Деякі лікарні залишаються лише пунктами надання допомоги, інші ж вростають у пам’ять міста. Олександрівська належить саме до останніх. Заснована у другій половині XIX століття, вона вже понад 150 років є одним із найвпливовіших медичних закладів України. Розташована в історичному центрі поблизу Південного вокзалу (на вулиці Благовіщенській), вона від заснування була відкритою для всіх — незалежно від статку чи віросповідання.
У середині XIX століття Харків стрімко розбудовувався, проте медицина за темпами міста не встигала. Сабурова дача була переповнена, університетські клініки мали обмежений ресурс, а лікарня Медичного товариства працювала переважно як амбулаторія. Стаціонарне лікування для робітників і незаможних лишалося недосяжним, тож більшість городян мусили покладатися на долю, лікуючись удома.
Поштовхом до змін став 1867 рік, коли стався замах на Алєксандра II. Після порятунку монарха імператорським указом у країні почали зводити храми та благодійні установи. У Харкові такий заклад отримав ім’я Олександрівської лікарні. Головними ініціаторами її створення виступили міський голова Микола Шатунов та губернатор Петро Дурново.
Олександрівська лікарня, початок XX століття
Микола Шатунов залучив не лише адміністративний ресурс, а й суттєву фінансову допомогу від губернатора Дурново — 25 000 карбованців. Приклад благодійності надихнув місцевих купців, а фінальну крапку поставила міська дума, виділивши ще 25 000 карбованців. Завдяки такому фінансуванню будівництво на Благовіщенській, 25 завершили лише за рік. Лікарня була розрахована на 100 ліжок, а біля входу коштом губернатора облаштували каплицю.
Заклад одразу став “передовою” для боротьби з епідеміями. У 1871 році, під час спалаху холери, пацієнтів розміщували навіть у підвалах, аби врятувати якомога більше людей. Лікарня вистояла під час епідемій черевного (1889) та висипного (1891) тифу. У період російсько-турецької війни (1877–1878) заклад прийняв понад 500 поранених, чому сприяло вигідне розташування поруч із вокзалом.
Революційні події 1905–1907 років перетворили лікарню на польовий шпиталь: тут діяли 7 перев’язувальних пунктів. Оскільки станція швидкої допомоги тоді ще не мала власної будівлі, Олександрівська лікарня надала приміщення її персоналу та утримувала власну стайню для транспортування хворих.
Головним принципом була доступність. Пацієнтами здебільшого ставали ремісники, візники та торговці. Фінансування забезпечував “лікарняний збір”: через контору продавали іменні квитки на рік, що давали право на безоплатну допомогу.
Діти до 15 років лікувалися за документами батьків. За оплатою збору суворо стежили домовласники та поліція, а штрафи за порушення йшли на розвиток установи. На початку XX століття лікарня посідала почесне III місце серед найбільших аналогічних закладів імперії.
Читайте також: Початок харківської «швидкої»: як місто створювало систему порятунку
Чоловіча палата у хірургічному відділенні Олександрівської лікарні, 1920-ті роки
Після встановлення радянської влади медичну систему Харкова реорганізували. Олександрівська лікарня стала лідеркою мережі, отримавши статус Першої радянської. У листопаді 1922 року їй присвоїли ім’я Леніна — на той час це було ознакою найвищого статусу.
Тоді лікарня працювала у трьох корпусах: хірургічному, акушерсько-гінекологічному та корпусі, де межували терапія і неврологія. Попри зміну ідеології, заклад залишався ключовим центром, що поєднував нові державні стандарти з традиційною для нього доступністю лікування.
Друга світова війна змінила формат роботи: медики працювали в умовах окупації. У листопаді 1942 року сюди перевели шпиталь для військовополонених із Холодної гори. Під керівництвом хірурга Валентини Нікітінської 54 працівники лікарні розгорнули таємну операцію: полонених оформлювали як цивільних і допомагали їм тікати.
За підрахунками, так було врятовано майже 2000 воїнів. Втікачів випускали через вікно підвалу гінекологічного корпусу та переправляли до конспіративної квартири біля 13-ї школи, де на них чекав цивільний одяг і підроблені документи.
Після звільнення Харкова базу закладу довелося створювати з нуля. Повноцінну роботу відновили лише у 1946 році. До 1960-х лікарня обслуговувала Жовтневий та Ленінський райони (близько 55 000 мешканців), а з 1990-х стала потужною навчальною базою для Харківського медуніверситету.
У 2007 році закладу нарешті повернули історичну назву — Олександрівська клінічна лікарня. Сьогодні, як і 150 років тому, її медики стоять на варті: з 2014 року вони лікують захисників України, а з початку повномасштабного вторгнення рятують харків’ян, постраждалих від обстрілів.
Попри всі випробування, лікарня продовжує свою роботу, поєднуючи медичну традицію з відповідальністю перед харків’янами.
Дана Олєйнікова
Не забудьте підписатися на 
в Телеграмі 
, щоб мати можливість читати нові пости!
Комментирование закрыто.