яких я знаю. Але за допомогою самого лише реалізму зрозуміти, пробачити і пояснити такі події неможливо, потрібна була казка. Я зрозумів, що так можна і так потрібно говорити про те, що відбувалось. Тут часто згадують Маркеса, але я би згадував Андерсона.

Про терапевтичний ефект книги про війну. Він є, це мій власний спосіб проходження крізь простір і час.

(серія запитань від одного слухача: як виживає сучасний Донецьк, як ті письменники, що там залишились, чи відчуваєте ви провину?)

Читайте також: Где наш Чак Паланик: десять перспективных писателей Харькова 

Про Донецьк та різні сценарії формування міст. Якщо про симптоматику, про те як все це виникло, не думаю, що є зв’язок з російськомовністю. Там були і є україномовні села, моя україномовна бабця розповідала мені українські казки. Але існують різні сценарії формування міст. Міста, що як Київ, наприклад, формувалися навколо культурних явищ. І ті, що виникають як придатки до промислового сектору. Людина в цих останніх не розуміє, що культура перш за все. Людей туди переселяли для роботи на підприємствах і людина думками приліплюється до цього заводу. До того ж інтенсивно оброблявся медіа простір (газети) і це руйнувало думку про українізацію. Це була системна, довгострокова, спланована праця.

Про міських божевільних і підтримання референдуму за «русский мир». Звісно, в кожному місті є якийсь відсоток божевільних людей. Але, думаю, тих, що реально підтримали референдум, було 1, 5 — 2%. Місцеві, може, й не дуже за національну ідею, але тих, що з триколорами обходили. Не було дурних, місцеві розуміли, що Донбас без України це ніщо. Тому, думаю, все це було сплановано.

(далі прозвучала цікава історія з того часу, коли Володимир Рафєєнко був дзвонарем і йому зателефонували з пропозицією  дзвонити «за єдину Україну», наче за вказівкою Ахмєтова, а через хвилини почалось вторгнення і письменника таємно виводили з монастиря.)

Про мову та відчуття провини. Що я мав робити? Російська мова це моя мова, це мова, якою зі мною розмовляла мама. Російська пропаганда використовує це, щоб розривати, але справа в тому, що є ті, що українською розмовляють і за сепарів воюють. Важливо те, по совісті ти робиш, чи ні.

Про культурний шок. Я не можу дивитись російські фільми, чути російську мову, буваючи за кордоном. Це нервова реакція, наслідок шоку. Але відчувати провину чому я повинен?

(питання слухачки: чи будуть наступні твори такими серйозними як «Довгі часи», чи іронічними, як попередні романи)

Про серйозність. В останньому романі багато смішного. Якщо людина вже не може ні молитися, ні сміятися, це капець. Серйозне обличчя треба робити, коли тебе вже ховають. А ми ще живі, ми маємо дуже багато.

Про новий роман і знову про мову. Я собі заборонив писати що інше (хоча вже маю 3-4 задуми), поки не завершено роман, розпочатий українською. Писати його важко, тут мені самому потрібен редактор, я працюю зі словником, телефоную, питаю. Набути відчуття певної мови та засвоїти її лексичні фігури, це, певною мірою, можливо лише в дитинстві, і повторити цей досвід неможливо. Мій лексичний та стилістичний стан – початківець. І для істотних змін потрібно років десять. Потрібне україномовне середовище і тривалий час.

(питання слухача: хто подобається з українських письменників)

Про сучасних українських письменників. Всі подобаються (сміється). Серед молодих є такі цікаві люди, що їм би тільки писати, тільки щоб не було війни. До речі, після того як виїхав, лікувався прозою Жадана, читав «Депеш Мод». Андрухович подобається, я більше до чоловіків, але проза Софії Андрухович та Оксани Забужко подобається. Софію Андрухович порадила жінка, прочитав.

(запитання слухачки: як ви змінилися?)

В Літературному музеї — фото видавництво «Фабула»

Про зміни в собі. Я перестав приділяти увагу стороннім речам. Я не люблю гроші, колись любив. Я дивуюсь хорошому і оце я намагаюсь бачити, тоді по іншому структурується світ і, в решті решт, ти сам.

Про «русский мир». Мені важко думати про тих, хто залишився там, вони хороші люди, але їм «русский мир» виїв мозок, і точки повернення вони вже не мають.

Про мелодику тексту. Просто так розповісти історію — це вже не годиться. Серед вимог до тексту є такі що збігаються з вимогами до поезії. Я перечитую текст і слухаю його мелодику, його фонетику.

Про курси. В межах мого курсу «Філософія мистецтва» на заняттях відбувається аналіз творів, а крім того, фільмів. Специфіка курсу в тому, що я відрізаю твір від всього зайвого. Розглядаю текст як структуру. Не важливо, чи був Шекспір Шекспіром, чи якоюсь жінкою. Курс «Драма» більш складний. Курс «10 новел» передбачає те, що слухачі надсилають мені свої тексти і я не редагую, але подаю до них рекомендації та зауваги. Курси доступні онлайн, є скайп, мені пишуть люди з Лондону, з якоїсь Тмутаракані. Методологія покладена в основу цих курсів, дозволяє розуміти як казку, так і реалізм.

Читайте також: Оксана Забужко в Харкові: Харків’яни, не думайте, що у вас найбільш «ватне» місто в Україні

Про освітян. Ті, хто викладають, не читали «Метафізику» Аристотеля, тому викладають те, що розуміють, а розуміють небагато. Я теж розумію небагато, але я даю засоби, які допоможуть відчути все те сучасній людині.

Олександра Суховєєва

Если вы нашли опечатку на сайте, выделите ее и нажмите Ctrl+Enter

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: