Меморіал жертвам Голодомору у Харкові. Фото Николай Лазаренко
Сьогодні День пам’яті жертв голодомору — національний пам’ятний день в Україні, що припадає на четверту суботу листопада. В Україні від Голодомора загинуло 13% населення, тобто кожний восьмий українець. Ще близько 600 тисяч не народились внаслідок голоду. Більше половини всіх смертей сталася у Харківський та Київський області.
Харків’яни пригадують, що розповідали про ті страшні роки їх бабусі та дідусі.
Втрати внаслідок Голодомору у різних областях України. Адміністративний поділ станом на 1 квітня 1933 року
Зінаїда Фадеївна Войцеховська (Моргуненко), пережила Голодомор в селі Добровеличківка Кіровоградської області у п’ятирічному віці
«Мені п’ять років. Сиджу я дома на печі, піч тепла. Поруч сестричка Надя спить. Матері цілими днями вдома немає. Десь в чергах стоїть, щоб роздобути чогось поїсти. Старші брати і сестра в школі. Їсти хочеться дуже, не витримую, підходжу до вікна, знаходжу стачну шибку, розрізаю об неї палець і смокчу кров, так вгамовую голод. Через вікно видно, як через дорогу сусід складає на віз мертвих п’ятеро дітей і мертву жінку, повіз на цвинтар закопувати. Залишився сам сусід…
Батько приходить з роботи пізно. Худий, як з хреста знятий. Лягає без вечері на ліжко, руки за голову — готовий мрець. Мати плаче: «Що я буду з дітьми робити, як ти помреш?»
Батькові давали на роботі на машинно-тракторній станції 100 грамів хліба. На сім’ю — ні грама… Поїхав батько в село до материних сестер. Привіз два мішки під зав’язку вузликів. Поділилися сестри, хто чим міг: хто відро картоплі, хто вузлик борошна, квасолі, кукурудзи, гороху, макухи, дерті, висівок. Радість була зі сльозами разом. Протримались.
Прийшла весна. Наросло молочаю, лободи. Діти паслись, як кози. Зацвіли в садочку яблуні, груші —об’їли всі квіточки разом з комахами. Не всі наші родичі вижили, та з нашої сім’ї ніхто не помер. «Благословенна сім’я», —сказала бабуся Марія, а мала Зіна ці слова запам’ятала».
Артем Войцеховський надав цей уровок з книги автобіографічних спогадів своєї рідної бабусі Зінаїди.
Читайте також: Не смог притвориться советским режиссером: харьковский период в жизни Леся Курбаса
Поняті у дворі селянина під час пошуку хліба. Фото Марка Желізняка
«Моя бабуся наймолодша з п’яти дітей і не застала Голодомору, але її родина ледве врятувалася в 1933-му році. Це було в селі Буки Черкаської області. Коли відбирали усе зерно, мати потайки закопала один мішечок, що дав змогу вижити всім дітям. Бабуся Аня, її старша сестра, що народилася в 33-му, має зріст 135 сантиметрів через недоїдання. Понині живе в Москві», — розповідає Андрій Литвин те, що чув від своєї бабусі Катерини Ільківни Вербенець.
Це відомий знімок Марка Зализняка зроблений в селі Удачне Донецької області в 1933 році, коли людям дозволили зібрати з поля гнилу мерзлу картоплю.
А ось що розповідає про події того ж року у Харківський області Юрій Богомольний:
«Я не пам’ятаю, як по-батькові звали мого прадіда Сергія Ткаченко, він потрапив до табору за жменю зерна, яке вкрав для дітей. Прадід також розповідав, що в селі Цупівка, неподалік Козачої Лопані, розстріляли людей, які в голому полі, вже після збору врожаю, колупали землю в пошуках хоч якоїсь їжі».
На фото Йосип Березовський з молодшим братом Георгієм на весіллі сина. Тим самим Жорою, який в 33-му році вже не міг ходити, так ослаб з голоду.
«Мій дід, Березовський Йосип Фомич, народився у 1917 році в Старому Салтові під Харковом, в селі Революційне. В родині було п’ятеро дітей. Його батько, мій прадід, був з «куркулів»: мав коня, корів, пару волів, землю. Звісно, все відібрали.
Дід інколи починав розповідати жахливі речі. По-справжньому жахливі. Ось два його спогади: про люте зло й про справжню доброту та самопожертву.
Була в їхньому селі родина, де було вісім малих діточок. Вони тоді з голоду пухнути почали, тож їхній батько вночі пішов на колгоспне поле. Врожай вже давно зібрали, та щось там в мерзлій землі могло залишитися. Почав шукати, його схопив сторож. Зранку збиралися везти чоловіка до райцентру, адже згідно «Закону про 5 колосків», він був державним злочинцем. Закрили його в зерносховищі, з якого на той час вивезли все зерно дочиста. В ту ніч село не спало, адже всі чули, як той чоловік страшенно кричав та звав на допомогу. Вранці виявилося, що везти вже нікого — його живцем з’їли зголоднілі щури.
У них сусід був — зовсім самотній дідусь, в якого був такий же старий песик. Сусід ховав його у хаті, щоб не вкрали і не з’їли. То дід мій розповідав, що вони вже зовсім слабкі були. Наймолодший Жора опух від голоду, не міг підвестися на ноги. Раптом ввечері хтось до хати постукав. Мати відчинила, а на порозі той дідусь стоїть і песика їй віддає. На, каже, нагодуй дітей. Мабуть, той песик їх життя і врятував.
Потім багато чого було. Під час війни мій дід з важкою контузією у полон потрапив. Дві спроби втечі — друга вдала. Отримав сталінські табори, як «зрадник Батьківщини»… Не зламався, вистояв. Скільки свого діда пам’ятаю — добрішої і життєлюбнішої людини не бачила. Завжди з посмішкою, завжди всім допомагав. Тільки їв жадібно, немов ніяк не міг наїстися», — розповідає Катерина Чернова про свого рідного діда.
Читайте також: Шестьдесят два харьковчанина, расстрелянных в урочище Сандармох (список)
Поки в області сотнями тисяч гинули люди, в першостоличному Харкові урочисто відкривали один з найбільших майданів світу, площу Дзержинського (зараз майдан Свободи). Будували споруди, без яких нам зараз важко уявити центральну площу Харкова: головний корпус університету та готель «Інтернаціонал» (зараз готель «Харків»). Для співробітників відкритого в 1931 році заводу-гіганту ХТЗ активними темпами будували цілий район: з житловими будинками, дитячими садками, школами, стадіоном, бібліотеками та клубами. Добігала кінця так звана перша п’ятирічка, план прискореної індустріалізації СРСР. Грандіозні плани вимагали грандіозних коштів. Гроші на будівництво отримували з експорту зерна.
На фото готель «Інтернаціональ», збудований в 1932-1936 рр.
Фото ліворуч по центру Гаврил Малишкін, за рік до розкуркулювання, село Зарожне Харківська область. Далі післявоєнне фото, його донька Марія з чоловіком.
«Бабуся Марія Гаврілівна Малишкіна жила в селі Зарожне (Чугуївський район), її тато, мій прадід, Гаврил Малишкін був куркулем. У нього було два млини, прийшли совєти, забрали все до останньої крихти.
Про погану погоду в ті роки бабуся не казала ні слова, навпаки, що був добрий урожай. Але прийшли комуністи і абсолютно все забрали. Бабуся вижила завдяки тому, що її родина збирала залишки буряка в полі, вже після збору врожаю. А ще її тітка працювала в хлібній крамниці і завжди приносила крихти хліба, які змітала з прилавка», — розповідає Тетяна Храмцова.
Початок першої п’ятирічки збігся з початком примусової колективізації. Досі вона була добровільною, але в Україні не користувалась успіхом, селяни вважали колгоспи поверненням до кріпатства. Колективізація мала знищити «ворогів робітничого класу». Селян поділили на бідних, сердняків та заможних, заможних почали активно розкуркулювати. Образ куркуля демонізувався, про що свідчать радянські агітаційні плакати початку 30-х років.
Розкуркулили майже 200 тисяч сімей, тобто залишили без майна, землі і будинків. Деякі з селян були арештовані. Тих, хто опирався колективізації, могли назвати куркулем та заслати до таборів на півночі СРСР, навіть, якщо він був не заможний.
На фото Олександра Семенівна Глушко (Левченко)
«Моя бабуся народилася в липні 1925 року в Чернігівській області. Їй було всього 7-8 років, коли відбулися ті страшні події.
У них була велика сім’я: п’ять дітей, бабуся, мама Катерина і тато Семен, призвіще Левченко. Це була дуже працьовита родина, вони мали велике господарство: корови, коні, свині, повний пташиний двір. На ті часи вони вважалися заможними людьми. Але це все не падало їм з неба — вони важко працювали з ранку до ночі.
Восени 1932 року, коли урожай в полі був зібраний, прийшли люди з рушницями, вони забрали все. Вивезли всі запаси, зібраний урожай, забрали корів, птахів, коней, розбили весь посуд не тільки на кухні, але і на горищі, і в погребі. Вони ходили в саду і уважно дивилися, чи не заховані якісь залишки запасів в землю. Вони навіть забрали дрова і спиляли великий дуб, що ріс у дворі.
Сім’я, яка весь рік працювала, залишилася без запасів на зиму. Щоб вижити їм довелося ходити по полю і збирати залишки колосків і зерен. Причому робити це потрібно було з великою обережністю, тому що могли і вбити за це. Вони їли гнилу картоплю, яку знаходили в полі. Моя бабуся казала, що до сих пір пам’ятає запах і смак гнилої картоплі. Ясно, що собаки і кішки зникли майже відразу зі зрозумілих причин.
Моя прабабуся Катерина померла від голоду на початку весни 1933 року. Бабуся завжди згадувала її зі сльозами на очах, бо її життя кардинально змінилося після цього.
Після смерті матері мою бабусю в 8 років віддали в прислуги єврейському прокурору, якого перевели на службу до Харкова. Сама бабуся говорила про них дуже добре, казала, що вони ніколи її не кривдили. Але сам факт того, що чиновник радянської влади, яка пропагувала рівність і владу народу, мав в прислугах маленьку дівчинку-сироту, не виплачував їй зарплату, а лише давав дах над головою і їжу, розкриває всю гидоту і ненависть цієї влади до звичайних людей. При цьому вони не дали моїй бабусі елементарної освіти і кинули її молодою дівчиною, коли німці підійшли до Харкова, і їм довелося тікати», — переказує історію життя своєї рідної бабусі Олена Хандожко.
Читайте також: Расстрелянное возрождение: как Лесь Курбас изменил украинский театр
Радянський агітплакат 1929 року
«Моя бабуня Ольга Григорівна Орловська (Успаленко) з Черкаської області. Але голодомор вона пережила в Донецькій області, куди була змушена поїхати працювати після того, як її тата Григорія Успаленко розкуркулили.
На території колгоспу, що охоронявся, лежали гори буряків просто неба, лежали і гнили. Брати не дозволяли, вони лежали у всіх на очах і гнили. І коли люди, збожеволілі від голоду, намагалися вкрасти, то їх розстрілювали.
Ще бабуня казала, що поки був комунізм, багато років навіть дітям боялись розповідати про те, що сталося, щоб вони не проговорилися в школі», — пригадує Ірина Орловська те, що чула від бабусі.
Тетяна Леонова
Не забудьте підписатися на 
в Телеграмі 
, щоб мати можливість читати нові пости!
