Війна розділила Харків не лише лініями фронту, а й тисячами людських історій — на «до» і «після», на тих, хто залишився, і тих, хто поїхав. Але навіть у цій вимушеній розлуці місто дивовижним чином тримає своїх людей.
За соціологічними дослідженнями, приблизно 50% харків’ян, які зараз живуть у місті, під час повномасштабної війни нікуди не виїжджали. Ще стільки ж — залишали Харків, але згодом повернулися. І головна причина цього повернення — не безпека чи робота, а емоції. 64% опитаних зізнаються: вони просто скучили за домом.
Ця ностальгія часто виявляється сильнішою за логіку обставин. Вона повертає людей у двори, де знайомий кожен звук, у квартири, де навіть повітря здається рідним. Саме емоційна прив’язаність, за даними Gradus Research, є найпотужнішим фактором повернення.
За роки великої війни додому повернулися понад 1,1 мільйона українців із-за кордону. За цими цифрами стоїть дещо дуже особисте. Це туга за Харковом, яка для одних стає дорогою назад, а для інших — тихим спогадом про місце, куди вони, можливо, вже не повернуться.
MyKharkov.info опитали харків’ян із різних країн ЄС та з’ясували, за чим вони найбільше сумують далеко від дому. Спойлер — несподіванок не буде. Емоційний фактор залишається пріоритетним. Адже ми всі знаємо: головні речі — це не речі.
Соціальні зв’язки — одна з найсильніших причин ностальгії. Абсолютна більшість тих, із ким нам вдалося поспілкуватися, першочергово кажуть про друзів та рідних, що залишилися вдома або роз’їхалися іншими країнами.
«Найбільше сумуємо за друзями та самим Харковом. Хочеться, щоб усі друзі, які зараз живуть по всьому світу, повернулися додому. Хочеться почути рідний голос у метро: “Наступна станція — Холодна Гора”», — Марина (Бремен, Німеччина).
«Я шалено сумую за своїми друзями. Без решти можна прожити, можна замінити та можна купити», — Марина (Новий Тарг, Польща).
«Сумую за тим, що можна було будь-якої миті зателефонувати друзям та заїхати в гості просто так», — Марина (Варшава, Польща).
«Сумую за тими, хто там залишився, і за тими, кого розкидало по світу. Сумую за спонтанними посиденьками після роботи десь на літньому майданчику з друзями», — Оля (Варшава, Польща).
Здавалося б, європейці вважаються більш уважними, доброзичливими та привітними. Чому б із ними не дружити? Але, можливо, саме внаслідок цих шаблонів, де всі мають бути ввічливими та посміхатися, українцям важко почуватися самими собою, важко відкриватися та знаходити справжніх друзів. Це про важливість принципу «бути, а не здаватися».
Ще є той факт, що навіть за відсутності мовного бар’єра, між людьми, які живуть звичним спокійним життям, та тими, хто втікав від страшної війни у повну невідомість, ніколи не буде повного розуміння.
Друг — це той, хто з тобою і в горі, і в радості. Але розділити пекучий український біль, який відлунює у серці з кожним скроленням новин, з кожною звісткою про загибель знайомих, зможуть тільки ті, хто відчуває те саме. Тому для кожного харків’янина в еміграції такі рідкісні зустрічі з «своїми» — безцінні.
Читайте також: Як харків’яни рятували бізнес: три історії підприємців
Це те, що важко висловити словами, — відчуття дому. Особливий дух рідного міста, який тебе огортає та дає впевненість. Можливо, в цьому секрет того, чому люди не покидають Харків, попри постійні обстріли. У місті цей дух неймовірно сильний. Переважна частина тих, хто все ж виїхав, — це родини з дітьми, де страх за малечу переважив усе інше.
«Ми вже кілька років не вдома. Я і мої діти зібрали одну маленьку валізу і поїхали в нікуди. І де б нас не носило, ми сумуємо за рідними стінами! Я народилася в Харкові у 1981-му, у 5-му пологовому будинку на вокзалі, і все життя жила в Холодногірському районі. Садочок, школа… Тільки покинувши це, усвідомлюєш, як не вистачає дрібниць: наприклад, ринків щонеділі вранці, куди привозили домашні продукти з усієї області. Там у черзі завжди можна було зустріти однокласників чи друзів дитинства. Харків — це дім, а бути не вдома — це про постійний дискомфорт. Там кожен заклад сповнений спогадів про життя, якого, на жаль, більше не буде так, як раніше. Ніде більше неможливо відчути такий внутрішній спокій», — Наталія (Велика Британія).
«Моя вимушена еміграція позбавила моїх дітей щоденного спілкування з татом та нормальної родини зі звичайним побутом, який зараз згадуєш із моторошною тугою», — Марина (Новий Тарг, Польща).
Дім — це не стіни чи меблі. Це міцна внутрішня опора, яку зараз багато хто втратив, але сподівається повернути.
«Найбільше бракує передбачуваного життя. Внутрішньої впевненості у завтрашньому дні, яка раніше здавалася чимось природним», — Марина (Варшава, Польща).
«Сумую за почуттям безпеки та впевненості, що в мене завжди є куди прийти і мене не виженуть з моєї власної квартири», — Марина (Варшава, Польща).
Сум за рідними смаками вже не такий гострий завдяки логістиці, але він залишається. Рідні передають улюблений вафельний торт «Полюс», заправки для борщу та солодощі. Але є речі, які не відправиш поштою: атмосферу недільного ринку, аромат піци з «Буфету», дачний шашлик.
«Сумую за найсмачнішою їжею в наших кафе. Я б багато віддала за піцу з “Буфету”. І продуктові ринки… хочу купити там свіжого, духмяного сала. За ринками дуже сумую», — Вікторія (Австрія).
«Не факт, що я б там часто їла, але бракує самої можливості з’їсти половинку піци “курка-ананас” на товстому тісті. Сумую за Центральним ринком, за “своїми” точками з сирами та м’ясом», — Оля (Варшава, Польща).
«Я нестерпно сумую за дачею та справжніми шашликами. Тут, у Німеччині, можна смажити м’ясо тільки у спеціальних місцях: тихо, нікому не заважаючи. Інша справа — наша дача! Там усе таке живе, а тут — ніби пластикове. Це і про їжу, і про людей. Не вистачає цієї “живості”, смаку життя…», — Віка (Баден-Баден, Німеччина).
Читайте також: Харків’яни на Закарпатті: що здивувало, засмутило та порадувало переселенців
Навіть зараз центр та парки Харкова не бувають порожніми. Сюди ніби магнітом тягне людей. Здається, у певних точках міста встановлені невидимі «зарядні станції».
«Я сумую за своїм будинком, рідною мовою та друзями. Парк Горького (Центральний парк), Саржин Яр… Харків найкрасивіший, дуже хочеться пройтися знайомими вулицями», — Аня (Дюссельдорф, Німеччина).
«Найсильніше сумую за Джерелом та парком. Любила покататися на канатній дорозі. Сумую за особливим запахом метро, за заходом сонця, коли їдеш по Дерев’янку з гірки в бік церкви. За чистотою, нашими клумбами та навіть за лавками», — Марина (Варшава, Польща).
«Дуже сумую за нашими дитячими майданчиками — вони найкращі у світі», — Віка (Австрія).
«Сумую за своїми місцями сили: за Благовіщенським собором, вуличками біля Бекетова, площею Свободи, Університетом…», — Оля (Варшава, Польща).
Це вже п’ята весна, яку багато харків’ян зустрічають не вдома. Але віра залишається незмінною:
Зацвітуть Шевченкові сади та вишні,
І ми від Дарвіна до Площі пішки.
Сховавшись від дощу під улюблену арку,
Потім за руку — від Сумської до парку,
Чи, зголоднівши, по Культури до Маку,
Не боячись гуляти з ночі до ранку!..
Щиро віримо, що кожен харків’янин ще не раз пройдеться цим маршрутом у мирному, квітучому та щасливому місті.
Ірина Станевич
Не забудьте підписатися на 
в Телеграмі 
, щоб мати можливість читати нові пости!
Комментирование закрыто.