Українська режисерка Поліна Бучак: «Час показати українське кіно всьому світові!» 

11:48  |  07.10.2020
Поліна Бучак
интервью

Поліна Бучак

Поліна Бучак –  молода українська режисерка, яка живе і працює у США. Так само її можна було б назвати американською режисеркою українського походження або навіть громадянкою світу, адже Поліна народилася і провела дитинство у Чернігові та Києві, після цього кілька років жила у Нігерії, закінчила старшу школу у Великобританії, а вищу освіту здобула у Нью-Йорку,  де працює і зараз. Втім, Поліна більше тяжіє до рідного краю, і планує повернутися в Україну, щоб зняти тут кіно про свого друга, воїна АТО.

Поліні 23 роки, і вона вже встигла взяти участь у більш ніж 40 кінематографічних проектах в США у якості режисера, продюсера, асистента режисера, асистента оператора, освітлювача та монтажера. В її портфоліо – робота в популярному американському комедійно-драматичному веб-серіалі Netflix «Життя з самим собою» (Living With Yourself, 2019), зйомки фільму «Ті, що не сплять» (The Sleepless, 2020), робота у відео департаменті журналу NYLON та чимало інших проектів.

Відразу після закінчення університету, Поліна приєдналася до команди продюсерів як Associate Producer та працювала над документальним фільмом AGGIE — про знаменитого американського колекціонера мистецтва і філантропа Агнес Ганд. Під час роботи над фільмом мала тісну співпрацю з режисеркою-номінанткою на премію “Emmy” Катрін Ганд. Прем’єра фільму відбулася на фестивалі Sundance, в якому вона взяла участь як член команди.

На додаток до її досягнень — її перший відзнятий власний фільм, короткометражка «Вечірка біля басейну» (POOL PARTY), яка цього року здобула відзнаки на світових кінематографічних фестивалях – фіналіст премії «Найкращий студентський фільм» Oniros Film Awards (Італія), нагороди на Independent Short Awards та Indie Short Fest (Лос-Анжелес, США) в категоріях «Найкраща Режисерська Робота» та «Найкраща Оригінальна Історія».

Фільм «Вечірка біля басейну» значною мірою автобіографічний і розповідає історію дівчини-підлітка, яка дуже соромиться свого шраму на животі. Запрошення на вечірку біля басейну, де всі дівчата будуть у відкритих купальниках, стає для головної героїні Ніки справжнім викликом, ставлячи її перед необхідністю прийняти і полюбити себе і своє тіло. «Вечірка біля басейну» — це коротка історія дорослішання, яка після перегляду залишає напрочуд довгий післясмак. І хоча це поки що всього лише короткометражка на 9 хвилин, знята за невеличкий бюджет, напруга цієї, на перший погляд, буденної життєвої ситуації не лишає байдужим, бо втілена на високому драматичному рівні кращих продуктів Netflix та HBO.

Читайте також: Сердце украинского Голливуда: «Матч», «Дело Фарауэлла», и другие фильмы, снятые в Харькове

Ми поговорили з Поліною про її життя в Нігерії, роботу в США та плани знімати фільм в Україні.

Поліна Бучак

Поліна Бучак

Поліна, доброго дня! Як справи в Нью-Йорку? Яка у вас погода та чи вщухли вже протести?

Вітаю! З погодою у нас все супер, а щодо пандемії та протестів, то місто з ними стало зовсім іншим. Я в Нью-Йорку вже п’ятий рік. Я завжди бачила його як місто, яке ніколи не спить, а тут виник локдаун, і місто наче заснуло!

В цьому році на Sundance Film Festival я вперше побачила на великому екрані фільм української режисерки Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин», і в мене просто прорвалися сльози. В той момент у мене було відчуття гордості за наших людей. Я тоді спілкувалася з Іриною, мало не обіймала її.

Для мене Нью-Йорк — це місце сили. Тут сподівання і драйв, тут живуть люди, яких легко поламати не можна. Звичайно, сумно було дивитися новини та всі ці протести за вікном. Я підтримувала своїх друзів та знайомих, які брали в них участь, як тільки могла. На жаль, усі ці негативні ситуації в країні ми вже проходили, але тепер терпець у людей ввірвався, і вони намагаються щось реально змінити.

У листопаді тут будуть президентські вибори, отже ситуація дуже сильно кипить.

Нью-Йорк змінився не в кращу сторону?

Я б так не сказала. На мою думку, є Америка, а є Нью-Йорк. Особисто я їх розділяю, тому що тут – не ті типові американці, яких ми знаємо. Тут живуть представники всіх націй і всіх країн. Це дуже відкриті і сильні духом люди, креативні і амбітні. Нью-Йорк пройшов через багато чого, наприклад, 11-те вересня (терористична атака на башти-близнюки 11 вересня 2001 року – ред.). Це місто знає, як зібратися разом і працювати разом.

Що у вас люди знають про Україну і українське кіно? Чи дивляться, обговорюють?

В цьому році на Sundance Film Festival я вперше побачила на великому екрані фільм української режисерки Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин», і в мене просто прорвалися сльози. В той момент у мене було відчуття гордості за наших людей. Я тоді спілкувалася з Іриною, мало не обіймала її.

Після Sundance фільм приїжджав в Нью-Йорк, і я на нього приводила усіх своїх друзів, тому що це потрібно дивитися.

Нещодавно пройшов український кінофестиваль «Молодість». Може єдиний, якщо можна так сказати, плюс від коронавірусу в тому, що усі кінофестивалі зараз стали віртуальними і всі фільми доступні онлайн. Я дивилася українські картини, — вони зняті на достойному рівні, таланти ростуть і час уже наші фільми бачити всьому світові!

Ви праві, у нас багато кіно знімається. За 5 років в Україні зняли 110 фільмів. У нас зйомки фінансує в основному Держкіно. А як зняти кінокартину в США? Припустімо, я молодий режисер у Нью-Йорку, що мені робити?

Процес дуже схожий – ви пишете сценарій, робите пітчдек і презентацію своєї ідеї.  Якщо знаєш продюсера, можеш відіслати йому свою ідею. Також, можна знайти продюсера, який вже фінансував або створював фільми на схожу тематику і постаратися зустрітися і проговорити за чашкою кави.

Можна натомість піти в компанію з виробництва кіно, але треба розуміти їхній смак і ті ідеї, які вони купують. Не все підійде Warner Brothers або 20th Century Fox. Є незалежні компанії які знімають багато різного кіно.

На багатьох кінофестивалях є свої гранти. Туди можна подавати сценарії і працювати разом з професіоналами кіноіндустрії в лабораторії. Sundance Film Festival пропонує кілька таких програм. Якщо ти туди потрапляєш, то їдеш у штат Юта і тиждень працюєш над своїм проектом, при цьому тобі допомагають досвідченні професіонали. Вони повністю фокусуються на тобі і твоєму проекті.

У вас більше 40 проектів у кіно, розкажіть про них докладніше…

В основному я працювала над ними, коли була студенткою факультету кінематографії Університету Нью-Йорка. Як тільки я перейшла на цей факультет, я відразу поринула у світ кіно і хотіла дізнатися якомога більше про всі департаменти. На мою думку, продюсер та режисер повинні знати як працює їхня команда, що їм треба для виконання роботи найкращим чином, та розуміти їхню термінологію. Тож я пробувала себе у всьому.

А «Вечірка біля басейну» — це моя випускна робота. Університет розглядає сценарій і, якщо він подобається, дає певну кількість грошей на зйомки фільму.

Читайте також: Лидеры проката: топ-10 украинских фильмов по кассовым сборам

Поліна Бучак

Поліна Бучак

Скільки коштували зйомки «Вечірки біля басейну»?

Бюджет моєї картини — 3000 доларів. Це невеличкий проект. Університет дав 500 доларів, решту ми зібрали за допомогою таких ресурсів як Kickstarter та Indigogo. Я зробила маленьке презентаційне відео, розіслала друзям та попросила про допомогу. Реально фільм зроблений з любові та підтримки моїх рідних і близьких.

Які відгуки ви отримали після презентації фільму?

На першому ж фестивалі, Oniros Film Awards в Італії я стала фіналісткою номінації «Кращий студентський фільм». Відгуки були дуже позитивні!

Багато людей мені написало, що вони відчували те ж саме, що і головна героїня фільму Ніка. Одна дівчинка підійшла до мене і розповіла про свій шрам. З’явилося багато дискусій. Люди говорили мені, що теж через це проходили, і стали сильнішими, змогли повірити в себе і полюбити себе трохи більше. Якщо я вплинула хоча б на одну людину – значить зробила свою роботу правильно.

Ми знімали у моїй маленькій квартирці на п’ятому поверсі в старому будинку без ліфта. Кімната Ніки у кадрі – це моя кімната. Було дивно бачити своє житло за кадром. Я керувала зйомками з душової, майже з раковини, тому що вільного місця не лишалося. Я дуже вдячна знімальній групі за їхнє терпіння під час цих зйомок.

Що плануєте знімати далі?

Під час карантину я почала писати свій наступний сценарій короткометражного фільму, який може колись перетворитися на повний метр.

Це фільм про дружбу. В мене є дуже хороший друг, я його знаю з п’яти років. Раніше я щоліта прилітала в Україну і жила у бабусі на Чернігівщині. Ми з цим хлопцем виросли разом, а зараз він вже майже третій рік служить в АТО.

Багато хто може зрозуміти той страх, коли ти не знаєш, що зараз відбувається з твоєю рідною людиною, яка знаходиться в небезпечному місці. Якось я не мала від нього звістки протягом шести місяців. Було страшно. Я зрозуміла, що хочу написати сценарій про цю ситуацію, пропустити це почуття через фільм.

Дуже хочеться повернутися додому і зняти фільм в Україні.

Яке кіно вам подобається?

Я намагаюся дивитися фільми будь-яких жанрів, хоча жахи – це точно не моє.

Мені дуже подобаються європейські фільми. Я люблю французьку режисерку Аньес Варду. На жаль, був момент, коли я могла з нею зустрітися, але не встигла. Її вже з нами немає (Аньес Варда померла 29 березня 2019 року – ред.).

Варда була інструментальним режисером нової хвилі кіно у Франції. Один з моїх улюблених її фільмів – «Кліо від 5 до 7» (1962) . Фільм знято у шістдесяті, і тоді нечасто можна було побачити на екрані таку жінку, як головна героїня Кліо, у якої є страх, і мрія, і талант, і амбіції. У картині показані півтори години її життя, від п’ятої до сьомої години, коли вона чекає результатів медичних аналізів, які визначать є у неї смертельна онкологічна хвороба чи немає. Це не документальний фільм, але показане все реалістично.

Ще одна режисерка, яку я дуже поважаю – Ава Марі Дюверней. Це афроамериканська режисерка, яка починала, як журналістка, а потім перейшла до кіноіндустрії. У неї є художні і документальні фільми, які піднімають складні та важливі теми нерівності, що зараз особливо актуальні у зв’язку з протестами в країні. Це такі фільми, як «Сельма» або документальний фільм «Тринадцятий». Після її фільмів більше дізнаєшся про світ, в якому ми живемо. Вона змушує глядача запитати себе: «Що ми взагалі робимо?».  Під час протестів багато її фільмів стали знову популярними у США.

Яку ключову думку ви хотіли б донести до глядача своїми творчими висловлюваннями?

Для мене кіно — це інструмент, що допомагає показати життя креативно. Поміняти чиюсь думку — для мене це один з ідеалів в нашій індустрії.

Я дуже сподіваюся, що своєю роботою я допоможу почути один одного і побачити як ми ставимося до інших людей. Коли ми почнемо розуміти і приймати інших людей, світ стане добрішим. Своєю роботою я хочу показати інший світ, який він може бути добрий, якщо ми самі станемо трішки добрішими один до одного, і зможемо викинути усі стереотипи, які ніколи ні до чого хорошого не приводять.

Ви жили і в Україні, і в Нігерії, і в Великобританії, а зараз живете у Нью-Йорку. Де вам найкраще?

Я народилася в Чернігові, але виросла в Києві. Коли мені було 10 років, моя сім’я переїхала в Нігерію, а останні два класи я закінчувала вже в Англії, а тепер я в Нью-Йорку!

Якщо чесно, хочеться додому, але у мене не один дім, а два або три. Я себе відчуваю в Нігерії так само комфортно, як в Україні. У мене друзі по всьому світу, і це теж величезний плюс.

Хіба погано, що в цьому році «Оскар» здобула корейська картина «Паразити»? Це перший випадок, коли іноземний фільм отримав «Оскар»  у номінації «Кращий фільм». Вам фільм сподобався? Нові правила дають можливість світові побачити такі нетипові історії!

Частинка мене знаходиться в Нігерії. Поки що хочеться вчитися та рости у Нью-Йорку. Але не можна лімітувати себе — світ великий.

Важко було акліматизуватися в Нігерії? Там же усе по-іншому…

Це дуже класна країна, і Лагос просто кипить життям. Звичайно, спочатку, коли я тільки приїхала, у мене був певний культурний шок, тим більше я погано знала англійську мову, але моя мама була моїм перекладачем.

У Нігерії я вчилася в міжнародній школі разом з дітьми з 45-ти країн світу. Завдяки людям, з якими я там познайомилася, у мене реально відкрилися очі на світ — який він насправді яскравий та багатогранний, скільки нас, і які ми всі різні і цікаві.

Поліна Бучак

Робота над фільмом

Як ви ставитесь до нових правил номінації «Оскар», згідно я якими номінанти категорії «Кращий фільм» повинні відповідати критеріям, що стосуються раси, гендеру та інклюзивності? Чи не вважаєте такий підхід цензурою?

Якщо чесно, коли я вперше прочитала ці правила, у мене була перша реакція: «Доброго ранку, спасибі, ми чекали цього дуже давно!». Я була шокована, коли почула, що деякі зірки негативно віднеслися до цієї новації. Вони кажуть: «У нас забирають шанс конкурувати за номінацію, не можна так робити».

Якщо ви почитаєте правила, то зрозумієте, що ніхто нікого не примушує змінювати все. Щоб номінуватися, треба змінити буквально один пункт. Корективи зовсім не великі. Це не обмеження, а навпаки – відкриті двері для інших голосів та гендерних ситуацій. Це питання обговорювалося давно і, нарешті, шанс бути почутим і достойно оціненим отримують всі незалежно від расової, гендерної чи сексуальної належності. Це унікальна ситуація, коли в номінації можна буде побачити зовсім інші історії. Повинні бути і жіночі розповіді, і голоси інших народів.

Хіба погано, що в цьому році «Оскар» здобула корейська картина «Паразити»? Це перший випадок, коли іноземний фільм отримав «Оскар»  у номінації «Кращий фільм». Вам фільм сподобався? Нові правила дають можливість світові побачити такі нетипові історії!

Чи вважаєте ви, що зараз ми спостерігаємо кризу Голівуду, тому що глядачі все більше переключають свою увагу на якісні телевізійні серіали, які знімають такі сервіси, як Netflix або HBO?

Я дуже люблю кінотеатри, і мені буде дуже шкода, якщо люди стануть менше ходити у кіно. Ті почуття, які виникають у тебе у кінотеатрі не можна порівняти з домашнім переглядом. Я — адвокат кінотеатрів і вболіваю за те, щоб вони, не дай Боже, не зачинилися, тому що, на мій погляд, краще дивитися кіно не самому, а з аудиторією. У нас кінотеатри, на жаль, будуть закриті до кінця цього року із-за коронавірусу.

Читайте також: Топ-10 культових фільмів кіностудії імені Олександра Довженка

Втім, я не бачу нічого негативного у популярності стрімінгових сервісів, просто змінюються часи. Потрібно перебудовувати стратегії. Деякі кінотеатри в США зараз розвивають свої стрімінгові програми, на кшталт Netflix.

Андрій Войніцький

За матеріалами Мій Київ 

Мой Харьков в Телеграме telegram ico, подпишитесь!

Если вы нашли опечатку на сайте, выделите ее и нажмите Ctrl+Enter

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: