Хто, де та коли досліджував археологічну спадщину Харківщини
Харківщина – це унікальний перехресний регіон Європи, де впродовж тисячоліть перетиналися шляхи кочових та осілих народів, торговельні артерії й кордони давніх держав. Вона приховує під своїм ґрунтом кургани, городища, поселення та могильники, що охоплюють період від палеоліту до козацької доби. Археологічне вивчення цього краю має історію тривалістю понад півтора століття, сповнену драматичних відкриттів, наукових дискусій та відданої праці поколінь дослідників.
Хто досліджував та досліджує Харківщину: постаті та наукові школи
Історія археологічного осмислення Слобожанщини пов’язана з іменами видатних учених, які не лише відкривали нові пам’ятки, а й закладали основи української та європейської археологічної науки.
Перші систематичні описи курганів і старожитностей Харківської губернії почали з’являтися у другій половині XIX століття завдяки діяльності Харківського імператорського університету.
Василь Бабенко – краєзнавець та вчитель з Вовчанщини, чиє ім’я назавжди вписане у світову археологію. У 1900 році поблизу села Верхній Салтів він випадково виявив катакомбне поховання. Його подальші розкопки дали початок дослідженню цілої археологічної культури – Салтівсько-маяцької.
Дмитро Багалій – видатний український історик, ректор Харківського університету та один із засновників Української академії наук. Він активно сприяв картографуванню археологічних пам’яток Слобожанщини та організації XII Археологічного з’їзду в Харкові у 1902 році, який став каталізатором масштабних досліджень регіону.
Єгор Редін – мистецтвознавець та археолог, який систематизував перші музейні колекції старожитностей у Харкові та сприяв польовим дослідженням давньоруських і скіфських пам’яток.
Радянська доба та розквіт харківської археологічної школи
У повоєнні десятиліття археологія регіону набула системного та масштабного характеру.
Борис Шрамко (1921–2012) – патріарх харківської археології, професор ХНУ імені В. Н. Каразіна. Він присвятив своє життя дослідженню Більського городища (найбільшого скіфського укріпленого поселення у Східній Європі) та Донецького городища. Борис Шрамко створив потужну наукову школу, виховавши кілька поколінь дослідників.
Дмитро Телегін та Світлана Плетньова – науковці, які зробили вагомий внесок у дослідження пам’яток доби неоліту, енеоліту та середньовічних кочовиків у басейні Сіверського Дінця.
Сучасні наукові центри та експедиції
Сьогодні дослідження витоків слобідської землі продовжують провідні університети й академічні установи.
ХНУ імені В. Н. Каразіна: У Музеї археології діє Германо-Слов’янська археологічна експедиція під керівництвом професора Валерія Любичева, яка досліджує пізньоримський час. Також тут проходять експедиції під керівництвом Валерія Скирди та Геннадія Свистуна.
ХНПУ імені Г. С. Сковороди: У Центрі археології Середньовічна експедиція під керівництвом Валерія Колоди протягом десятиліть досліджує городища та поселення раннього середньовіччя (Салтівської та Роменської культур).
Інститут археології НАН України координує фундаментальні дослідження та міжнародні проєкти в регіоні.
Де проводилися найважливіші розкопки: географія пам’яток
Основні археологічні об’єкти Харківщини зосереджені вздовж річкових артерій – Сіверського Дінця, Уд, Мжі, Ворскли та Береки, які слугували давніми шляхами сполучення.
Археологічний комплекс «Верхній Салтів» (Чугуївський район)
Пам’ятка належить до Салтівсько-маяцької культури (VIII–X ст. н. е., доба Хозарського каганату). Ці розкопки відкрили величезне білокам’яне городище-фортецю, неукріплені селища та катакомбний могильник. За понад століття розкопано більше 1000 катакомб, де виявлено багатий інвентар: зброю (шаблі, бойові сокири, наконечники стріл), кінську збрую, срібні й золоті прикраси, амулети та різноманітний керамічний посуд із лощенням.
Донецьке городище (селище Покотилівка/Карачівка, околиці Харкова)
Це багатошарова пам’ятка, яка охоплює скіфський час, роменську культуру та добу Київської Русі (X–XIII ст.). Тут збереглися залишки літописного міста Донець, згаданого у давньоруському епосі «Слово о полку Ігоревім» як місце, куди тікав із половецького полону князь Ігор Святославич. Під час розкопок виявлено оборонні вали, житла-напівземлянки, майстерні ремісників (ковалів, гончарів), зброю, предмети імпорту з Візантії та давньоруські прикраси.
Могильник та поселення «Війтенки» (Богодухівський район)
Об’єкт належить до черняхівської культури (III–IV ст. н. е., доба пізньої античності та Великого переселення народів). Це один із найбільших у Східній Європі науково досліджених об’єктів цієї доби. Дослідники виявили сотні кремаційних та інгумаційних поховань, гончарні горни, бронзові фібули, скляний посуд і римські монети, що свідчить про інтенсивну торгівлю з Римською імперією.
Стоянка Яремівка (Ізюмський район)
Стоянка датується раннім та середнім палеолітом (віком приблизно 100–300 тисяч років). Вона є однією з найдавніших стоянок первісної людини на території Лівобережної України. Археологи знайшли тут крем’яні знаряддя праці: ручні рубала, скребла, відщепи пізньоашельської та мустьєрської епох.
Читайте також: Скарби Харківщини: таємниці, приховані під нашими ногами
Коли проводилися дослідження: хронологічні етапи
Археологічне вивчення Харківської області умовно поділяється на чотири ключові часові етапи:
Перший етап – зародження та системний старт (1900–1917 роки). Етап аматорського зацікавлення змінився науковим підходом після 1900 року. XII Археологічний з’їзд у Харкові 1902 року підсумував перші результати й залучив значні ресурси до дослідження курганів.
Другий етап – радянський інституційний (1920–1990 роки). Відбулося формування системної археологічної карти Харківщини, а розкопки проводилися за державної підтримки. Створюються систематичні експедиції Харківського держуніверситету. У цей час активно вивчаються скіфські кургани та городища, а також проводиться суцільна розвідка зон майбутнього будівництва й меліорації.
Третій етап – ера Незалежності (1991–2021 роки). Дослідження пройшли під знаком застосування сучасних георадарних та цифрових методів. Настав розквіт експедицій ХНУ ім. Каразіна та ХНПУ ім. Сковороди у Війтенках, Верхньому Салтові, Мохначі та Новопокровці. У цей період було зроблено тисячі нових знахідок, які поповнили фонди Музею археології ХНУ.
Четвертий етап – археологія в умовах війни (з 2022 року). З початком повномасштабного вторгнення планові польові археологічні розкопки на Харківщині стали практично неможливими через мінну небезпеку, постійні обстріли та ведення бойових дій.
Сучасні виклики: «військова» археологія та рятувальні роботи
Сьогодення поставило перед археологами Харківщини безпрецедентні виклики. Величезні території, де розташовані пам’ятки світового значення (зокрема у Вовчанському, Ізюмському та Куп’янському районах), зазнають руйнувань від авіаударів, артилерії та фортифікаційного будівництва.
Проте саме зараз виник новітній феномен – випадкові та рятувальні знахідки українських військових. Під час копання окопів, бліндажів і фортифікаційних споруд бійці Збройних Сил України регулярно натрапляють на давні артефакти.
На східних напрямках області військові знаходили непошкоджені глеки та бронзові предмети доби бронзи й раннього середньовіччя. На околицях Вовчанська та в басейні Сіверського Дінця сапери й піхотинці виявляли бойові сокири та предмети побуту салтівської культури.
Завдяки свідомості військовослужбовців, які передають інформацію науковцям, чимало знахідок евакуйовано до фондів Музею археології ХНУ імені В. Н. Каразіна. Археологи фіксують координати знахідок для подальшого вивчення після розмінування території.
Археологія Харківщини – це не просто розкопки та старовинні речі, а літопис розвитку людської цивілізації на степових і лісостепових рубежах. Від крем’яного рубала палеолітичного мисливця під Ізюмом до білокам’яних мурів Салтівської фортеці та давньоруського Донця – кожен шар землі Харківської області зберігає пам’ять про народи, які творили історію цього краю. Збереження, фіксація та дослідження цієї спадщини залишаються важливим завданням українських науковців навіть у найскладніші часи.
MyKharkov.info
