До війни там навчалися майже 200 дітей із різних регіонів України, працювали музичні та спортивні студії, вихованці закладу представляли країну на Паралімпійських іграх. Після початку повномасштабного вторгнення 59 учнів, випускників та їхніх вихователів були змушені виїхати до Польщі. У 2026 році 40 із них живуть у Домброві-Гурнічій (Польща), де намагаються будувати нове життя після втрати рідної домівки.

Як починалася історія харківської школи для дітей із порушеннями зору

Харківська спеціальна школа імені Короленка

Спеціальний навчально-тренувальний комплекс імені Володимира Короленка у Харкові поєднував дитячий садок, школу, гімназію, музичні та творчі студії. Історія цього центру почалася ще наприкінці XIX століття. Школу для дітей із порушеннями зору відкрили у Харкові у 1887 році, а у 1892-му для неї звели окрему будівлю у стилі неоренесанс за проєктами міських архітекторів Сергія Загоскіна та Францішека Шустера.

Пізніше, у 1902 році, на території закладу з’явилася внутрішня церква Христа Спасителя, спроєктована архітектором Віктором Величком. Будівля школи мала продуману коридорну систему з невеликими, але світлими класами й кімнатами, що допомагало дітям краще орієнтуватися у просторі. Там готували вихованців до самостійного дорослого життя, навчання тривало 8 років: письмо й читання шрифтом Брайля, математика, географія, історія, природничі науки, спів, а також заняття з ліплення, плетіння, вишивання та музики.

У 1922 році закладу надали ім’я письменника Володимира Короленка та статус «дитячого будинку для незрячих дітей». Протягом подальших 100 років планування школи суттєво не змінювалося – оновлювалися лише інтер’єри. У 2021 році навчальні кабінети обладнали сенсорними панелями, встановили поручні у коридорах і відкрили сучасний інклюзивний майданчик. Але вже у лютому 2022 року життя закладу змінила війна.

Дорога з-під обстрілів: евакуація у 2022 році

У 2026 році у Домброві-Гурнічій (Польща) живуть понад 70 українців, чиї долі пов’язані зі школою у Харкові. Це 23 вихованці дитячого садка та школи, серед яких – 11 з вагомими проблемами зору, ще у двох фіксуються складнощі зі слухом. Разом із ними – четверо студентів, двоє з яких теж мають проблеми зору, троє випускників школи, десятеро педагогів і директор закладу. У Домброві також знайшли прихисток 12 родин учнів і вчителів, які намагалися триматися разом навіть у вимушеній еміграції.

Дорога до польського центру видалася для біженців складною та емоційно виснажливою. Коли почалося російське вторгнення, частина батьків не встигла забрати дітей додому. Директор закладу Олександр Бєлоусов пізніше згадував, що під час обстрілів бомби падали одна за одною, а він сам отримав поранення.

Разом з учнями педагоги переховувалися у підвалі школи, закриваючи вікна матрацами з ліжок, щоб захистити дітей від скла та уламків. Персонал намагався підтримувати підопічних навіть у дрібницях – пекли хліб, створювали відчуття звичайного життя, хоча безпека щодня ставала все більш крихкою. Виїзд відбувався вночі, без підготовки та документів, у багатьох дітей вчителі фотографували свідоцтва про народження на мобільні телефони, щоб ті змогли хоча б формально перетнути кордон.

Читайте також: Топ приватних садочків Харкова, які працюють під час війни

Як вивозили дітей із Харкова до Польщі?

Організація перевезення дітей стала справжнім випробуванням на швидкість рішень і людську солідарність. Після телефонної розмови з керівником харківської школи директорка спеціального навчально-виховного центру у Домброві-Гурнічій Віолетта Тшціна (Violetta Trzcina) одразу почала шукати транспорт для евакуації.

З колективом школи імені Короленка вони були добре знайомі, бо українці приїздили у Польщу на змагання. 1 березня поляки вирушили до кордону у Корчовій, де ситуація почала нагадувати напружений сюжет трилера.

Автобус із дітьми затримувався, хвилини очікування перетворювалися на години тривоги, а десятки дзвінків та узгоджень лише підсилювали невизначеність. Після складної дороги група з Харкова таки змогла дістатися до Львова, звідки дітей перевезли міським автобусом під поліційним супроводом до кордону.

Лише 3 березня 2022 року вони дісталися до місця призначення. За попередньою згодою міського керівництва Домброви-Гурнічої біженців розмістили в інтернаті Центру, який став для них новою тимчасовою домівкою.

Страх загубитися у натовпі: історія незрячого Богдана

Богдан Устиянський

Серед тих, хто знайшов прихисток у Домброві-Гурнічій, – 16-річний Богдан Устиянський. Його родина залишилася в Україні: мати, семирічна сестра та бабуся живуть у Кривому Розі. Розлука з близькими стала для Богдана одним із найскладніших випробувань війни. З мамою хлопець спілкується по телефону.

Він пишається тим, що вона навіть допомогла затримати диверсанта, який фотографував людей у сховищі й залишав на стіні позначку “Z”. Під час евакуації з Харкова найбільшим страхом Богдана було втратити орієнтацію у просторі. Він зізнавався польським журналістам, що боявся не смерті, а саме загубитися у натовпі, тому міцно тримав за руки друзів.

Життя у Польщі Богдан вважає гарним періодом. Він вивчив польську мову, продовжує навчання, щороку отримуючи сертифікати з відзнакою. Юнак захоплюється голболом – командною грою для спортсменів з порушеннями зору. Богдан зізнався, що мріє залишитися у Польщі, здобути освіту та створити сім’ю, адже саме там він знайшов людей, які стали для нього близькими.

Ще з теплом він згадував візит герцогині Йоркської Сари Фергюсон до центру у Домброві-Гурнічій, яка двічі запрошувала українців до Великої Британії. Для Богдана це були незабутні враження: група відвідала Лондон, виступала у британському парламенті та гостювала у маєтку герцогині. Юнак із гордістю відзначив, що шановна леді пам’ятала кожного на ім’я. А перший досвід стрільби з лука став для нього особливою подією.

Історія Артема Шевченка: робота, лікування та розділена родина

Учні, студенти та випускники Спеціального навчально-тренувального комплексу імені Володимира Короленка у Харкові

Артем Шевченко у свої понад 40 років працює у Домбровському центрі IT-спеціалістом, теж має порушення зору й періодично проходить курс лікування. До Польщі приїхав разом із дружиною та сином. Потім сім’я повернулася в Україну, бо адаптація виявилася занадто складною, а Артем залишився – заради заробітку та підтримки родини.

Він розповів журналістам, що до вторгнення його бізнес був пов’язаний із виробництвом 3D-принтерів і мав великі перспективи: планувалося партнерство з китайським виробником. Війна зруйнувала ці наміри.

Після початку обстрілів Харкова родина ще десять днів залишалася вдома. Коли дізналися про евакуацію школи імені Короленка, вирішили приєднатися. Артем розповідав, що дивом прорвався до Домброви-Гурнічої, бо через важку дорогу страждав від сильних мігреней. Він не полишає мрії про завершення війни і прагне бачити свою батьківщину мирною та економічно розвиненою.

Читайте також: Харків між болем і життям: простори пам’яті про жертв війни для міста –

Між двома країнами: як живуть переселенці з Харкова

Вихованка Спеціального навчально-тренувального комплексу Маргарита Разуменко

У Домброві-Гурнічій вони намагаються будувати нове життя, сповнене маленьких перемог: вивчена мова, пройдене лікування чи зіграний матч. Кожен із незрячих біженців носить у собі спогади про домівку та рідних, які залишилися за кордоном війни. І водночас – тендітну надію на повернення. Вони живуть між двома світами – тим, що був, і тим, який доводиться створювати заново, вірячи, що їхнє майбутнє буде світлішим за минуле, яке змусило покинути Харків.

Дана Олєйнікова

Запись Втрачена школа, дорога до Польщі і життя дітей після Харкова: історія комплексу імені Короленка впервые появилась Мій Харків.