Попри війну, Харків продовжує жити й триматися за своє право на майбутнє. Тут пам’ять про втрати серед містян народжується не у гучних монументах, а у тихих міських просторах, де можна просто зупинитися, згадати рідних або на кілька хвилин відчути тепло людської присутності. Харків шукає спосіб говорити про біль без крику, без примусу скорботи, але з великою повагою до кожного життя. Мабуть, саме тому нові ідеї меморіалізації виглядають як обережний початок розмови про життя після війни.
Монумент в пам’ять про дітей, вбитих росією
Пам’ятники цивільним жертвам війни — це не про урочистість, а про конкретні місця та людей. Одним із найважливіших меморіалів є Дробицький Яр, де під час нацистської окупації розстрілювали мирних мешканців. Сучасний меморіальний комплекс відкрили у 2002 році, а зал пам’яті завершили у 2005-му. Усе тут — алея, менора, імена — максимально стримано. Саме так у місті закріпилася традиція говорити про цивільні втрати без прикрас.
У 2023 році у центрі Харкова встановили пам’ятник загиблим дітям за проєктом скульптора Михайла Ятченка. Композиція подана як образ двох дітей, які підіймаються над гранітною брилою, що символізує вибухову хвилю.
Скульптор зобразив загиблих із пошкодженими, ніби обгорілими крилами, підкреслюючи трагічність втрат. Короткий напис на монументі вражає болем:
«Маленьким янголам, які зарано зустрілися з людською жорстокістю та, на жаль, ніколи не стануть дорослими…».
Меморіал на згадку про жертви Голокосту на березі Дунаю в Будапешті
Одним із перших великих сучасних меморіалів, які вшановують мирних мешканців, дослідники називають комплекс Яд Вашем в Ізраїлі. Його почали створювати у 1953 році, а відкрили для відвідувачів у 1957-му. Саме там сформувалася ідея персоналізованої пам’яті: не просто про трагедію як подію, а як спогад про кожну людину. Пізніше цей підхід почали використовувати в Європі та США.
Меморіали цивільним жертвам у світі часто виглядають по-різному, але їх об’єднує простота та людяність. Найвідомішими є Меморіал Голокосту у Берліні — поле бетонних стел у центрі міста, крізь які можна пройти, відчуваючи простір пам’яті, та меморіал 11 вересня у Нью-Йорку, де дві великі водойми на місці веж-близнюків символізують постійний рух часу.
У Сребрениці головною ідеєю цвинтаря з тисячами однакових білих надгробків є повернення кожній жертві її імені, а в Хіросімі пам’ять береже руїна куполу Гембаку як мовчазний свідок ядерної трагедії.
Варто згадати й створений у 2005 році пам’ятник у вигляді взуття на набережній Дунаю у Будапешті, де металеві черевики стоять як символ людей, у яких силоміць забрали життя.
Незвичайним прикладом є також «камені спотикання» у Німеччині — маленькі латунні блоки у тротуарах перед будинками, де жили знищені нацистами люди. Такі меморіали нагадують, що за кожною цифрою — чиєсь життя. Вони не завжди мають бути великими: іноді маленький знак у міському просторі змушує серце стискатися сильніше.
Читайте також: Освіта на Харківщині: як підземні школи стали новою реальністю
Презентація ідей Лабораторії практик меморіалізації
З початку російського вторгнення Харків зазнав сильних ударів ракетами та дронами. Тому саме тут у 2024 році група українських митців, архітекторів і дослідників почала працювати у Лабораторії практик меморіалізації. Фахівці досліджували, як створити майбутні пам’ятні простори міста, вивчаючи колективну пам’ять, наявні місця вшанування та спілкуючись із громадою Північної Салтівки. Реалізувати ініціативу вдалося завдяки платформі культури памʼяті «Минуле/Майбутнє/Мистецтво», громадській організації «Музей сучасного мистецтва» та Фонду «Партнерство за сильну Україну».
За словами кураторки проєкту Катерини Семенюк, перші роздуми про меморіал були пов’язані саме з Північною Салтівкою — районом, де пошкоджено кожен із 120 житлових будинків. Найпам’ятнішим став будинок на вулиці Наталії Ужвій, де у березні 2022 року було зруйновано під’їзд. Однак експедиція учасників Лабораторії виявила, що частина мешканців була проти перетворення цього місця виключно на простір жалоби. Дослідники зрозуміли: люди не хочуть консервації руйнувань, тому проєкти мають включати теми відновлення та продовження міського життя.
Проєкт «Говоріть, будь ласка» художниці Анастасії Хорошевської народився зі спостереження, що людям бракує місця для розмови про біль. Вона запропонувала облаштувати укриття з бетонними телефонними будками біля виходів. Робоча телефонна лінія нагадувала б про часи, коли живий голос був теплішим за повідомлення в месенджері. Коли в будці хтось є, на табло світиться напис «Тут говорять», а вільний простір запрошує: «Говоріть, будь ласка». На стінах дозволено залишати записи та світлини, щоб простір наповнювався історіями людей.
Скульптор Віталій Кохан запропонував мову пам’яті, яка дозволяє місту змінюватися. Його ідея — наносити на фасади Північної Салтівки лаконічні повідомлення, як-от «Люди повертаються». Особливістю є спосіб нанесення — вибивання невеликих плиток зі стінових панелей, що нагадує малюнки у зошиті в клітинку або орнаменти вишивки. Автор назвав це «татуюванням на спорудах», яке, на відміну від статичних монументів, може з часом зникати або змінюватися.
Архітектор Назар Церна у проєкті «Джерело Манжосів Яр» зосередився на збереженні звичного ритму. Він запропонував облаштувати простір біля джерела, де люди зможуть зустрічатися, набираючи воду. Це не класичний пам’ятник, а спосіб залишити пам’ять про пережитий досвід через турботу, щоб містяни могли легше проживати складні часи.
Художник Сергій Гула також обрав Манжосів Яр для своєї ідеї — зеленого майданчика зі схемою «порожнього» вальсу, зображеною за допомогою слідів взуття. Це символ втрачених через війну можливостей. Місцеві жителі просили не створювати об’єктів, що надто привертають увагу до скорботи, тому меморіал задуманий майже непомітним, з делікатним поясненням концепції на інформаційному стенді поруч.
Читайте також: Як сказати, що ти з Харкова, не кажучи, що харків’янин
Ідея нової пам’яті для цього міста народжується з бажання, щоб біль не ставав єдиним способом пам’ятати. Харків відчуває, що пам’ять про цивільних жертв не може бути простором вічної жалоби. Людям потрібні місця, де пам’ять живе поруч зі звичним шумом повсякденності.
Можливо, саме так формується майбутня мова Харкова — через обережну підтримку життя. Коли людина приходить до джерела, пише слова на стіні або говорить у телефонній будці, пам’ять стає частиною особистої історії. Тоді війна не забувається, але й не забирає у міста здатність радіти й вірити у відновлення.
Дана Олєйнікова
Не забудьте підписатися на 
в Телеграмі 
, щоб мати можливість читати нові пости!
Комментирование закрыто.