В НГУ розповіли батько та син звільняли Харківщину від окупантів

Старший з Матвієнків стикнувся з “російськими традиціями звільнення” ще у 1990-ті на кордоні з Придністров’ям, а його син долучився до українського війська з початком повномасштабного вторгнення рф. Нині батько і син боронять країну в одній бригаді, мають за плечима досвід боїв на Харківщині та Луганщині. Історію батька й сина розповіли в Національній гвардії України.

24-річний нацгвардієць Максим Матвієнко брав участь у всіх відомих протистояннях за Харківщину. Спортивний, усміхнений молодий чоловік проходив строкову службу у лавах ЗСУ, а після звільнення в запас щороку долучався до зборів, аби не втрачати навички.

«Навесні мене із підрозділом перекинули на Балаклійський напрямок. Все літо лінія фронту майже не рухалася, ми проводили розвідку і постійно перебували у стані бойової готовності», – розповідає боєць.

У цей час його батько Михайло Матвієнко не міг знайти собі місця вдома. Дуже схвильований подіями у країні й тим, що син є активним учасником війни, змушували його буквально не спати ночами. У травні 2022-го і він приєднався до 5-ої Слобожанської бригади. За їхнім бажанням, родичі проходять службу в одному підрозділі.

51-річний харків’янин Михайло ще у 1992-му побачив жахіття, які по собі лишають збройні сили рф.

«Моя служба припала на ескалацію конфлікту у придністровській війні. Мене, як строковика-прикордонника, відправили посилювати український рубіж і тоді ми побачили «військові традиції» армії рф на кшталт захоплення території незалежної держави. І поступове перетворення гарячої фази на «холодне» протистояння. Сценарій в них один», – розповідає Михайло.

Пліч-о-пліч чоловіки пройшли контрнаступальну операцію на Харківщині. Просування було швидким: Балаклія, Ізюм, Куп’янськ. Росіяни залишали позиції й кидали техніку. Наступним повернувся під контроль України Лиман.

«Найбільше нам раділи діти та жінки. Назавжди запам’ятається, як один хлопчик подарував побратиму малюнок із українським прапором на ньому. Цивільним ми допомагали, віддавали свої продукти. Потім, коли виникала необхідність просуватися далі, місцеві благали нас не йти. Разом з нами у селище приходив спокій. Я пояснював, що йдемо далі, щоб їм не довелося переживати окупацію знову», – ділиться Михайло.

Разом з підрозділом військовослужбовці просунулися далі на схід. Луганщина і далі є однією з найгарячіших локацій фронту, де слобожанські бійці воюють у режимі 24/7.

«Згадуючи події багатьох днів на фронті, хочеться дякувати власній вдачі. Ми їхали на завдання у бік Кремінної й повертались назад тією ж колією. Ну от я бачу, як машина, що їхала перед нами, підривається. Вибух, вогонь. Ми рятували побратимів, витягували їх з машини, що палає. Пізніше зрозумів, що поранений сам», – розповідає Макс.

«Приїжджаю увечері після завдання, в цей час син був на іншому напрямку, і мені говорять: Макс у шпиталі. Я втратив змогу говорити й збліднів. З одного боку, це добре, що син поряд, під наглядом. А з іншого – це війна і тут буває страшно», – додає Михайло.

За тиждень після першої контузії Матвієнко молодший повернувся у стрій. А 30 листопада нацгвардійці здійснили чергову спробу взяти Кремінну.

«Тато був у штормовій групі, я – у групі прикриття. Ми один в одного в полі зору. Тут приліт, нас «накривають» з чогось важкого. Бачу як його хлопці та наші падають. У першу мить не розумієш, що відбувається, вибухова хвиля просто збиває з ніг. Дивлюся у бік, де був тато, і бачу: всі лежать на землі. Дуже злякався за нього. Того дня нас усіх лише контузило. Словом, обійшлося», – розповідає гвардієць Максим.

Зараз чоловіки — на Харківщині, де лікуються після бойового травмування. Їх реабілітацію супроводжують психологи. Адже контузія, або акубаротравма, руйнує здоров’я військових поступово і впливає на різні системи організму.