Історія парної — це давня розповідь про людське прагнення до чистоти та відновлення. У минулому ці заклади залишалися місцями, де дбали не лише про тіло, а й про дух. Поки у багатьох народів панував страх, ніби гаряча вода є оселею злих духів, для слов’ян вона завжди була джерелом здоров’я та бадьорості.
Тут не лише милися, а й відновлювали сили після важкої праці чи зігрівалися в люті холоди. Коли саме з’явилися перші такі споруди на землях Харківщини, достеменно невідомо. Проте факт лишається фактом: ще в добу формування України-Русі вони були знаними на слобожанських теренах і мали неабиякий попит серед місцевих мешканців.
Зазирнути в далеке минуле — це відчути час, коли старослов’янська парна вже була звичною частиною життя. Обряд поєднував силу двох стихій: полум’я, що дарує тепло, та води, яка очищує й освіжає. У язичницькі часи слов’яни з особливою шаною ставилися до сонячного божества вогню та покровительки дощів.
Вірили, що взаємодія цих сил допомагає позбутися втоми й дарує єдність із природою. Купеля в народній уяві була берегинею цілющої води; її сприймали як місце, де життєва енергія повертається до спокійного потоку. З часом вона перетворилася на символ не лише очищення від усього лихого, а й щирої гостинності.
У Харкові перші міські лазні з’явилися у XVIII столітті. Громадські заклади облаштували біля річки Лопань, де вздовж берега вирувала торгівля на рибному базарі. Після тривалого дня на холоді рибалки прагнули тепла, тому парна стала для них природним місцем реабілітації.
Інші харків’яни також приходили на центральний ринок не лише за товаром, а й щоб “прогріти кістки”. На початку ХІХ століття попит був настільки високим, що відвідувачі годинами чекали у чергах.
Питання будівництва нових гігієнічних пунктів постійно обговорювала міська дума, адже купання в річках стало небезпечним через забруднення. У 1885 році влада виділила землю для першої великої громадської лазні. Протягом наступних років у Харкові відкрили ще сім приватних закладів, де ретельно стежили за санітарією.
У роки Першої світової війни такі об’єкти стали критично важливими. Харків тоді потерпав від епідемій, зокрема тифу. Коли медицина була безсилою, гаряча пара залишалася чи не єдиним способом “вигнати” хворобу. Заклади відкривали у різних районах, а найбільший працював біля Благовіщенського ринку. Поруч облаштували пральні, щоб містяни могли подбати і про гігієну одягу.
Читайте також: Олександрівська лікарня Харкова: від XIX століття до сьогодення
У ті часи мешканці часто згадували добрим словом заклад на ХТЗ — його парильню вважали однією з найкращих. Популярністю користувалася й точка біля метро “Холодна гора”, де цінували можливість відпочити великою компанією. А от парна в районі Нового побуту (колишній “Червоний Жовтень”) запам’яталася гарною сауною. Лазню ж біля велозаводу добре знали студенти, бо саме там отримували довідки про санітарний стан для гуртожитків.
За радянських часів власні парильні були й у селах. Справні господарі будували невеличкі зруби просто на городах, якими за домовленістю користувалися й сусіди. Громадські сільські заклади були простішими: приміщення з кранами та металевими тазами. Вони працювали кілька днів на тиждень, розділяючи відвідування на чоловічі та жіночі зміни.
У Харкові протягом XX століття заклади гігієни працювали в кожному районі. Зали обов’язково розділяли за статтю. Згодом з’явилися мінібасейни та душові кабіни, а візити до парної перетворилися на ритуал живого спілкування.
Пані Олена Тимошенко з Покотилівки згадує, що гарячої води в будинках не було. Тому “лазневий день” раз на тиждень був справжнім святом. У селищній лазні було дві зали. Спочатку пропонували лише тазики, пізніше обладнали душ. Якщо в місті можна було купити мочалку чи орендувати рушник, то в Покотилівці все приносили з собою.
Пані Олена пам’ятає, як сусід запрошував їх із мамою попаритися у власній хаті без черг, але їм було ніяково приймати таку пропозицію. На початку 1990-х стару селищну лазню закрили.
Людські спогади передають атмосферу краще за архіви. Ірина Мовчан згадувала літо 1974 року, коли школярів відправили до трудового табору біля Прудянки. Сільська лазня там нагадувала старий барак із маленькими віконцями, але пара була не гіршою за міську.
Наталя Ісаєнко розповідала про харківську лазню на вулиці Шевченка початку 80-х. Там за додаткові 50 копійок можна було орендувати окрему кімнату з ванною — розкіш приватності серед міської метушні. Загальний зал коштував лише 10–15 копійок.
Читайте також: Початок харківської «швидкої»: як місто створювало систему порятунку
Не можна оминути увагою і сучасність. У лютому 2026 року бійці бригади “Помста” на Лиманському напрямку облаштували фронтову лазню. Для захисників, які місяцями перебувають на передовій, це стало справжнім раєм.
Водій із позивним “Дорсай” ділився: після пари та обтирання снігом відчуваєш полегшення, ніби заново народився. Боєць “Вікінг” додав, що командири спеціально привозять хлопців до парної, аби ті могли змити втому й “перезавантажити” голову. Це час, коли побратими в теплі гомонять про своє, на мить відпускаючи напруження війни.
Навіть сьогодні, коли в кожній квартирі є душ, лазня не втрачає актуальності. Вона залишається місцем сили, де жива пара та щира розмова допомагають знайти внутрішню рівновагу. Це давня традиція, яка й досі вчить нас цінувати прості радості тепла й чистоти.
Дана Олєйнікова
Не забудьте підписатися на 
в Телеграмі 
, щоб мати можливість читати нові пости!
Комментирование закрыто.