Ми звикли сприймати звичайний кошик як суто побутову річ, проте за його переплетінням ховається історія цілого народу та його творчої енергії. Харківщина — це не лише індустріальні гіганти та великі міста, а й унікальні народні промисли, що колись славилися на всю країну.
Одним із таких скарбів є лозоплетіння — мистецтво створення вишуканих речей із природної лози. Колись із цього гнучкого матеріалу виготовляли все необхідне для господарства: від містких кошиків до скринь.
Сьогодні лозоплетіння — це важливий елемент національної культури, інтерес до якого лише зростає, адаптуючись до сучасності. Особливе місце в цій історії посідає місто Лозова, назва якого безпосередньо пов’язана з промислом. У минулому це було невелике село, що стрімко розвивалося і згодом отримало статус міста.
Лозоплетіння вважається одним із найдавніших ремесел людства. Дослідники стверджують: воно виникло раніше за ткацтво та гончарство. Археологічні знахідки плетених кошиків та мішків у Месопотамії, Єгипті та на Балканах датуються V–IV тисячоліттям до нашої ери. Цікаво, що перші глиняні вироби часто створювали на основі плетених форм: їх обмазували глиною та випалювали на вогні — лоза згоряла, залишаючи міцний і правильно сформований посуд.
У XIX столітті лозоплетіння в Україні трансформувалося з домашнього заняття у повноцінний народний промисел. Відкривалися профільні школи у Нижневі, Сторожинці та Ізі. Важливу роль відігравали ярмарки, де майстри з Харківщини презентували не лише господарський інвентар, а й меблі, дитячі іграшки та витончені предмети інтер’єру.
Назва міста Лозова походить від густих заростей верболозу на берегах місцевих річок. Велика кількість сировини сприяла розвитку ремесла, а паралельно з лозою активно використовували й солому.
Харківська школа плетіння мала свої характерні риси:
Для транспортування великих вантажів (понад два відра) майстри створювали «широкодонки» — кошики з розширеним дном. Ще однією візитівкою була техніка «на уторах»: дно обробляли спеціальним плетеним валиком, щоб воно було міцнішим і не торкалося землі.
Читайте також: Харківське коцарство: спадщина, виткана поколіннями
Наприкінці XIX століття лозоплетіння було повсякденною справою для багатьох родин Лозової. Найпопулярнішими виробами були кошики для фруктів та сапетки (спеціальні коробки для продуктів). За складнішими речами, як-от плетені крісла, вирушали на ярмарки в села Артільне, Різдвянка чи Смирнівка.
У XX столітті масове фабричне виробництво ледь не знищило ручне ремесло. Багато технологій було втрачено, проте наприкінці 1990-х розпочалася хвиля відродження. Ключовою постаттю цього процесу на Харківщині став Дмитро Шкуренко, чиї зусилля повернули лозоплетінню статус помітної частини місцевої культури.
Дмитро Шкуренко зацікавився плетінням ще студентом художньо-графічного факультету. Щоб опанувати тонкощі справи, він їздив до славетного села Іза на Закарпатті. Згодом, у 1991 році, до справи долучилася вся родина майстра.
Використовуючи традиційні харківські методи, Шкуренки впроваджують і сучасні технології. Майстер навіть сконструював саморобний верстат для обробки деталей. Сьогодні їхня сімейна майстерня виготовляє широку номенклатуру: від крісел-гойдалок і дитячих колисок до витончених хлібниць та кошиків для білизни.
Читайте також: “На балькон!”: як харківські кулінари підкорюють «МастерШеф»
Протягом 2010-х років вироби харківських майстрів були невід’ємною частиною виставок та «Великого Слобожанського ярмарку». У Харкові функціонував «Музей лози», де проводилися майстер-класи. Помітний внесок у розвиток ремесла зробило подружжя Пиленкових, які розробили методики навчання для дітей, а також Галина Воловик та Марина Синицька, відомі своїми плетеними ляльками-оберегами й декоративними панно.
Нині через війну багато планів довелося поставити на паузу. Чимало майстрів були змушені виїхати, а виставкова діяльність у місті тимчасово припинилася. Проте незламність лози символізує й незламність самих мешканців Харківщини.
Дана Олєйнікова
Не забудьте підписатися на 
в Телеграмі 
, щоб мати можливість читати нові пости!
Комментирование закрыто.