Депутати 3 червня на позачерговій сесії внесли зміни до структури виконавчих органів Харківської міської ради.
Доведення структури атома як системи з позитивно зарядженого ядра та негативно заряджених електронів стало наріжним каменем науки XX століття. Здійснив це відкриття британський фізик Ернест Резерфорд, але на цьому він не зупинився.
Харків знають в Україні як центр науки, музики та студентства. Але є ще й інше місто, куди не водять на екскурсії. Там історію писали не професори та актори, а кримінальний світ, у якому не останнє місце посідали «катали» — професійні гравці в карти.
Олександр Кудь — харківський поет, музикант, співзасновник LitSlamUA та військовослужбовець. Від початку повномасштабного вторгнення його життя змінилося так само, як і життя мільйонів українців: евакуація родини, волонтерство, а згодом — служба у стрілецькому батальйоні.
Український фізико-технічний інститут (УФТІ) у Харкові – це великий науковий квартал зі своєю історією. У 1930-х роках тут працювали такі відомі вчені, як Лев Ландау та Нільс Бор, сюди з’їжджалися й інші фізики з різних країн.
Після понад року відновлювальних робіт наприкінці квітня знову запрацював Харківський літературний музей. Навесні 2025 року його будівлю пошкодив російський обстріл. Це тимчасово призупинило активну культурну роботу закладу, але відтепер на харків’ян та гостей міста чекає оновлений простір.
Це не продюсерський продукт, а формація, що виросла з автентичного середовища. Їхній реп тримається на впізнаваному побуті та знайомих кожному типажах. Починаючи з аматорських відео на тлі сільських краєвидів, хлопці довели: дещиця правди й здорового трешу важать значно більше, ніж професійне студійне шліфування.
У 2024 році харків’янин Леонід Станіславський відсвяткував свій 100-річний ювілей. Він не лише досяг поважного віку, а й залишається неймовірно активним і позитивним. Понад те, Станіславський продовжує грати в теніс, бере участь у міжнародних змаганнях, увійшов до світової Книги рекордів Гіннесса та став найкращим тенісистом у віковій категорії «90+», яку створили саме за його ініціативи.
Їх їли царі та мандрівники, дворяни та актори, цю страву любили в кожній родині. Так, йдеться саме про пельмені. Їх подавали з бульйоном, оцтом чи сметаною, щедро приправляли перцем, а на царський стіл — навіть у шампанському. І щоразу вони дарували новий смак. У світі, де змінювалися імперії, політичні системи й назви держав, ця страва залишалася незмінною.
Харківщина — це не лише індустріальні гіганти та безкраї поля, а й величезний архів топонімів, де назви стають ключами до минулого. Козацький слід, особливості ландшафту, імена перших поселенців і навіть помилки в документах — усе це залишило відбиток на сучасній карті.
1 травня. Середмістям Харкова крокують колони. Люди несуть транспаранти й квіти, лунають гасла — серед яких і добре знайоме «Мир, труд, май». Грає музика, попереду — святкові трибуни, повз які проходять колективи підприємств, студенти та школярі.
У 2026 році карта Харкова промовляє іменами героїв: топоніми міста увіковічнюють пам’ять понад 35 полеглих захисників та захисниць. Серед них — затишний сквер навпроти будинку №5 на вулиці Конторській. До червня 2023 року це місце не мало назви, аж поки за ініціативою міської ради йому не присвоїли ім’я Владислави Черних.
Село Вільча на Харківщині, побудоване в 1990-х роках для переселенців із чорнобильської зони, вдруге зазнало масштабних руйнувань — спочатку від радіації, тепер від російської артилерії та дронів.
В Україні дедалі більше уваги приділяють створенню доступного освітнього середовища. Це простір, де кожна дитина може навчатися, розвиватися, бути почутою і знайти своє місце у світі. Такий підхід стосується і дітей з особливими освітніми потребами (ООП), які мають законне право на всебічну підтримку від держави нарівні з іншими однолітками.
Найважливіша робота часто залишається непомітною, і найменше, що ми можемо зробити для цих людей — навчитися помічати їхню працю та вчасно сказати «дякую».
Якщо скласти перелік локацій, за якими впізнають Харків, він буде глибоко особистим і навіть дискусійним. Одні містяни оберуть монументальний Держпром як символ незламності, інші — елегантний Дзеркальний струмінь, хтось згадає пам’ятник Шевченку, до якого звикли за десятиліття. Але є ще одна споруда, яка не завжди очолює туристичні гайди, проте міцно закарбувалася в пам’яті харків’ян — кіноконцертний зал «Україна», що затишно розташувався серед алей саду імені Шевченка.
Попри всі виклики, зоопарк продовжує працювати й під час повномасштабного вторгнення. Про те, хто мешкав тут раніше і хто живе нині — дізнайтеся в статті MyKharkov.info.
У Харкові є архітектура, що працює за власними правилами. Ці будівлі виглядають так, ніби вони належать іншій епосі, де панував не декор, а чиста логіка. У них немає зайвого лоску чи підлесливого бажання сподобатися перехожому — лише функція та застигла ідея.
Пам’ять не потребує штучності. Справжня шана не вимірюється кількістю декору. Можливо, саме зараз варто обрати шлях, який залишає слід лише у серці, а не в екосистемі вашого краю.
Підземелля Харкова та Слобожанщини роками залишаються територією напівправди. Тут пліч-о-пліч існують припущення про розгалужені таємні ходи та легенди про приховані скарби, яких ніхто ніколи не бачив. У подібних розповідях складно відокремити реальність від вигадок: надто мало перевірених фактів і надто багато народних переказів. Проте подекуди трапляються сюжети, що вперто не зникають із часового простору, знаходячи підтвердження в архівних документах чи свідченнях очевидців.
Повномасштабна війна повністю переформатувала Харків – і це помітно не лише в рішеннях, пріоритетах чи публічних акцентах. Змінилася і політична мапа – склад людей, які донедавна були невід’ємною частиною міського життя. В інформаційному просторі стало менше тих, кого ще недавно було складно не помітити. Вони не оголошували про відхід і не підбивали підсумків – просто перестали бути частиною міського порядку денного.
Коли в країні триває війна, навіть те, що століттями здавалося незмінним, раптом починає хитатися. Віра, громада, церква — все це для багатьох українців стало не лише духовною опорою, а й питанням вибору, який вже неможливо відкласти «на потім».
Для харків’ян Великдень — це не просто дата в календарі, а точка опори. У місті, яке вже п’ятий рік живе в умовах повномасштабного протистояння, свято Воскресіння Христового набуло особливого метафоричного значення. Це символ незламності життя, яке щовесни пробивається крізь понівечений бетон та тривожні сирени. Кажуть, що на Великдень сонце грає на небі, затримуючись над горизонтом трохи довше, аби кожен встиг відчути: світло обов’язково переможе темряву.
Харків’янам і тим, хто хоч раз відвідував місто, достатньо однієї причини — щирої любові, щоб жити тут або повертатися сюди знову і знову. Якщо ж ви ніколи не були в Харкові й не знаєте, чим так приваблює місто-фронтир і чому до нього варто завітати, пропонуємо щонайменше 25 причин зробити це, не відкладаючи.
З перших днів повномасштабного вторгнення Харків перетворився на стратегічний форпост України. Близькість до кордону та статус мегаполіса, що живе під постійними обстрілами, трансформували не лише міський ландшафт, а й саму структуру суспільства. Найбільш відчутних змін зазнали звичні жіночі ролі: війна змусила харків’янок вийти за межі стереотипів та опанувати професії, які раніше вважалися виключно чоловічими.
У Харкові сформувалася власна культура гумору — жива, впізнавана та напрочуд чесна. Місцеві жарти не намагаються сподобатися всім: вони прямі, іноді різкі, з тонкою іронією та тим самим «харківським сарказмом», який відчувається з перших слів. У цьому місті сміх — не просто розвага, а спосіб говорити про реальність.
Шевченківський ТЦК Харкова масово записав невійськовозобов’язаних жінок без медичної освіти як медичний персонал. Жінки опинилися в розшуку, не можуть виїхати за кордон. Миноборона проводить розслідування та обіцяє виправити помилку.
Харківський цирк — один із перших в Україні, проте це лише верхівка його унікальності. Історично склалося так, що Харків став чи не єдиним містом, де в різні епохи співіснували одразу три циркові арени.
Ім’я Людмили Охріменко дедалі частіше й упевненіше звучить у сучасному українському літературному просторі. Письменниця сміливо порушує складні теми: війну, гіркоту втрат, незламну силу духу та глибоку трансформацію особистості. Вона створює історії, які не просто читаються, а буквально проживаються разом із героями від першої до останньої сторінки.
Українська клубна сцена не зникла навіть тоді, коли у лютому 2022 року країна прокинулася від вибухів і сирен. У містах, мешканці яких навчилися жити між тривогами та новинами з фронту, клуби та культурні осередки стали чимось набагато більшим, ніж просто локаціями для вечірок. У Харкові одним із таких символів став Some People — центр нової культури, що з’явився вже під час повномасштабної війни.
