Художник Гамлет Зіньковський: “Ви хочете мій стріт-арт побачити? Піднімайте булки і їдьте в Харків!“

8:08  |  04.05.2017

Фото - Катерина Цірук

Він заходить у зал Харківського літературного музею, де на нього вже чекають, і одразу починає говорити, і починає з попередження:

Якщо буде нудно я вас прошу: не втрачайте життя, підіймайтесь і виходьте. Формат буде такий. Якщо у вас будуть якісь питання, ви задавайте, а я буду максимально широко відповідати. Я ненавиджу лекції на яких нудно, а ти соромишся піти. Особливо, коли ти раптом з переляку сів на першу парту. Не можна відмовляти собі в цьому задоволенні. Коли я вчився в Академії, а до того 5 років «відмотав» в художньому училищі я не міг собі такого дозволити. Ну фактично не міг. Тому в мене можна сказати 8 років художньої освіти. Але це не означає нічого. Все залежить від внутрішнього бажання щось робити.

Довідка

Гамлет Зіньковський ( 11 серпня 1986). — український художник, відомий своїми стріт-арт роботами в Харкові і інших містах.


Навчався в Харківській Академії дизайну і мистецтв, на факультеті монументального живопису. Був виключений з академії в 2009 році .

Живе і працює переважно в Харкові, бере участь у виставках в Україні та за кордоном. Стріт-арт Гамлета відрізняється графічною манерою виконання і присутністю характерних авторських текстів.

У 2009 і 2011 році став одним з фіналістів на здобуття Премії PinchukArtCentre.

У 2013 разом з Жанною Кадировою і Миколою Рідним представляв Україну на 53-Венеціанській бієнале. Гамлет Зіньковський презентував два проекти: «Наодинці з собою» і «Книга людей». «Наодинці з собою» — проект, присвячений Марку Аврелію і створений в період захоплення його творчістю. Складається з безлічі малюнків, зроблених кульковою ручкою і розкриває тему відносин людини з самим собою. «Книга людей» — інсталяція з сотень портретів, виконаних в рамках сірникових коробок.

Фото Google maps


Ти займаєшся стріт-артом. Які у тебе скаладаються стосунки з місцевою владою?

Насправді в нас багато чого дозволяється тільки тому, що в нас за великим рахунком всім начхати.  Я не заробляю на міськраді гроші, міськрада не заробляє на мені, наші стосунки можна зобразити так: я роблю вигляд, що їх немає, вони вдають, що немає мене. Та зараз вони  розуміють , що популярність цього настільки висока, що коли вони почнуть замальовувати роботи почнеться буча. А це нікому не потрібно. Я зробив вже стільки, що зі мною важко боротися.

Останній випадок, коли мене намагались забрати поліцейські. Вони запитали чи є в мене дозвіл.  Я кажу ні. Вони мовляв зараз їдьмо в відділок складемо протокол, штраф… Я запитую, а в мене ж є право на дзвінок? Відповідають так, звісно. Ну ось я зараз подзвоню і ви даватимете прес-конференцію як мінімум 5-ти каналам, чому ви мене забрали. Але ж у вас немає дозволу? Так немає, так штраф, я знаю, але… Але вони виявились нормальні хлопці ми поспілкувались і поїхали далі. Зараз поліцейські приїжджають роблять селфі зі мною і їдуть. Так, раніше замальовували. Але «Гєпа» (Геннадій Кернес) таких чортів виписав комунальникам, які замалювали стріт-арт. Я знайомий з людьми, які були на засіданні, де він говорив «ми в це лавандос не ввалюємо, а воно з’являється, а ви дебіли це замальовуєте».

І дійсно, людям це цікаво. За осінь, за зиму і за шматочок весни я з такою кількістю людей познайомився, які сюди приїжали спеціально в Харків з Львова, з Києва, щоб подивитися мій стріт-арт. Знаходили якісь зв’язки, телефони, щоб познайомитися зі мною, поспілкуватися. Ну з цим вже пізно боротися. Тут питання хіба чи не набридне мені? Поки не набридає.

Читайте також: Оксана Забужко в Харкові: Харків’яни, не думайте, що у вас найбільш «ватне» місто в Україні

З чого все почалось. Може був якийсь поштовх?

Та тут постійно щось підштовхує. Це в Австрії мене нічого не надихає і не підштовхує до дій. Чи в Німеччині. Це ідеальні країни для пенсії. Там класно жити, але важко працювати. У мене там повна апатія. А в нас просто такий радикальний «Капець (цензуровано, замінено)» відбувається, що він просто надихає.(Сміється) Це як двигун, що змушує рухатись.

Була одна робота, яка мене надихнула, але я не хотів її малювати про це тому, що вона заполітизована. Ну занадто. Я уникаю політичних тем, я аполітичний. Отож закинутий будинок, в центрі, 2014 рік, він і зараз  є там, внизу на вулиці Дарвіна. Коло нього відрізана газова труба. Будинок відрізали від газу і там було написано «Украину это ждет» Ну смішно, ніби нас відріжуть від газу. Але ця робота мене так зачепила. Мені хотілось сказати : «А в скільки кубометрів газу ви оцінюєте свою свободу?» Чи взагалі можна міряти свободу в кубометрах газу? Моя свобода не полягає в газі. Газ це те, що варто купувати. Як і все решта. Ми просто занадто звикли до халяви. Зрозуміло, що тепер халяви не буде. Я взагалі проти халяви. Ти щось робиш, ти заробляєш, ти купуєш.

Так, раніше замальовували. Але «Гєпа» (Геннадій Кернес) таких чортів виписав комунальникам які замалювали стріт-арт. Я знайомий з людьми які були на засіданні, де він говорив «ми в це лавандос не ввалюємо, а воно з’являється, а ви дебіли це замальовуєте».

Взагалі стріт-арт я починав робити ще в 2008 році з другом. Я був на багатьох мистецьких фестивалях і всюди щось відбувалось. А в Харкові не було нічого. За винятком якихось одиничних випадків. В 2014 році постало питання чи йти мені воювати і захищати свою країну? Є думка, що я чоловік і повинен, а з іншої сторони об’єктивна правда, що я не служив і користі на війні з мене мало. Я зрозумів, що якщо я залишаюсь в тилу, то мушу робити щось тут. Крім того, що я допомагаю там різним волонтерським організаціям, я повинен якось зміцнювати мирний спосіб життя тут. І так я почав робити стріт-арти. Більше, більше, по зростанню. Особливо багато в 2016 році. Але багато робіт попсовано, перепідписано і сезон починається з того, що я йду і реставрую всі роботи за рік. На Пушкінській відірвали дзеркало (робота «Я пытаюсь увидеть правду»). Але це вулиця. Очікувати від нас особливої культури… Скажімо так, я здивований, що так мало пошкодили.

Фото Google maps


Бачив, як на Проспекті Науки повідривали телефонні трубки інсталяції…


Так, і вийшло навіть сумніше ніж було. Це була гарна робота коли висіли ці слухавки і хиталися на вітрі. Я взагалі вважаю що на протязі моєї творчості багато робіт присвячені самотності. А ця напевно найкраща робота про самотність і очікування. А хтось відірвав слухавки і додав ще песимістичнішого сенсу.

Чим ще крім стріт-арту займаєшся?

Ну взагалі я художник (сміється). Малюю я багато всього. Крім стріт-арту. Для багатьох було новиною, що крім стріт-арту я й художник в якого по 10-15 виставок за рік в Україні, Європі і т. д.

Стріт-арт це лише частина мене просто найбільш наглядна. Це певною мірою був протест групі молодих художників. Вони говорили, що вони за народ, що вони проти буржуазії. Це брехня(ценз.) Ми за народ бла бла бла. Але всі ці картини виставляються в Пінчука, отримують гранти від Пінчука і Ахметова. Виставляються їх роботи в комерційних галереях. Куди ходять лише друзі художників, колекціонери, мистецтвознавці, ну такий бомонд. Це брехня, груба нечесна брехня (ценз). Цих робіт не бачить ніхто, крім цього малого кола людей, потім вони продають їх колекціонерам на яких гонять. Я не говорю нічого проти олігархів. Ну окей. Замочили вони своїх друзів і загребли гроші, ну і окей. Це їх справи і нормальна ситуація для нашої країни . Тут тільки лінивий чи чесний не робив гроші в дев’яності.

Ви хочете мій стріт-арт побачити? Так. Ну так прижайте в Харків. Якщо в вас якась особиста неприязнь, то є Тернопіль і Маріуполь. Підіймайте свої булки, і кудись їдьте, задовбали. У них уявлення, що крім Львова більше міст немає. Ну справді. Це позиція багатьох киян, а я проти такого підходу. Мене в Ізюм запрошують і я погоджуюсь, а в Київ ні.

А те що я роблю… Я роблю для тих людей, які не знають, що є муніципальна галерея чи Єрмілов центр. Та їм взагалі це нафіг не треба. Просто інколи знайомишся з таксистом і виявляється, що він знає твої роботи, бачив чимало і взагалі радий знайомству. Таксист. Який взагалі в музеї останній раз був 1970 року у школі. Це приємно.

Ти обираєш конкретне місце для своїх ідей чи для вигадуєш малюнок під місце?

Завжди по-різному. Інколи записую ідею, і чекаю, коли заявиться якась стіна, а інколи просто є місце куди цей малюнок проситься. Минулого року, коли я через день малював роботи знаходив місця. Інколи я дивлюсь на список в блокноті і підбирав, яка сюди найкраще підійде. Мені б хотілось зреалізувати свій маршрут по всьому місту через двори з моїми малюнками.

Скільки вже є робіт?

На google maps 70 робіт. Але я не перевіряв, бо інколи все ж зафарбують. Минулого року зчезли 2 роботи, але нових намалював 40. Щоб мене замалювати треба окремо виділити гроші з бюджету, бо дійсно вже багато.

Читайте також: Письменник Сергій Жадан: «До влади є величезна кількість питань»

Чи малюєш в інших містах?

В Тернополі, обожнюю Маріуполь, ненавиджу Київ. В минулому році регулярно відмовлявся працювати. Було багато пропозицій. Від рахітських, типу ми вам дамо стіну, фарбу і може навіть оплатимо квиток, а ви десь поживіть і намалюйте нам роботу. І закінчуючи мажорним: ми дамо цілий фасад, заплатимо скільки завгодно. До побачення. А чому, а як?  Ви хочете мій стріт-арт побачити? Так. Ну так прижайте в Харків. Якщо в вас якась особиста неприязнь, то є Тернопіль і Маріуполь. Підіймайте свої булки, і кудись їдьте, задовбали. У них уявлення, що крім Львова більше міст немає. Ну справді. Це позиція багатьох киян, а я проти такого підходу. Мене в Ізюм запрошують і я погоджуюсь, а в Київ ні.

Фото Google maps


Ваші роботи. Деякі з них малюнки, інсталяції, а деякі з них просто цитата. Це щоб надати ваги словам чи не було можливості візуалізувати?

Одна з таких робіт це цитата на стіні. «Ты можешь быть лучше». Вона навпроти мого улюбленого кафе. Кожного дня я приходив після роботи випити кави, дивився на цей будинок. Ну і воно пасувало там. Це коли приходиш і маєш нагадування самому собі. І ти думаєш ‒ ну так, можу. Там не потрібна ніяка картинка. Будь-яка картинка вбила б зміст. Фраза настільки змістовна. Я міг би щось намалювати. Але в моєму розумінні, бути краще це ‒ нарешті довчити англійську і знати ще кілька європеських мов. І ще читати разів в 10 більше. Поки що в моєму світосприйняті це краще. А ще працювати трохи краще і більше, а ще вийти на міжнародний рівень. Щоб довести місцевим, що це можливо бути молодим українським художником, який виставляється в Лондоні, Нью-Йорку, Сінгапурі. Для мене це важливо. Але кожного в своє уявлення, що значить бути кращим.


В 2014 році постало питання чи йти мені воювати і захищати свою країну? Є думка, що я чоловік і повинен, а з іншої сторони об’єктивна правда, що я не служив і користі на війні з мене мало. Я зрозумів, що якщо я залишаюсь в тилу, то мушу робити щось тут.

Бувають речі, коли словами ти можеш сказати щось таке важливе і ємке, що більше нічого й не потрібно. Мій улюблений приклад роботи з словом. Як два слова можуть означити всю ситуацію. На мою думку, це ‒ пік використання слова в мистецтві. Це робота Мініна в Бирючому острові. Там проводиться фестиваль сучасного мистецтва. Його запрошують туди, а він в роз’їздах, ледве виділяє три дні. Всі прижають на 2 тижні, а він їде на 3 дні. І це дуже яскравий момент, коли художники 2 тижні бухають, курять, тусують, займаються чорт знати чим, сваряться, спілкуються і так далі, і роблять по одній роботі. Роман Мінін прижає на 3 дні і робить 10 робіт. І це остання робота, яку він зробив. Там якусь територію розгрібали бульдозером і на ковші бульдозера він написав “contemporary art»(сучасне мистецтво). Але організатори, коли побачили цю роботу, винайняли в транспортної компанії цей бульдозер на місяць і залишили з цим написом. Це найкраща робота. Зараз поясню. В СРСР в часи «відлиги» була така «бульдозерна», як її потім назвали, виставка сучасного мистецтва. Хрущов дозволив зробити виставку, а потім поїхав подивитися на неї. Виставка йому не сподобалась і він сказав, що це лайно треба бульдозером знести. Його помічники народ простий, пригнали бульдозери, передавили ці роботи. І совок в черговий раз зганьбився на весь світ. Тому напис на ковші «contemporary art» це було просто в яблучко. Є просто речі, які потрібно побачити і позначити. І все.

На Римарській була моя робота. Арка в дворі а прохід перед нею заступав бетонний блок. Він і досі там. Я просто підійшов і домалював 2 антени і вийшов ніби телевізор. Такий телевізор, який забороняє дорогу вперед. Можна якимось мінімальними засобами сказати дуже багато.

Найцікавіший і найбільш значимий відгук?

Я не можу сказати, що це лише один випадок. Ряд цікавих випадків траплялось. Якось я малював у дворі на вулиці Пушкінській і підходить чоловік років п’ятдесят. Такий товстий в спортивному костюмі, обличчя таке покоцане, наче в нього безліч разів били пляшки, місиво з шрамів. Він дивиться на мене, а я стою з банкою фарби на драбині. Так гнівно на мене дивиться. Він говорить: «Слыш, иди сюда». Спускаюсь з драбини, запитую чого йому. А він лізе в кишеню, дає мені 50 гривень і йде.

Я не протестую. І взагалі не працюю з міськрадою. Не роблю цих фасадів, які вони замовляють у художників. Як от цей портрет з Тарасом Шевченком. Бідний Шевченко. Найбільший в світі портрет, в книзі рекордів Гіннеса. Найбільше лайно. Немає найменшої спроби хоч якось інтерпретувати образ Шевченка.

В минулому році я малював за Держпромом. А там живе дивна мішанина з старих професорських сімей, партійних діячів, які там ще з 30-х і сучасних бізнесменів, а тут я малюю в арках їх будинків, а вони до цього не готові. І от одна бабуся йде і починає. А шо це, а нащо, а чому, а шо таке сіре і все в цьому дусі. Я, втомлений після роботи, кажу їй, бабцю ви б щось розумніше сказали, щось нове. Вам вже стільки років, а такі дурниці говорите. А вона ну ну… Ну ваші роботи думати змушують. (Сміється) Я кажу так слава Богу, що змушують. А вона мені ну а я не хочу думати, я після роботи іду я стомлена і я не хочу. А ось це я йду і читаю і думаю. А я не хочу думати.

Взагалі я працюю на вулиці і вдень і це просто безлімітна можливість поспілкуватися з фріками міста. Це класне, цікаве життя. Якби я просто ходив по місту, то було б інакше. Але коли ти щось робиш, то бажання людей поспілкуватися з тобою виникає набагато частіше.

До мене підійшов менеджер середньої ланки. Брюки, піджак, галстук, папка, весь такий діловий.

‒ Здрастуйте Ви Гамлет?

‒ Так, я Гамлет.

‒ Скажіть будь ласка, а ви завжди робите такі псевдо філософські фрази, типу є якийсь сенс?

‒ Ви знаєте так. Тільки нікому не кажіть (сміється).

Він каже: «Я тебе розкусив», і йде задоволений

Чи є в тебе якісь обмеження?


Звісно, хотілося б щось адресувати особисто Геннадію Адольфовичу чи уряду, але насправді цього лайна вистачає й без моїх робіт. І в Києві була така історія, коли два хлопці вибивали трафарети з лицем Януковича і ставили на ньому червону крапку. Мене запитали, як стріт-художника як я до цього ставлюсь, і як ставлюсь до того що їх посадили? А коли їх затримали, хлопці здали назад, почали вибачатись, а їх все одно посадили. Їм сказали, що відбудуться штрафом якщо зізнаєтесь і вибачитесь. Взагалі це дурниця. Це просто штраф. Так в залежності від масштабу від 1,5 до 10 тисяч гривень, але не термін. За це саджати не можна. Ну вони повинні були розуміти проти якої системи йдуть. Та й взагалі вони сподівались, що Янукович це побачить і йому стане совісно? Про що мова? Це не протест.

«Вата» вважає мене своїм і патріоти вважають мене своїм. Це означає, що я звертаюсь до людей. Це дуже важливий момент. Мені взагалі було б приємніше писати українською , але я розумію, що саме в Харкові така ситуація, що якщо тут писати, то мої роботи «вата» буде просто знищувати.

Я не протестую. І взагалі не працюю з міськрадою. Не роблю цих фасадів, які вони замовляють у художників. Як от цей портрет з Тарасом Шевченком. Бідний Шевченко. Найбільший в світі портрет, в книзі рекордів Гіннеса. Найбільше лайно. Немає найменшої спроби хоч якось інтерпретувати образ Шевченка. Береться просто зображення і все. Просто похмурий погляд Григоровича в тюбетейці ну і що? І це якби патріотизм? Та це нісенітниця.

В Тернополі класно, мене там взагалі ніхто не знає. Мене запросили на літературний фестиваль. І ти просто малюєш і спілкуєшся з людьми в яких виникає питання, що ти тут малюєш і навіщо. Бо там таких речей просто немає. І декілька разів мене запитували, а чому не патріотично?  Ну чому прапора немає чи тризубця?  А вам цього бракує? Ну так. А вам не вистачає того, що тут всі поверхні покриті жовто-блакитною фарбою? Якби в мене зовсім не було здібностей я б так і робив. Жовто-блакитну фарбу і погнав по всіх мостах. А те, що я роблю це трошки складніше.

Колись я жив в комуналці і в мене була сусідка-алкоголічка. Вона була «ватніком», якось вона підйшла і каже: « боялась тебе спитати, але я знала що ти наш.»

І це прикольно. «Вата» вважає мене своїм і патріоти вважають мене своїм. Це означає, що я звертаюсь до людей. Це дуже важливий момент. Мені взагалі було б приємніше писати українською , але я розумію, що саме в Харкові така ситуація, що якщо тут писати, то мої роботи «вата» буде просто знищувати. Але в Тернополі я писав українською. І всі роботи, які я збираюсь зробити в Західній Україні в цьому році будуть українською.

Фото Google maps


Читати в 10 разів більше. Що читаєш і що порадиш?

Читати краще всього книги (Сміється). Бажано хороші, а ще краще чудові. І вони у кожного свої. У мене є свій набір того, що для мене важливо і що мене сформувало. Я у зв’язку з професією почав читати книги з урбаністики, переважно московські видання. Я купую книги російського видавництва, що поробиш? Я сильно сумніваюсь, що таку літературу перекладуть українською найближчим часом, а це те, що мені треба зараз. Не колись потім, а зараз. Книги про урбаністику. Мені це цікаво, тому що я займаюсь формуванням міста. Я роблю те, що додає людям інтересу гуляти по ньому. Для мене це важливо.

З художньої літератури всіх важко перераховувати. Зараз почав читати українську прозу. Андруховича і Прохаська. Просто супер.

Читайте також: Юрій Андрухович в Харкові: «Ми маємо захищати і людей, і територію»

Особисто я лише нещодавно побачив твої роботи. Їх знають в основному харків’яни і гості міста. Чи була ідея просувати в інтернеті чи зробити друкований альбом?

Та мені загалом байдуже. Достатньо того, що я зробив і що ще зроблю. Можна ж просто в гуглі ввести «Харків Гамлет» і все. Було б бажання. Заводити якусь окрему сторінку мені щиро ліньки. Мені б хотілось колись видати каталог. І це мали зробити в минулому році. Але не склалось з видавництвом. Я роблю те, що можу і намагаюсь робити це максимально добре. А займатись ще просуванням цього в соцмережах? Та мене взагалі там немає. Мені створили сторінку в фейсбуці друзі. Навіть не я її веду, мені це не цікаво.

В минулому році пропонували ввалити в мене бабло і зробити сувенірну продукцію. Маєчки, сумочки, чашки, табуретки і так далі з моїми роботами. Сувенірний магазин, де все це барахло можна було б купити. Я цього просто не хочу.

Для того щоб вийти на вулицю і малювати потрібна хоробрість. Як у тебе сформувалась ця свобода проявити себе?

Я дуже не хотів іти на роботу (Сміється). Мене прямо зі школи ця штука потрясла. Школа була в центрі, коло парку і я вибрав собі таке місце, щоб можна було дивитись на акваріум і вікно. І я навчився по ході визначати людей, які нікуди не квапляться. Я просто дивився на цих людей і думав коли настане такий момент. В 6-7 класі мене питали, ким я буду, що робитиму після школи. Відповідав, що хочу гуляти. Ніде не хочу працювати, просто хочу гуляти. Мені говорили ні, інститут, робота, сімя, діти, а на пенсії погуляєш. Так не можна. І мене так зачепило, чому так можна?


Пропозиції є, але просто звідси всі валять. І це страшно. Можливо в мене занадто завищена самооцінка, здається, що якщо не країна, то принаймні Харків щось від цього втратить. Мені буде краще, в фінансовому плані точно. Але я не хочу бути емігрантом, я потрібен тут, як мені здається.

Я вступив в художнє училище і це дозволяло гуляти коли завгодно (сміється). Перші півроку я намагався вчитися, але зрозумів що отримую ті ж трійки, що в школі, а коли не ходжу теж отримую трійки. Ну лузер такий, що поробиш. В академії я вчився трошки краще, але мене все одно відрахували. За неуспішність з психології та фізкультури. У 2009 року мене відраховують і я починаю виставлятись і життя продовжується.

А свобода поняття відносне. Я залежу від колекціонерів, які купують мої картини. Я досі не роздав борги. Я дуууже багато грошей витратив на фарбу. Я позичав, купував фарбу і йшов малювати, знову позичав, йшов працювати. Але це мене не хвилює, набагато більше мене цікавить, де я знову дістану, щоб ще щось намалювати. Потім картини продадуться і ситуація зміниться.

Які питання ставлять тобі найчастіше?

Що вас надихає?

Фото Google maps


І що на це відповідаєш?

Востаннє я відповів коротко: секс з малолітніми (Сміється). Насправді так багато речей надихає. Якийсь абсурдний випадок чи серія Сімпсонів. Я люблю Сімпсонів і Південний парк. Я вишуковую щось, що мене надихне і зазвичай я це знаходжу. Мене інколи надихає, коли заробляю гроші, а інколи їх відсутність.

Ти раніше де-небудь взагалі працював?

Ні разу. Я нещодавно усвідомив цю річ, що мені 30, а я ніде не працював. Страх завести трудову книжку. Мої батьки кажуть: подумай про пенсію. Я дуже жорстко на це відповів. Ну якщо мені пенсія світить, то мінімальна і якщо я дотягну до неї і буду її потребувати, то краще й не дожити.  Яка пенсія, якщо ціни за картини можуть бути які завгодно.

Ти продаєш картини багатому класу і безкоштовно малюєш картини на вулицях, витрачаючи власні кошти. Ти бачиш протиріччя між масовим і елітарним, між верхами і народом? Чи протиріччя як такого немає?

Я не бачу тут конфлікту. Коли мене запитують чому робота стільки коштує, я відповідаю, що я стільки за життя зробив безкоштовних, що я маю право й в п’ять разів дорожче продати. А стріт-арт ‒ це моя данина людям, моя спроба зробити щось краще.

Ти згадував, що допомагаєш волонтерам. І як взагалі ти бачиш своє місце в державі?

Я впевнений, що якби не волонтери і не перші добровільні батальйони нас би взагалі б не було. Поки цей урядовий целюліт намагався розворушитися вже повним ходом йшли бої.

Звісно я допомагаю. Як людина. Я приймаю участь в якихось нескінченних благодійних батальйонах, віддаю свої роботи. Просто дуже важливо робите те, що можеш. Я можу давати роботи на аукціони, я їх даю. Я можу робити стріт-арт, я це роблю. Я не очікую «відкату». Країна була б зовсім інша, якби були мільйони людей, які б щось робили не очікуючи «відкату».

Про мистецтво як бізнес


На моїй памяті стільки відкрилось галерей, які говорили так, подивись скільки мерсів на вулицях. Ми зараз відкриємось і будемо продавати. Викинуті гроші. Якщо ви відкриваєте галерею, це просто меценатство, альтруїзм, все що завгодно тільки не бізнес в Україні. І через рік вони їх закривають. В Полтаві один бізнесмен відкрив галерею тому, що йому майстер з йоги порадив зайнятися благодійністю. І людина розуміє, що на цьому грошей не буде, він тільки витрачає. Він з цього нічого не має, але він може це дозволити і добре, що так трапляється.

Є одна фраза, яка мені сподобалась. Один художник сказав, коли Пінчука критикували. Він сказав, ви ж розумієте, що хто платить той замовляє музику. Пінчук зробив свою галерею, він вкладає в це гроші. Ви його поливаєте болотом. Якби кожен олігарх відкрив по центру сучасного мистецтва. В нас було б … ну 100 шикарних центрів сучасного мистецтва. В кожному великому місті по декілька центрів з лекціями з кінотеатрами з перфомансами, з усім. Було б добре.

Чому в США і Європі процвітає сучасне мистецтво? Справді процвітає. Тому, що там зовсім інший спосіб оплати податків, якщо корпорація вкладає і спонсорує мистецтво. Тобто тобі вигідніше дати мільйон на мистецтво, ніж податками заплатити чотири. Про якість того, що там роблять це окрема розмова, але можливість там отримати грант чи потрапити в резиденцію в рази вища. Тут такого просто немає. Коли мене запрошують на мистецькі фестивалі зробити інсталяцію мене запитують чи я сам приїду і куплю собі квитки. Але на виставці черга людей за білетами. Мене стільки разів намагались там «кинути». Смішні гонорари і вони намагаються навіть їх не дати з відмовками в стилі бухгалтер в декрет пішла.

Про еміграцію і феномен суїциду

В мене була можливість емігрувати і навіть є. Коли почалась війна, мені подзвонили друзі з Грацу, з Австрії. Сказали збирайся і виїжджай. Ми поговорили з мерією і вони дадуть тобі майстерню і стипендію в 2 тисячі євро. Якщо вивчиш німецьку за 2 роки отримаєш громадянство, тому що вони зацікавлені в таких людях. Від такого важко відмовитися.

Пропозиції є, але просто звідси всі валять. І це страшно. Можливо в мене занадто завищена самооцінка, здається, що якщо не країна, то принаймні Харків щось від цього втратить. Мені буде краще, в фінансовому плані точно. Але я не хочу бути емігрантом, я потрібен тут, як мені здається. Можливо я помиляюсь. І проміняти це просто на гроші, на спокійне розмірене життя… Це гарно, але поки в мене вистачає сил робити те, що зараз. І є починаючі художники, які вчаться в академії, які знають про мене. Ну і якщо я звалю, то це буде показник, що тут робити нічого. Мені вже потрібно звітувати перед собою, які наслідки будуть.

Це як феномен суїциду. Одна справа коли це зробив, який Роман чи баба Маня. А коли це робить Курт Кобейн то за цим йде ще хвиля суїцидів. Я зараз не конкретно про себе. Не буває рішення без наслідків і про це треба пам’ятати.

Фото Google maps


Про наркотики

Моє улюблене запитання про наркотики. Просто обожнюю. Ну ви ж художник як в вас там? Ну та як, дорого. (Сміється)

Насправді в історії культури 20 ст. були феноменальні персонажі, які вживали все підряд і померли молодими просто всесвітньо відомими. Той же Баскія, який в 28 вже «сторчався» остаточно. За три роки став відомим і феноменально багатим, але за три роки помер. Це дуже поганий приклад. Тобто про Баскія ми знаємо, а про тисячі художників, молодих, талановитих, які «сторчались» і ніхто про них не знає. Я багато разів чув цю дурню, що ніби це треба для натхнення. Я пройшов через це до 20 років. Можу сказати, що це мене не надихає, зовсім. Робота мене надихає, мене цікавлять люди, які вміють нестандартно мислити й таке інше. Насправді шанс того, що наркотики тебе кудись приведуть близька до нуля. Один на декілька мільйонів можливо так. Але у випадку якщо ти неймовірно талановитий і наркотики зведуть тебе в могилу до того як ти зробиш собі ім’я. А у решті випадків ти просто помреш. На щастя я зрозумів це ще в молодості.

Сучасне мистецтво. Більшість людей асоціює це з незрозумілою мазаниною. Вони не розуміють його. Але ж не можна сказати що все сучасне погане, а класика добра. Є ж добрі приклади. Як розрізняти, як знаходити?

Яскравий приклад стався в центрі Помпіду в Парижі. Росіяни, там по акценту було чути, чоловік і дві тітки йшли поруч зі мною . З зовнішнього вигляду і реакції було видно, що вони вперше стикаються з таким. І вони хають кожен зал. І якось так вийшло,  що ми з однаковою швидкістю йши. І фрази типу «Толя ну ти поясни, що це за лайно» «Галя да я не знаю, це взагалі мазанина, я й сам так можу». Це тому, що у них у підручнику в школі були лише картини Айвазовського, Рєпіна і Шишкіна. І пізнання мистецтва в нас в більшості на цьому вичерпується.

А смак і розуміння потрібно виховувати. Мистецтво не обов’язково мусить бути прямолінійним і банально означати те, що намальовано. В Європі, коли ти виставив свою роботу люди підходять і запитують, що ви хотіли цим сказати, ми не розуміємо, поясніть. Мені теж не всі сучасні художники подобаються, але моя думка в порівнянні з іменними галеристами і критиками небагато значить. В нас натомість «мазанина, я й сам так можу». Просто поняття мистецтва треба розвивати і розширювати.

P.S. Інтерактивна карта робіт художника тут

Олександр Тартачний

Смотрите новости и афишу Харькова в группе ВКонтакте и Фейсбуке.

Если вы нашли опечатку на сайте, выделите ее и нажмите Ctrl+Enter.