Підземелля Харкова та Слобожанщини роками залишаються територією напівправди. Тут пліч-о-пліч існують припущення про розгалужені таємні ходи та легенди про приховані скарби, яких ніхто ніколи не бачив. У подібних розповідях складно відокремити реальність від вигадок: надто мало перевірених фактів і надто багато народних переказів. Проте подекуди трапляються сюжети, що вперто не зникають із часового простору, знаходячи підтвердження в архівних документах чи свідченнях очевидців.
Один із таких випадків пов’язаний із Хорошевським Вознесенським жіночим монастирем, що в селищі Хорошеве поблизу Бабаїв та Безлюдівки. Про тутешні підземелля не просто гомоніли — їхнє існування фіксували офіційно, а згодом довкола них викристалізувалася конкретна історія про скарб.
Вона вирізняється з-поміж інших саме тим, що опирається не лише на містику, а й на цілком реальні події.
Хорошевський Вознесенський монастир заснували на стародавньому городищі, що виникло ще до монгольської навали. Точну дату закладення городища встановити важко, проте більшість дослідників орієнтуються на середину XVII століття. Обитель заснували черниці, які переселилися на Слобожанщину з Правобережної України, шукаючи безпечного прихистку. За свідченнями останньої настоятельки, ігумені Максиміли, монастир постав у проміжку між 1654 та 1660 роками — саме ця версія найчастіше фігурує в історичних джерелах.
Церковна документація частково підтверджує таку хронологію. Архієпископ Філарет, аналізуючи грамоту митрополита Питирима, дійшов висновку: документ з’явився не раніше 1656-го і не пізніше 1660 року.
Водночас краєзнавець Василь Кисиленко, спираючись на «Чолобитну про заснування монастиря», вказує на 1664 рік. Попри відсутність повної одностайності в датах, загальні часові межі заснування залишаються зрозумілими.
Життя монастиря ніколи не було безхмарним. Після нищівної пожежи 1744 року головний храм довелося зводити наново — цього разу вже з каменю. Фінансувала відновлення вдова вовчанського сотника, черниця Єфросинія, а саме будівництво тривало з 1754 по 1759 рік під наглядом ігумені Марії Квіткіної-Гамалієвої.
Новий собор став першою великою мурованою спорудою на Слобідській Україні після тривалого архітектурного занепаду. На той час жорсткі обмеження в торгівлі, масштабні оборонні роботи та обов’язок утримувати російські війська виснажили місцеве населення, тож коштів на капітальне будівництво катастрофічно бракувало.
Таємниця, що десятиліттями інтригувала дослідників — історія про залізні двері — згадується у праці «Історія Імператорського Російського археологічного товариства за перше п’ятдесятиріччя його існування (1846–1896 рр.)», виданій у 1900 році. Події розгорталися наприкінці 1830-х, коли дерев’яну огорожу монастиря почали замінювати на кам’яну.
Робітники, риючи траншеї для фундаменту, натрапили на масивні залізні двері глибоко під землею. Відчинити їх власними силами не вдалося, і тоді за наказом ігумені Анатолії знахідку негайно заклали камінням та засипали ґрунтом.
Проте історія на цьому не скінчилася. Спроби відшукати таємничий вхід тривали десятиліттями. Харківський архієпископ Філарет особисто намагався знайти їх, але марно. На початку 1877 року ігуменя Олімпіада звернулася до єпископа Савви з проханням отримати дозвіл Синоду на відкриття дверей та дослідження приміщень.
Розпочалася бюрократична тяганина, що охопила інстанції від Міністерства народної освіти до Археологічного товариства, проте науковці довго не могли дійти згоди.
Згодом справу передали до відділення російської та слов’янської археології. Фахівці визнали: хід вартий уваги, проте спершу необхідно локалізувати вхід шляхом шурфування. У червні 1878 року професор Харківського університету Щелков обстежив територію, але пошуки не дали результатів. Про це він офіційно повідомив Товариство 20 вересня того ж року.
Архієпископ Філарет у своїх нотатках залишив цікаву деталь, що додає сюжету логіки. Він припускав, що підземний хід, який вів за межі монастирських стін, облаштували для таємного виходу на випадок облоги гори татарами. Гіпотеза виглядала раціональною, проте без матеріальних доказів вона так і залишилася теорією, що не зацікавила тодішніх практиків.
Ці події зафіксовані не лише в протоколах, а й у спогадах єпископа Савви (1874–1879 рр.). У п’ятому томі його праці «Хроніка мого життя» детально описано процес розкопок. Орієнтуючись на вказівки черниць, копали вздовж західної частини огорожі, переважно з внутрішнього боку.
Пошуки розтяглися на цілих 40 сажнів (близько 85 метрів). У фундаменті врешті відшукали цегляну арку, що могла бути склепінням над входом, проте самих дверей за нею не виявилося. Єпископ припустив дві версії: або залізну стулку таємно прибрали ще під час будівництва муру, після чого хід завалився, або ж підземелля обвалилося під вагою ґрунту ще до зведення огорожі.
Особливої гостроти справі додали свідчення двох телеграфістів Харківської залізниці. Вони запевняли, що чули від своєї родички, котра мешкала в обителі, ніби під час робіт у 1840-х роках двері таки бачили. Серед черниць ширилися чутки про заховані за ними скарби. Жінка підтвердила: вхід засипали зі страху та за вказівкою керівництва.
Телеграфісти навіть подали запит до Міністерства внутрішніх справ із проханням дозволити їм самотужки знайти двері та отримати частку знайденого. Клопотання пройшло через обер-прокурора Синоду до єпископа Савви. Той знову залучив науковців — цього разу розкопками керував професор Морозов. Проте і його експедиція зазнала невдачі. Таємничий об’єкт ніби розчинився у землі.
Після подій 1917 року увага до скарбів згасла. У 1922 році радянська влада ліквідувала монастир, вигнавши черниць та послушниць. Разом із ними пішли й ті, хто міг бодай приблизно вказати на місце знахідки. У келіях спершу намагалися створити швейну колонію, але цей проект провалився.
З 1924 року територію та будівлі передали Хорошевському геріатричному пансіонату. Нове будівництво докорінно змінило ландшафт, стерши межі старої огорожі. А у 1980 році, під час зведення п’ятиповерхового корпусу біля північних воріт, було остаточно зруйновано частину монастирського цвинтаря та залишки стародавнього Хорошевського городища.
Сьогодні від колишньої величі Вознесенського монастиря залишилися лише уривчасті фрагменти. Проте легенда про залізні двері продовжує жити. Ця загадка досі бентежить дослідників, нагадуючи: споруди можна знести, але історію місця знищити неможливо. І вона, ймовірно, ще знайде спосіб нагадати про себе майбутнім експедиціям.
✦
Споруди можна знести,
але історію місця знищити неможливо.
Дана Олєйнікова · mykharkov.info
