Ім’я Людмили Охріменко дедалі частіше й упевненіше звучить у сучасному українському літературному просторі. Письменниця сміливо порушує складні теми: війну, гіркоту втрат, незламну силу духу та глибоку трансформацію особистості. Вона створює історії, які не просто читаються, а буквально проживаються разом із героями від першої до останньої сторінки.
MyKharkov.info пропонує ближче познайомитися з творчістю Людмили Охріменко та відчути, чому її голос сьогодні став настільки важливим і терапевтичним для українського читача.
Народжена 11 жовтня 1961 року в місті Синельникове, Людмила Охріменко виросла в козацькому краї. Саме це з дитинства формувало її характер, гартувало волю та виховувало глибоке відчуття приналежності до української культури. Життя письменниці пролягло через різні регіони країни — від Криму до Харкова, який став її справжньою домівкою у непрості воєнні роки.
Освічена жінка з трьома вищими гуманітарними дипломами, Охріменко тривалий час професійно не пов’язувала себе з літературою. Вона успішно займалася бізнесом, працювала на державній службі, а власну творчість сприймала лише як другорядне захоплення. Переломним моментом став 2014 рік, який кардинально змінив не лише долю країни, а й особисту траєкторію письменниці.
Волонтерські поїздки на схід України, постійна допомога військовим та добровольчим підрозділам, перші пережиті обстріли — усе це поступово перетворювало її внутрішній досвід на потужні тексти. Від жіночих романів, що легко знаходили свого читача, Людмила перейшла до глибокої воєнної прози — чесної, болісної й водночас життєво необхідної.
«Що таке «руський мир», я побачила ще 2014 року. Саме тоді я вперше потрапила під обстріл, під удар «Градів», саме тоді я вперше дуже злякалася. Зараз я вже не боюсь. Я живу в Харкові й майже щодня, щоночі нас обстрілюють. Ми до цього звикли й навіть не здригаємося, коли чуємо вибухи. Майже кожного ранку, коли ми йдемо на роботу, у нас під ногами хрумтить скло з вибитих вікон», — розповідає письменниця про свої будні.
Читайте також: Бетон, музика та ризик: як харків’яни створили культурний простір у цехах старого заводу
Творчість Людмили Охріменко вирізняється особливою рисою — її герої майже ніколи не є вигаданими. Усі вони мають реальних прототипів. Це люди, яких письменниця знала особисто, які вразили її своєю силою, гідністю чи непростим вибором. Саме завдяки цій документальності її тексти звучать настільки щиро й переконливо.
Окреме місце у творчому доробку займає дитяча література. Книга «Люлечки — дарувальники снів», створена у співавторстві з Євгенією Пірог, стала прикладом того, наскільки трепетно авторка ставиться до юного читача.
Робота над нею тривала майже рік, адже, за словами Охріменко, писати для дітей — чи не найскладніше завдання: потрібно філігранно відчувати вік, інтереси та світосприйняття дитини. Ця історія про родину, що дарує дітям сни, народилася з казок, які письменниця колись вигадувала для власних дітей. Книга навіть пройшла своєрідне «бойове хрещення» і, попри знищену ворогом друкарню, все ж побачила світ.
У доробку Людмили є й глибші, «дорослі» тексти. Збірка «Далека блакитна далечінь» поєднує повість та оповідання, що осмислюють радянське минуле.
«Для людей старшого покоління це буде книжка-спомин про те, що з ними було, а для молоді — це книжка-шок про те, що являв собою насправді «чудовий і прекрасний» Радянський Союз», — зауважує авторка.
Збірка «Волонтерські історії (2014–2022)» стала однією з найважливіших у її кар’єрі. Це документально-художній зріз волонтерського досвіду: від перших несміливих поїздок на фронт до подій після повномасштабного вторгнення. Саме за цю роботу письменниця отримала премію імені Миколи Томенка за найкращу коротку прозу на соціально значущу тематику.
Не менш показовим є роман «Муха в окропі на окупованій території» — історія трьох подруг, яких війна розводить по різні боки барикад і вибору.
Через особисті долі авторка порушує складні питання: про відповідальність, мораль, справжню дружбу та стратегії виживання в окупації. Її героїні не є абстрактними образами; вони живі, суперечливі й змушені щодня приймати рішення, від яких залежить не лише їхній подих, а й життя оточуючих.
Особливу сторінку у творчості посідає роман «Оскар» — твір, який отримав визнання на міжнародному конкурсі «Коронація слова» у 2021 році як найкращий роман на воєнну тематику.
У центрі сюжету — український офіцер-спецпризначенець, кримський татарин, який на початку 2015 року потрапляє в полон до російських окупантів. Його боротьба починається з першого дня неволі. Думка про втечу стає єдиним сенсом існування, а віра, внутрішня сила та пам’ять предків — тією опорою, що допомагає вистояти в пеклі.
Роман порушує складні питання про межі людської витривалості, відповідальність перед близькими, помсту і те, чи можливо зберегти людське обличчя, пройшовши крізь тортури.
Історія створення «Оскара» не менш захоплива, ніж сам сюжет. Ініціатором написання став прототип головного героя — військовий, який сам звернувся до письменниці. Спочатку це знайомство не склалося: Охріменко двічі відхиляла запит у соцмережі, не довіряючи повідомленням з порожнього профілю. Та зрештою Людмила наважилася на розмову.
Коли військовий написав, що потребує допомоги, вона приготувалася прийняти черговий волонтерський запит на амуніцію. Яке ж було її здивування, коли він попросив:
«Хочу, щоб ви розповіли історію мого життя. Хочу, щоб люди дізналися історію мого полону».
«Оскар» став для Людмили особливим викликом. Це була її перша книга про людину, з якою вона не була знайома раніше, ніколи не зустрічалася особисто і чий життєвий досвід кардинально відрізнявся від її власного. Людмила згадує, як хвилювалася, відправляючи готовий текст герою.
Лише через тиждень вона отримала коротке сухе повідомлення: «Ок». І все… Спершу авторка засмутилася та навіть трохи образилася, засумнівалася, чи змогла передати бачення колишнього полоненого. Але книгу все ж опублікувала. І не дарма.
Цей роман допоміг і авторці, і читачам глибше осмислити природу війни та головну умову нашої перемоги — єдність. Це не просто історія втечі. Це розповідь про людину, яка в нелюдських умовах зуміла перемогти саму себе.
Читайте також: Літературний слем у Харкові під час війни: інтерв’ю з Артемом Ельфом
У травні 2025 року Людмила Охріменко презентувала свою наступну роботу. Знову в центрі сюжету — реальна людина і складна доля. Роман «Хрещена» вже встигли визнати найемоційнішим твором авторки. Головна героїня — Тетяна Теплюк. Ця жінка ще у 1980-х роках пройшла війну в Афганістані, а через десятиліття знову опинилася на передовій.
У 2015 році вона приєдналася до «Азову», де сім років рятувала життя в Маріуполі. З початком повномасштабного вторгнення Тетяна залишилася з бійцями на «Азовсталі», відмовившись від евакуації. У підземеллях заводу вона не лише лікувала, а й пекла хліб, ділилася їжею та фактично стала для виснажених воїнів тією самою «хрещеною», що оберігає.
Роман охоплює й найважчий період — полон. Разом із побратимами Тетяна пройшла через тюрми в Оленівці та Таганрозі, переживши місяці психологічного тиску.
«В полоні допомагала триматись віра в те, що я звідси вийду. Була впевнена в цьому… Найбільше я боялась померти серед ворогів, не на своїй землі. До того ж ніколи не мала думки, що моя країна мене зрадила, покинула», — згадує пані Тетяна.
«Хрещена» — це узагальнений образ українок, які тримають небо поруч із чоловіками. Історія Тетяни Теплюк, яка у 71 рік повернулася з полону та знову стала до служби, звучить як виклик усьому світу.
Творчість Людмили Охріменко — це спроба зафіксувати час, зберегти голоси тих, хто залишається поза офіційними зведеннями. Серед найближчих планів авторки — продовження популярної серії про Наттелу де Куртіс — героїню, яка колись була звичайною харківською економісткою Наталією Володимирівною, а згодом опинилася у детективному вимірі життя.
Робота над новою книгою вже триває. Письменниця знову занурилася у власні тексти, перечитуючи перші романи «Пригоди дорослого Буратіни жіночої статі» (2018) та «Легка поведінка» (2020). Цей творчий імпульс — свідчення того, що література Людмили Охріменко постійно розвивається. А отже, у читачів попереду нові сюжети, глибокі переживання та зустрічі з героями, які стають рідними.
Ірина Станевич
Не забудьте підписатися на 
в Телеграмі 
, щоб мати можливість читати нові пости!
Комментирование закрыто.