Вчора, 29-го жовтня, у виставковому комплексі “Radmir Expohall” відбулася зустріч-дискусія з музикантом та громадським діячем Святославом Вакарчуком на тему «Верховенство права в Україні. Quo Vadis?» Саме питання про президентство викликало у музиканта найбільш емоційну реакцію за більше ніж 2 години зустрічі.
Приводом до теми зустрічі була стаття, яку Святослав Іванович опублікував в «Українській Правді» “Кому тут тюрьма, а кому — Дольче Вита”.
“Будь-яка успішна держава, на мою думку, неможлива без втілення і запровадження принципу верховенства права”, — так розпочав промову Святослав, наголошуючи, що після приблизно 20-ти хвилинного монологу, він би хотів почути думки молодих юристів і всіх присутніх власне про те, що буде йти мова, але не варто звужувати тему, тому що “У конституції написано, що джерелом влади є народ. А народ — то не тільки юристи”.
«Я краще сяду, бо інакше, то буде більш виглядати як якийсь мітинг (посміхається). Це точно не мітинг і точно не передвиборчий», — вітає студентів Вакарчук.
Читайте також: Святослав Вакарчук у Харкові: «Політичних амбіцій у мене немає, але й стояти осторонь не буду»
Фото тут і далі -www.zsp.in.ua
Принцип державотворення стоїть на трьох колонах: верховенство права, сильний і якісний державний апарат, демократія. Ці стовпи необхідні й достатні для будування успішної держави. Найменш опорною колоною, як не дивно, є саме демократія, багато успішних країн функціонують не в демократичному режимі. Існує дуже мало держав, які б починали будувати демократію при відсутності верховенства права.
Зовнішня політика має проводитись так, щоб всі ваші сусіди (партнери) були трошки вами незадоволені. Найбільш чого треба боятись, що якийсь один партнер був дуже сильно вами задоволений.
Це тривожний висновок, але демократія не приведе нас до процвітання й успіху, навпаки. А інші дві колони ми ще не навчалися зводити… Велика небезпека для нас — стояти на цій одній колоні демократії, не маючи інших двох, — верховенства права та якісний державний апарат.
У нашій країні люди історично не довіряють державі, скептично відносяться до того, що держава, нібито, дбає про нас. Це породжує крок у відповідь: оскільки держава не дбає про нас, ми не маємо дбати про державу. В кінці-кінців, виживання стає основною функцією, а коли немає довіри до держави і віри, що вона забезпечує справедливість, люди перестають сприймати державу серйозно.
Ми, прості люди, стоїмо на березі закону, тому що нам кажуть, що ми тут мусимо стояти, а берег справедливості від нас все віддаляється далі й далі, і на цьому березі залишаються лише ті, хто мають приватні вертольоти, літаки… І у нас абсолютно закономірно зароджується почуття несправедливості, гніву, зневаги й апатії, тому що ми розуміємо, що якщо ми персонально ні на що вплинути не можемо, то навіщо взагалі звертати на ці правила увагу, адже ті, хто їх написав, самі їх не виконують, ну то і я не буду.
Виникає закономірне питання: “Чому, коли йдеться про дотримання закону, починають з нас, а коли мова про обхід закону — починають з них, а не навпаки?”
За 27 років політична культура залишилась приблизно тою самою, що у 1991 році. Так, людська свідомість поступово змінюється — дві революції, війна, яка йде на Сході впливають на це. Але правова і політична культура залишилися напіврадянською, якщо не повністю радянською.
Ми перемалювали синьо-жовтим кольором, сказали, що тепер у нас незалежне українське право, але по суті воно не стало європейським континентальним правом, залишилось радянським правом.
До сих пір в нас рудиментарний тип мислення, коли, як у Радянському Союзі, суди були додатком до прокуратури. Прокуратура у Радянському союзі була основним, суди були формальністю, які так чи інакше, як нотаріуси, — заштампувати рішення, котре вже давно було кимось прийняте. Адвокати були пустою формальністю, згадайте справу Василя Стуса, про яку зараз ми так багато говоримо, в тому числі, з тим, що відомі діячі нашої держави мали до цього безпосереднє відношення. Сьогодні ми ніби змінили все — риторика інша, але дуже часто суть залишається та сама. Ніхто не відміняв телефонне право, судді досі бояться, що їм передзвонять з якоїсь адміністрації і скажуть, що робити.
Найпростіше змінити форму закону, ми це в більшості й зробили, коли ви читаєте українську конституцію — вона є високого рівня. І точно не це головне сьогодні в країні, коли деякі політики пропонують перше, що ми маємо робити, змінюючи владу, — змінювати конституцію. Але відношення до закону наших суддів, можновладців, людей, які вчать в юридичних університетах, залишилось тим самим.
Я хотів би, аби люди, які мають середню освіту, прийшовши на суд, просто з точки зору здорового глузду та справедливості могли зрозуміти будь-яке рішення судді та чим воно вмотивоване.
Коли ми бачимо, що у конституції записано, що президент є гарантом дотримання прав і свобод, гарантом конституції — це означає, що президент і вищі посадові особи мають починати з себе. Своїм персональним прикладом і поведінкою вони показують іншим як треба, а звичайні люди дивляться і дотягується до цього рівня.
Це промова не проти чинного президента, а проти всієї тієї касти політиків, які за 27 років, змінюючи прізвища, міняючись один з одним у владі, насправді не змінюють суті відношення своєї політичної культури — до нас з вами і до тих законів, які написані для всіх, у тому числі для них.
Основна мотивація тих, хто вже отримав владу — утримати її будь-якою ціною. Подивіться на білборди, які вішають наші кандидати в президенти. Там просто Мойсеєві слова, пророк на пророку й пророком погоняє. Хочеться не просто підписатися під кожним словом, а впасти і молитися, але ж насправді, це пусті слова, бо за ними нічого не стоїть.
Мене дратує, коли люди, що вже десятки років у політиці кажуть, що вони — нові обличчя. Ви що думаєте, що народна пам’ять така проста і як вас п’ять років не було при владі, значить вас ніколи там не було?
Читайте также: Экс-советник Путина Андрей Илларионов в Харькове: Возвращение Крыма и Донбасса в Украину обязательно произойдет
Я згоден, що потрібно брати відповідальність на себе. І хотів би підтримати ідею, що молодим людям не просто потрібно приходити на вибори, а ставати промоутерами ідеї туди ходити. Сам факт приходу на вибори є важливіший, ніж те, чи виберуть молоді люди свого кандидата. Якщо не сьогодні, то завтра ваш вибір переможе, але якщо ви сьогодні проігноруєте, то ви завжди будете жити з відчуттям, що від вас нічого не залежить.
І найголовніше буде, коли ви прокинетесь в країні, під керівництвом тих, кого вибрали ваші батьки або дідусі-бабусі, ви зрозумієте, що вам тут жити, а за вас вибрали ті, хто насправді живе вже в літній частині свого життя. Хіба справедливо, що за молодих людей їхнє майтбутнє обирають ті, хто на два покоління старші за них? А зараз, якщо ви не прийдете на вибори, буде саме так, тож майте це на увазі.
Не існує країн, в яких люди вибирають ідеальних кандидатів. Політика і вибори це у великій мірі вибір найменшого зла, ніж більшого добра, і це українська хвороба. В політиці не буває стовідсоткового попадання в десятку. Якщо ви не прийдете на вибори, можливо, той, кого ви вважаєте меншим злом, не буде мати жодних шансів, а той, про кого ви будете думати “о боже” і виграє врешті. І це буде ваша персональна вина.
Не вірте словам політиків, бо ніколи не буває меншої правди, ніж слова політиків перед виборами. Не дивіться на слова, “по делам их судите”.
Чим сильніші ми будемо як держава, тим легше нам буде спілкуватися з усіма нашими сусідами. Україна у цьому розумінні є слабкою державою, тому сусіди відчувають, що слабих можна душити.
Як ми відбудуємо реальну якісну державну машину, як ми наблизимось до принципу верховенства права й запровадимо принцип “закон — один для всіх”, як тільки наша економіка почне рости вгору, нам буде легше вести діалог з нашими сусідами.
У мене є такий рецепт: зовнішня політика має проводитись так, щоб всі ваші сусіди (партнери) були трошки вами незадоволені. Найбільш чого треба боятись, що якийсь один партнер був дуже сильно вами задоволений. Це буде означати, що інший партнер буде сильно вами не задоволений, а це великий тиск. Коли є великий перекос інтересів ваших партнерів — це створює величезний тиск на вас, а коли тиск стає дуже великим, країна із не дуже міцним панцирем, може не витримати. Тож цей баланс маленького незадоволення має бути витриманий зі всіма партнерами, тому що ніколи до кінця не вгодиш.
Я щасливий був би, аби на запит мого імені в YouTube була би тільки музика, пісні чи концертні записи, але я так не можу, тому що я розумію, що кожен раз, коли я і такі люди як я усуваються від громадських процесів в країні, ми просто ходимо по колу.
Я зараз не вважаю себе на сьогоднішній день політиком, я вважаю себе небайдужим громадянином України, а як воно складеться далі — подивимось.
Стояти осторонь я не можу, якщо потрібно буде принести таку жертву і обмежити себе в творчості заради того, щоб змінювати країну разом всім, то я вже вирішив для себе, що я готовий принести таку жертву, а повірте, це — жертва велика. Але одна річ, яка є ще сильніша, ніж творчість, — це совість. І коли ти бачиш в новинах, що Україна опустилась на найнижчу сходинку між всіма країнами Європи і стала найбіднішою з них офіційно, обігнавши ззаду Молдову, то просто стискаються кулаки від злості.
Я впевнений, що самотужки я не зможу щось змінити, тільки разом. Але своїми сильними сторонами я вбачаю вміння надихнути людей, об’єднати їх навколо якоїсь ідеї. Я це робив завжди на сцені, будучи музикантом, я можу робити це у якості громадського діяча, чи станеться так, що колись я буду робити це на сцені чи в інших місцях політиком, — питання відкрите.
Я побачив, що я там стаю солоним огірком, хоча я був свіжим огірком. І я виліз звідти поки мене не засолило.
Я не пішов тоді займатись “своїми справами”, я продовжив займатись тим, чим я займався у Верховній Раді, тільки більш ефективно, я так вважаю.
Так сталося, що Бог дав мені талант, який допоміг мені заробити велику впізнаваність, тому коли така людина як я зробила крок і пішла з Верховної Вади у нульових, вже саме цим кроком я створив певний прецедент і показав людям, що в країні є люди, які не тримаються за владу, і показав приклад великій кількості людей, користуючись тим, що мене багато хто знає.
Тоді я за владу не тримався, а сьогодні я за нею не дотягуюсь, ще раз скажу, що влада мене як така не цікавить, мене цікавлять зміни в країні, влада може бути одним з інструментів для досягнення великої мети.
Читайте также: Бизнесмен Евгений Чичваркин в Харькове: «Постреформенная Украина – это страшный сон Путина»
Президент — найвища посада в нашій країні, це дуже серйозна справа.
Потрібно говорити про зміни конкретні, потрібно мати команду, потрібно мати величезну стратегію, потрібно робити багато кроків перед тим, як серйозно починати обговорювати питання, хто і як має ставати президентом.
Президент — це не роль в серіалі! Давайте припинимо дискусії “підете ви в президенти чи не підете”, це не дискусія сьогоднішнього рівня, вона мене ображає!
Хочу вкотре наголосити — мене влада як така не цікавить і мої амбіції є значно вищими, вибачте за відвертість, ніж заняття конкретних посад. Мене цікавить, не багато не мало, зміни в країні. І хто зможе змінити політичну культуру в цій країні.
(На уточнення “Тож наразі ви скоріш політична фігура чи музикант?” Святослав відійшов від питання, відповівши: “Життя покаже”)
Евгения Устинова
Не забудьте підписатися на 
в Телеграмі 
, щоб мати можливість читати нові пости!
