У ХІХ столітті ветеринарія почала змінювати свій статус: з ремесла при господарстві вона поступово трансформувалася в науку, без якої незабаром не могли обійтися регіони. Для Харківщини це було особливо відчутним, адже чимало мешканців тримало худобу, від здоров’я якої залежав добробут родини. Через це зростала потреба у фахівцях, які вміли лікувати тварин.
Дослідники з’ясували, що ще у ХІХ столітті у Харкові працював медик, який лікував і людей, і тварин. Що більше, він наполягав на тому, що хвороби треба порівнювати, бо вони підпорядковуються спільним законам.
Такий підхід тоді здавався незвичним і викликав чимало спротиву серед колег, але саме він задав потрібний напрямок розвитку науки. А звали цього медика Франц Мартін-Генріх Пільгер – німець за походженням, який в Україні став Федором Васильовичем.
Його ідеї навіть заклали основу для створення у Харкові ветеринарної школи, яка відкрилася вже після смерті вченого.
У 1805 році Харківський університет радше нагадував невелике інтелектуальне коло зацікавлених, ніж великий навчальний центр. Там навчалися всього 57 студентів, а педагогів налічувалося 42, причому майже кожен третій викладач приїхав з-за кордону. За статутом університет мав чотири відділення: фізико-математичне, історико-філологічне, юридичне та медичне.
Однак саме з базою медичного факультету виникли проблеми. На перший рік навчання навіть не змогли набрати необхідну кількість вступників, відтак повноцінна робота почалася лише у 1810 році.
Попри складнощі, структуру поступово формували: створили шість медичних кафедр і запросили стільки ж викладачів. Серед них був і «професор тваринолікування» Франц Мартін-Генріх Пільгер.
На час візиту до українського міста Пільгер вже мав репутацію відомого дослідника. Він народився у 1761 році в німецькому місті Вецлар, навчався у Гессенському та Ерлангенському університетах, а свої медичні знання поглиблював у Берліні, Майнці, Марбурзі та рідному Вецларі.
Паралельно вивчав ветеринарію, яку тоді називали «тваринолікуванням». У 1801 році його призначили ветеринарним лікарем у верхній частині Гессенського ландграфства. Водночас Пільгер викладав у Гессенському університеті, поєднуючи практику з теорією.
Наукові дослідження медика активно друкували. Найвідомішими стали праці про хвороби великої рогатої худоби, коней і овець та про щеплення коров’ячої віспи (1800 рік), «Настанова господарям, як розводити, утримувати та лікувати тварин» (1802 рік), а також двотомний «Систематичний посібник із теоретичної та практичної ветеринарії» (1801–1804 роки).
Саме такий досвід — поєднання викладання, практики та кропіткої наукової роботи — і став вирішальним аргументом для запрошення цього спеціаліста до Харкова.
Читайте також: Що винайшли харківські медики 50 років тому – і чому це важливо досі?
У 1806 році професор приїхав до Харкова, але на медичний факультет академічної установи ще не набрали студентів. Німецький дослідник не звик сидіти склавши руки, тому вирушив у слобожанські села, щоб вивчити ситуацію на місці. Саме Пільгер звернув увагу на масові захворювання худоби та почав дослідження, які фактично врятували сільські господарства краю.
Перший ветеринар Харківщини зафіксував епідемію, активно з нею боровся, а результати роботи виклав у статті «Коротке міркування про заразу, яка лютує у деяких губерніях між рогатою худобою».
У 1807 році професор запропонував те, що на ті часи здавалося проєктом із майбутнього: створити при університеті окреме ветеринарне відділення з фермою, анатомічним «зоотомічним театром» і клінікою для тварин.
Це мала бути повноцінна практична ветеринарна школа. Ідею у Харкові підтримали, але реалізувати через брак коштів не змогли — такий заклад з’явився набагато пізніше. Пан Пільгер після роботи у селах повернувся до практики у Харкові й почав приймати пацієнтів. Цікаво, що він лікував і тварин, і людей, керуючись власною системою.
У Харкові до Франца Пільгера ставилися з повагою, але без особливої симпатії. За спогадами сучасників, німець мав доволі складний характер, що створювало постійне напруження у спілкуванні: був різким, впертим і не мав звички пом’якшувати слова. У колі медиків, де кожен обстоював свою позицію, це швидко призводило до суперечок та відкритої неприязні.
Варто відзначити, що оцінювали цього фахівця по-різному. Наприклад, професор Роммель визнавав Пільгера як талановитого лікаря і навіть підкреслював своєрідну «щасливу простоту його лікування, яка викликала заздрість у колег».
Натомість Людвіг Якоб вважав, що Пільгер здобув репутацію відомого лікаря не завдяки глибоким знанням, а через свою самовпевненість, різкість та вміння підкреслювати слабкі місця інших. Якоб наголошував, ніби пан Франц не мав класичної фармацевтичної освіти, а починав як військовий ветеринар, який просто багато читав і поступово вибудував власну систему лікування.
У цих оцінках не було єдиної правди — радше дві позиції, які не збігалися. Для одних Пільгер залишився талановитим практиком, для інших — суперечливим теоретиком, у якому поєдналися знання, ризик і надмірна самовпевненість. І саме ця напруга між визнанням та критикою виділяла його постать в університетському колі.
Зауваження про те, що Пільгер нібито «ніколи не вивчав фармацевтику», стало тим аргументом, яким швидко скористалися його недоброзичливці. Питання освіти раптом перетворилося на головну лінію атаки.
Коли від Пільгера зажадали документ про вищу освіту, він не зміг надати його одразу, хоча наполягав, що закінчив Ерлангенський університет. У Харківському університеті сприйняли це як привід для відкритого конфлікту.
До суперечки долучилася й Харківська міська управа, тож ситуація швидко вийшла за межі внутрішніх академічних проблем. Почалася затяжна паперова тяганина, яка тривала роками.
У 1811 і 1812 роках рада університету навіть зверталася до міністра народної освіти з проханням звільнити Пільгера. У зверненнях йшлося про те, що він не надав обіцяного закордонного диплома, продовжував лікарську практику без належного дозволу, ігнорував доручення ради та факультету, відмовлявся складати запропонований іспит і неодноразово надсилав документи, які в університеті вважали різкими та образливими.
Втім, остаточне рішення про звільнення німецького медика так і не ухвалили. Міністр обмежився вимогою, щоб Пільгер письмово пообіцяв надалі сумлінно виконувати свої професорські обов’язки.
Згодом перший ветеринар Харківщини все ж таки отримав необхідний диплом у Дерптському університеті, але це не зняло всіх звинувачень. Опоненти наполягали, ніби документ видали без належного попереднього іспиту.
Попри конфлікт, лікар не залишився без підтримки. На захист Пільгера рішуче виступили понад 40 харківських купців, а його позицію підтримав міський губернатор Бахтін. З часом гострота суперечки знизилася, конфлікт поступово зійшов нанівець і, на щастя, не зруйнував остаточно кар’єру ветлікаря.
Читайте також: Христина Алчевська: як потайки здобута освіта змінила долю тисяч українок
У Харківському університеті Пільгер читав курси, які для того часу виглядали спробою об’єднати медицину в одну систему. Він викладав загальну та приватну порівняльну зоопатологію, краніологію, а також окремий курс про правильне вигодовування худоби.
У центрі його лекцій постійно була основна теза: хвороби людей і тварин не існують у різних світах, їх треба розглядати у спільному полі, порівнювати й шукати закономірності.
У 1817 році Пільгер став ще й засновником ветеринарного журналу «Український домовод», де писав статті на господарські теми: від тваринництва до перероблення продукції. Для того часу це був пробний майданчик, де наука намагалася поєднатися з практикою.
Проте журнал проіснував недовго — вийшло лише два номери, після чого його закрила цензура. Причиною стали тексти Пільгера, де він гостро критикував державну систему за недостатню увагу до освіти та стану села. Такої відвертості йому не вибачили.
Після цього Пільгер ще п’ять років працював в університеті, але активність помітно знизив. У 1823 році професор залишив викладання й остаточно зосередився на приватній практиці як «лікар худоби». А клієнтів у досвідченого медика завжди вистачало.
За одними даними, він пішов з життя у 1828 році, за іншими — у 1838-му. Вченого поховали у Харкові, на лютеранському цвинтарі. Сучасники Пільгера відзначали, що цей лікар вирішив назавжди залишитися у Харкові, який, попри всі конфлікти та проблеми, став для нього другою домівкою.
Дана Олєйнікова
Не забудьте підписатися на 
в Телеграмі 
, щоб мати можливість читати нові пости!
Комментирование закрыто.