Якщо скласти перелік локацій, за якими впізнають Харків, він буде глибоко особистим і навіть дискусійним. Одні містяни оберуть монументальний Держпром як символ незламності, інші — елегантний Дзеркальний струмінь, хтось згадає пам’ятник Шевченку, до якого звикли за десятиліття. Але є ще одна споруда, яка не завжди очолює туристичні гайди, проте міцно закарбувалася в пам’яті харків’ян — кіноконцертний зал «Україна», що затишно розташувався серед алей саду імені Шевченка.
Його легко оминути поглядом, прогулюючись парком уперше. Але для місцевих мешканців цей об’єкт — не просто архітектура. Це простір перших кіносеансів, знакових концертів та побачень біля входу. «Україна» залишається своєрідним архівом міської пам’яті, що продовжує триматися навіть під ворожими обстрілами.
Після Другої світової війни Харків довго оговтувався, відновлюючись повільно, але вперто. У цьому процесі гостро постало питання дозвілля. У 1947 році для «культурного відпочинку трудящих» у саду Шевченка вирішили облаштувати літній музичний театр просто неба. Його створювали без зайвих прикрас, проте з амбіцією на масштаб.
Над проєктом працював колектив авторів: Микола Ареф’єв, Єлизавета Любомілова та Ганна Маяк. Хоча подібні відкриті сцени тоді зводили по всій країні, харківський варіант одразу проєктували «з запасом» — на 1800 глядачів. Окрему увагу приділили акустиці, залучивши до розрахунків відомого інженера Олександра Гінзбурга.
Майданчик запрацював на повну потужність: виступи естрадних артистів, оркестрів та хорів відбувалися щодня. Проте відкрита конструкція та інтенсивна експлуатація виснажили будівлю — за 10 років вона потребувала капітального оновлення.
У 1958 році було оголошено відкритий архітектурний конкурс на реконструкцію, що став поворотною точкою в історії закладу.
Відкриття оновленого залу приурочили до 20-ї річниці визволення Харкова — 23 серпня 1963 року. Завдання було надскладним: жорсткі дедлайни та скромний бюджет у 300 000 карбованців. Головними критеріями вибору стали економічність та конструктивна інноваційність.
Найкращим визнали варіант молодого архітектора Вадима Васильєва. Він запропонував модель із незвичайним на той час вантовим покриттям:
Форма даху нагадувала сідло. Така конструкція дозволяла будувати швидко, використовувати недорогі матеріали та забезпечити величезний внутрішній простір без зайвих опор. Втілювали ідею досвідчені фахівці: Юрій Плаксієв, Лев Фрідган, Вадим Васильєв та Володимир Реусов.
Читайте також: Як змінювався харківський гумор: від КВК до TikTok
У 1963 році, коли до відкриття лишалися лічені дні, місцеві чиновники раптом відмовилися підписувати акти введення в експлуатацію. Причина була суто психологічною: недовіра до «повітряної» конструкції, яка здавалася ненадійною.
Щоб розвіяти сумніви, архітектори провели екстремальний експеримент: на дах завантажили контейнери з цеглою, штучно перевищивши норму навантаження у півтора раза. Але навіть це не подіяло на бюрократів.
Тоді архітектор Володимир Реусов зважився на відчайдушний крок — поїхав до Києва і привіз посадовця вищого рангу. Лише після втручання столиці документи було підписано.
Драматична історія супроводжувала і оформлення фасаду. Ескіз мозаїки розробили в Києві, і художниця вже почала викладати її з кольорової плитки. Проте результат виявився дивним: композиція з жінкою, роялем та… спортсменами, які біжать вздовж огорожі сусіднього зоопарку, виглядала недоречно. Виконавиця була настільки засмучена, що покинула роботу на фінальному етапі.
Харківські архітектори взяли справу у свої руки. На власний ризик вони демонтували частину зображення (прибравши атлетів) і поїхали на звалище браку Харківського плиткового заводу. Там вони відібрали потрібні фрагменти й власноруч доповнили панно мотивами сонця, парку, силуетом Держпрому та кіноплівкою. Так народилася легендарна мозаїка, яку ми знаємо сьогодні.
Технічно «Україна» стала прецедентом: це була друга у світі та перша в СРСР споруда з вантовим сідлоподібним покриттям на основі металевих тросів.
Для порівняння:
Харків застовпив за собою лідерство: сідлоподібна конструкція тут стала не тимчасовим павільйоном, а повноцінним дахом капітальної будівлі.
Кінозал миттєво став фаворитом містян. Вранці та вдень тут крутили фільми. Завдяки правильному нахилу підлоги екран було ідеально видно з будь-якої точки залу, що було рідкістю для тогочасних кінотеатрів. Особливо «Україну» полюбляли студенти ХДУ (нині Каразіна) та ХІБІ — перегляд кіно тут став обов’язковим ритуалом після (а іноді й замість) лекцій.
Згодом сцена стала головним майданчиком для зірок. Список артистів нескінченний, і для Харкова цей простір став справжнім культурним символом цілої епохи.
У 1980 році будівля отримала статус пам’ятки архітектури. Нове дихання «Україна» відчула у 2020 році під час масштабної реставрації. Хоча пандемія дещо уповільнила процес, у 2021 році оновлений зал відкрили.
Що змінилося:
Заклад перестав функціонувати як кінотеатр, перетворившись на сучасний багатофункціональний концертний майданчик.
Читайте також: Манежі, ризик і легенди: літопис харківського цирку
З початком повномасштабного вторгнення «Україна», як і більшість великих залів міста, стала на паузу. Безпекова ситуація в Харкові вимагає проведення заходів виключно в укриттях або на підземних станціях метро. Величезні відкриті простори наразі не можуть приймати глядачів.
Проте в цій тиші немає безнадії. Харків уже проходив крізь цикли руйнувань та відновлення. Міські простори, що десятиліттями акумулювали енергію тисяч людей, не зникають — вони просто чекають на свій час. «Україна» сьогодні — це сторінка книги про Харків, яку тимчасово не гортають, але яку неможливо вирвати з історії міста.
Дана Олєйнікова
Не забудьте підписатися на 
в Телеграмі 
, щоб мати можливість читати нові пости!
Комментирование закрыто.