За соціологічними дослідженнями, приблизно 50% харків’ян, які зараз живуть у місті, під час повномасштабної війни нікуди не виїжджали. Ще стільки ж — залишали Харків, але згодом повернулися. І головна причина цього повернення — не безпека чи робота, а емоції. 64% опитаних зізнаються: вони просто скучили за домом.

Ця ностальгія часто виявляється сильнішою за логіку обставин. Вона повертає людей у двори, де знайомий кожен звук, у квартири, де навіть повітря здається рідним. Саме емоційна прив’язаність, за даними Gradus Research, є найпотужнішим фактором повернення.

За роки великої війни додому повернулися понад 1,1 мільйона українців із-за кордону. За цими цифрами стоїть дещо дуже особисте. Це туга за Харковом, яка для одних стає дорогою назад, а для інших — тихим спогадом про місце, куди вони, можливо, вже не повернуться.

MyKharkov.info опитали харків’ян із різних країн ЄС та з’ясували, за чим вони найбільше сумують далеко від дому. Спойлер — несподіванок не буде. Емоційний фактор залишається пріоритетним. Адже ми всі знаємо: головні речі — це не речі.

Спілкування та близькі

Соціальні зв’язки — одна з найсильніших причин ностальгії. Абсолютна більшість тих, із ким нам вдалося поспілкуватися, першочергово кажуть про друзів та рідних, що залишилися вдома або роз’їхалися іншими країнами.

«Найбільше сумуємо за друзями та самим Харковом. Хочеться, щоб усі друзі, які зараз живуть по всьому світу, повернулися додому. Хочеться почути рідний голос у метро: “Наступна станція — Холодна Гора”», — Марина (Бремен, Німеччина).

«Я шалено сумую за своїми друзями. Без решти можна прожити, можна замінити та можна купити», — Марина (Новий Тарг, Польща).

«Сумую за тим, що можна було будь-якої миті зателефонувати друзям та заїхати в гості просто так», — Марина (Варшава, Польща).

«Сумую за тими, хто там залишився, і за тими, кого розкидало по світу. Сумую за спонтанними посиденьками після роботи десь на літньому майданчику з друзями», — Оля (Варшава, Польща).

Здавалося б, європейці вважаються більш уважними, доброзичливими та привітними. Чому б із ними не дружити? Але, можливо, саме внаслідок цих шаблонів, де всі мають бути ввічливими та посміхатися, українцям важко почуватися самими собою, важко відкриватися та знаходити справжніх друзів. Це про важливість принципу «бути, а не здаватися».

Ще є той факт, що навіть за відсутності мовного бар’єра, між людьми, які живуть звичним спокійним життям, та тими, хто втікав від страшної війни у повну невідомість, ніколи не буде повного розуміння.

Друг — це той, хто з тобою і в горі, і в радості. Але розділити пекучий український біль, який відлунює у серці з кожним скроленням новин, з кожною звісткою про загибель знайомих, зможуть тільки ті, хто відчуває те саме. Тому для кожного харків’янина в еміграції такі рідкісні зустрічі з «своїми» — безцінні.

Читайте також: Як харків’яни рятували бізнес: три історії підприємців

Дім та звичне життя

Це те, що важко висловити словами, — відчуття дому. Особливий дух рідного міста, який тебе огортає та дає впевненість. Можливо, в цьому секрет того, чому люди не покидають Харків, попри постійні обстріли. У місті цей дух неймовірно сильний. Переважна частина тих, хто все ж виїхав, — це родини з дітьми, де страх за малечу переважив усе інше.

«Ми вже кілька років не вдома. Я і мої діти зібрали одну маленьку валізу і поїхали в нікуди. І де б нас не носило, ми сумуємо за рідними стінами! Я народилася в Харкові у 1981-му, у 5-му пологовому будинку на вокзалі, і все життя жила в Холодногірському районі. Садочок, школа… Тільки покинувши це, усвідомлюєш, як не вистачає дрібниць: наприклад, ринків щонеділі вранці, куди привозили домашні продукти з усієї області. Там у черзі завжди можна було зустріти однокласників чи друзів дитинства. Харків — це дім, а бути не вдома — це про постійний дискомфорт. Там кожен заклад сповнений спогадів про життя, якого, на жаль, більше не буде так, як раніше. Ніде більше неможливо відчути такий внутрішній спокій», — Наталія (Велика Британія).

«Моя вимушена еміграція позбавила моїх дітей щоденного спілкування з татом та нормальної родини зі звичайним побутом, який зараз згадуєш із моторошною тугою», — Марина (Новий Тарг, Польща).

Дім — це не стіни чи меблі. Це міцна внутрішня опора, яку зараз багато хто втратив, але сподівається повернути.

«Найбільше бракує передбачуваного життя. Внутрішньої впевненості у завтрашньому дні, яка раніше здавалася чимось природним», — Марина (Варшава, Польща).

«Сумую за почуттям безпеки та впевненості, що в мене завжди є куди прийти і мене не виженуть з моєї власної квартири», — Марина (Варшава, Польща).

Смакові спогади

Сум за рідними смаками вже не такий гострий завдяки логістиці, але він залишається. Рідні передають улюблений вафельний торт «Полюс», заправки для борщу та солодощі. Але є речі, які не відправиш поштою: атмосферу недільного ринку, аромат піци з «Буфету», дачний шашлик.

«Сумую за найсмачнішою їжею в наших кафе. Я б багато віддала за піцу з “Буфету”. І продуктові ринки… хочу купити там свіжого, духмяного сала. За ринками дуже сумую», — Вікторія (Австрія).

«Не факт, що я б там часто їла, але бракує самої можливості з’їсти половинку піци “курка-ананас” на товстому тісті. Сумую за Центральним ринком, за “своїми” точками з сирами та м’ясом», — Оля (Варшава, Польща).

«Я нестерпно сумую за дачею та справжніми шашликами. Тут, у Німеччині, можна смажити м’ясо тільки у спеціальних місцях: тихо, нікому не заважаючи. Інша справа — наша дача! Там усе таке живе, а тут — ніби пластикове. Це і про їжу, і про людей. Не вистачає цієї “живості”, смаку життя…», — Віка (Баден-Баден, Німеччина).

Читайте також: Харків’яни на Закарпатті: що здивувало, засмутило та порадувало переселенців

Особливі місця

Навіть зараз центр та парки Харкова не бувають порожніми. Сюди ніби магнітом тягне людей. Здається, у певних точках міста встановлені невидимі «зарядні станції».

«Я сумую за своїм будинком, рідною мовою та друзями. Парк Горького (Центральний парк), Саржин Яр… Харків найкрасивіший, дуже хочеться пройтися знайомими вулицями», — Аня (Дюссельдорф, Німеччина).

«Найсильніше сумую за Джерелом та парком. Любила покататися на канатній дорозі. Сумую за особливим запахом метро, за заходом сонця, коли їдеш по Дерев’янку з гірки в бік церкви. За чистотою, нашими клумбами та навіть за лавками», — Марина (Варшава, Польща).

«Дуже сумую за нашими дитячими майданчиками — вони найкращі у світі», — Віка (Австрія).

«Сумую за своїми місцями сили: за Благовіщенським собором, вуличками біля Бекетова, площею Свободи, Університетом…», — Оля (Варшава, Польща).

Це вже п’ята весна, яку багато харків’ян зустрічають не вдома. Але віра залишається незмінною:

Зацвітуть Шевченкові сади та вишні,
І ми від Дарвіна до Площі пішки.
Сховавшись від дощу під улюблену арку,
Потім за руку — від Сумської до парку,
Чи, зголоднівши, по Культури до Маку,
Не боячись гуляти з ночі до ранку!..

Щиро віримо, що кожен харків’янин ще не раз пройдеться цим маршрутом у мирному, квітучому та щасливому місті.

Ірина Станевич

Запись За чим харківʼяни сумують найбільше в еміграції впервые появилась Мій Харків.

Хорошевський монастир · Слобожанщина · Харків

Тініпід землею: таємнича історія Хорошевського монастиря

Дана Олєйнікова  ·  mykharkov.info  ·  15.04.2026

Читати

Підземелля Харкова та Слобожанщини роками залишаються територією напівправди. Тут пліч-о-пліч існують припущення про розгалужені таємні ходи та легенди про приховані скарби, яких ніхто ніколи не бачив. У подібних розповідях складно відокремити реальність від вигадок: надто мало перевірених фактів і надто багато народних переказів. Проте подекуди трапляються сюжети, що вперто не зникають із часового простору, знаходячи підтвердження в архівних документах чи свідченнях очевидців.

Один із таких випадків пов’язаний із Хорошевським Вознесенським жіночим монастирем, що в селищі Хорошеве поблизу Бабаїв та Безлюдівки. Про тутешні підземелля не просто гомоніли — їхнє існування фіксували офіційно, а згодом довкола них викристалізувалася конкретна історія про скарб.

Вона вирізняється з-поміж інших саме тим, що опирається не лише на містику, а й на цілком реальні події.

Хорошевський Вознесенський жіночий монастир

Розділ I

Вогонь, війни та кам’яні стіни:
як поставала обитель

Хорошевський Вознесенський монастир заснували на стародавньому городищі, що виникло ще до монгольської навали. Точну дату закладення городища встановити важко, проте більшість дослідників орієнтуються на середину XVII століття. Обитель заснували черниці, які переселилися на Слобожанщину з Правобережної України, шукаючи безпечного прихистку. За свідченнями останньої настоятельки, ігумені Максиміли, монастир постав у проміжку між 1654 та 1660 роками — саме ця версія найчастіше фігурує в історичних джерелах.

Церковна документація частково підтверджує таку хронологію. Архієпископ Філарет, аналізуючи грамоту митрополита Питирима, дійшов висновку: документ з’явився не раніше 1656-го і не пізніше 1660 року.

Водночас краєзнавець Василь Кисиленко, спираючись на «Чолобитну про заснування монастиря», вказує на 1664 рік. Попри відсутність повної одностайності в датах, загальні часові межі заснування залишаються зрозумілими.

Життя монастиря ніколи не було безхмарним. Після нищівної пожежи 1744 року головний храм довелося зводити наново — цього разу вже з каменю. Фінансувала відновлення вдова вовчанського сотника, черниця Єфросинія, а саме будівництво тривало з 1754 по 1759 рік під наглядом ігумені Марії Квіткіної-Гамалієвої.

Новий собор став першою великою мурованою спорудою на Слобідській Україні після тривалого архітектурного занепаду. На той час жорсткі обмеження в торгівлі, масштабні оборонні роботи та обов’язок утримувати російські війська виснажили місцеве населення, тож коштів на капітальне будівництво катастрофічно бракувало.

Розділ II

Залізні двері під монастирем:
давня загадка

Таємниця, що десятиліттями інтригувала дослідників — історія про залізні двері — згадується у праці «Історія Імператорського Російського археологічного товариства за перше п’ятдесятиріччя його існування (1846–1896 рр.)», виданій у 1900 році. Події розгорталися наприкінці 1830-х, коли дерев’яну огорожу монастиря почали замінювати на кам’яну.

Робітники, риючи траншеї для фундаменту, натрапили на масивні залізні двері глибоко під землею. Відчинити їх власними силами не вдалося, і тоді за наказом ігумені Анатолії знахідку негайно заклали камінням та засипали ґрунтом.

Проте історія на цьому не скінчилася. Спроби відшукати таємничий вхід тривали десятиліттями. Харківський архієпископ Філарет особисто намагався знайти їх, але марно. На початку 1877 року ігуменя Олімпіада звернулася до єпископа Савви з проханням отримати дозвіл Синоду на відкриття дверей та дослідження приміщень.

Розпочалася бюрократична тяганина, що охопила інстанції від Міністерства народної освіти до Археологічного товариства, проте науковці довго не могли дійти згоди.

Згодом справу передали до відділення російської та слов’янської археології. Фахівці визнали: хід вартий уваги, проте спершу необхідно локалізувати вхід шляхом шурфування. У червні 1878 року професор Харківського університету Щелков обстежив територію, але пошуки не дали результатів. Про це він офіційно повідомив Товариство 20 вересня того ж року.

Архієпископ Філарет у своїх нотатках залишив цікаву деталь, що додає сюжету логіки. Він припускав, що підземний хід, який вів за межі монастирських стін, облаштували для таємного виходу на випадок облоги гори татарами. Гіпотеза виглядала раціональною, проте без матеріальних доказів вона так і залишилася теорією, що не зацікавила тодішніх практиків.

«Підземний хід, який вів за межі монастирських стін, облаштували для таємного виходу на випадок облоги гори татарами»
Архієпископ Філарет

Хорошевський монастир · Архівне фото

Розділ III

40 сажнів невідомості:
що приховував західний мур?

Ці події зафіксовані не лише в протоколах, а й у спогадах єпископа Савви (1874–1879 рр.). У п’ятому томі його праці «Хроніка мого життя» детально описано процес розкопок. Орієнтуючись на вказівки черниць, копали вздовж західної частини огорожі, переважно з внутрішнього боку.

Пошуки розтяглися на цілих 40 сажнів (близько 85 метрів). У фундаменті врешті відшукали цегляну арку, що могла бути склепінням над входом, проте самих дверей за нею не виявилося. Єпископ припустив дві версії: або залізну стулку таємно прибрали ще під час будівництва муру, після чого хід завалився, або ж підземелля обвалилося під вагою ґрунту ще до зведення огорожі.

Розділ IV

Від родинних переказів
до розкопок професора Морозова

Особливої гостроти справі додали свідчення двох телеграфістів Харківської залізниці. Вони запевняли, що чули від своєї родички, котра мешкала в обителі, ніби під час робіт у 1840-х роках двері таки бачили. Серед черниць ширилися чутки про заховані за ними скарби. Жінка підтвердила: вхід засипали зі страху та за вказівкою керівництва.

Телеграфісти навіть подали запит до Міністерства внутрішніх справ із проханням дозволити їм самотужки знайти двері та отримати частку знайденого. Клопотання пройшло через обер-прокурора Синоду до єпископа Савви. Той знову залучив науковців — цього разу розкопками керував професор Морозов. Проте і його експедиція зазнала невдачі. Таємничий об’єкт ніби розчинився у землі.

«Таємничий об’єкт ніби розчинився у землі»
З архівних матеріалів єпископа Савви

Розділ V

Коли монастирське життя
змінилося назавжди

Після подій 1917 року увага до скарбів згасла. У 1922 році радянська влада ліквідувала монастир, вигнавши черниць та послушниць. Разом із ними пішли й ті, хто міг бодай приблизно вказати на місце знахідки. У келіях спершу намагалися створити швейну колонію, але цей проект провалився.

З 1924 року територію та будівлі передали Хорошевському геріатричному пансіонату. Нове будівництво докорінно змінило ландшафт, стерши межі старої огорожі. А у 1980 році, під час зведення п’ятиповерхового корпусу біля північних воріт, було остаточно зруйновано частину монастирського цвинтаря та залишки стародавнього Хорошевського городища.

Епілог

Таємниця,
що чекає на свій час

Сьогодні від колишньої величі Вознесенського монастиря залишилися лише уривчасті фрагменти. Проте легенда про залізні двері продовжує жити. Ця загадка досі бентежить дослідників, нагадуючи: споруди можна знести, але історію місця знищити неможливо. І вона, ймовірно, ще знайде спосіб нагадати про себе майбутнім експедиціям.

✦

Споруди можна знести,
але історію місця знищити неможливо.

Дана Олєйнікова  ·  mykharkov.info

Запись Тіні під землею: таємнича історія Хорошевського монастиря впервые появилась Мій Харків.

«Антидронові сітки не будуть панацеєю для Харкова. Місто обстрілюють «Шахедами», керованими авіабомбами та балістикою, і жодна така сітка не здатна зупинити ці види озброєння», – зазначив мер.

Він пояснив, що дрони-камікадзе типу «Ланцет», проти яких подібні сітки можуть бути дієвими, ворог застосовує переважно поблизу лінії фронту. У Харкові такі випадки поодинокі.

Також Терехов подякував українським захисникам протиповітряної оборони за їхню роботу. За його словами, саме завдяки ППО вдається уникати значно більшої кількості влучань у місті, що дозволяє Харкову жити й працювати.

Запись Терехов: Антидронові сітки не є ефективним захистом для Харкова впервые появилась Мій Харків.

Отже, життя у Харкові триває, і щороку тисячі молодят планують створення родини. Організація свята — процес індивідуальний, адже кожна пара має власне бачення. Проте більшість містян сьогодні схиляються до думки, що з масштабними гуляннями варто зачекати.

Натомість дедалі популярнішими стають тихі, затишні весілля у камерному форматі для найближчих. У середньому на таких святах присутні 20–30 гостей. Скільки ж коштує весілля у 2026 році та які базові витрати варто врахувати? MyKharkov.info пропонує орієнтовний прайс для камерного свята на 20 осіб.

Реєстрація шлюбу

Офіційно зареєструвати шлюб можна у харківських відділах ДРАЦС. Молодята подають заяву особисто або через застосунок «Дія» (сервіс «Шлюб онлайн»), обираючи дату та додаткові послуги. Вартість розпису залежить від кількох факторів: чи обрала пара будній чи вихідний день, а також від наявності урочистої церемонії. Додатково пропонують живу музику, оформлення фотозони тощо. У середньому повний пакет послуг з усіма урочистостями обходиться харків’янам у 3–4 тисячі гривень. Скромна реєстрація у будній день коштує від 200 до 800 гривень.

Образ нареченої

Наречена перебуває в центрі уваги кожну секунду святкового дня. Для її комфорту та впевненості важливо, щоб образ був продуманий до дрібниць. Найприємніший, але й найскладніший етап — вибір сукні. Вироби від відомих дизайнерів коштують від 2 до 5 тисяч доларів. Однак виглядати королевою можна і за помірні кошти. Деякі харків’янки обирають оренду сукні у таких салонах, як «Laura Style», «Love Bride» та інших. Зверніть увагу, що у 2026 році більшість салонів працюють у гібридному форматі: можна переглянути онлайн-каталог, обрати моделі та записатися на примірку.

Ще один спосіб виглядати розкішно за менші гроші — обрати вбрання від українських дизайнерів. Вартість їхніх суконь у рази менша за ціни закордонних брендів, хоча за якістю та естетикою вони нічим не поступаються. Унікальну сукню від локального бренду можна придбати за 4–5 тисяч гривень. До весільного прайсу також слід додати послуги перукаря та візажиста (4–5 тисяч гривень) та аксесуари (взуття, сумочка тощо — від 4 тисяч гривень).

Образ нареченого

Тут виділяють два основні елементи: костюм і взуття. Вартість костюмів економсегменту або оренда брендових позицій починається від 3 тисяч гривень. Якщо бюджет дозволяє, можна розглянути дизайнерські костюми за 20–30 тисяч гривень. Якісні класичні туфлі коштуватимуть у середньому 2–3 тисячі гривень.

Читайте також: Місто-прихисток: як Харків допомагає евакуйованим облаштувати життя

Обручки

Ціна на золоті обручки без вставок і гравіювання стартує від 15–16 тисяч гривень за пару. Це класичні моделі вагою по кілька грамів. У Харкові великий вибір представлений у магазинах «Золотий вік», «Харківська ювелірна фабрика» тощо. Вироби з оздобленням коштують дорожче: обручки з діамантовою доріжкою — від 40 тисяч, а з великим камінням — від 80 тисяч гривень.

Чимало харків’ян обирають авторський дизайн. У приватних майстернях 3D-дизайнери створюють унікальні ескізи за побажаннями замовника. Середня вартість таких ексклюзивних обручок із гравіюванням та вставками складає 100–150 тисяч гривень за пару.

Весільні підрядники

Для камерного весілля зазвичай запрошують ведучого, фотографа та відеографа. Деякі ведучі працюють із власним діджеєм, проте для сімейного формату часто обирають фахівців, які працюють самостійно. Гонорар ведучого за вечір становить від 10 тисяч гривень (залежно від досвіду).

Послуги фотографів варіюються залежно від їхнього портфоліо та часу роботи. Початківці беруть від 7–8 тисяч гривень, досвідчені майстри — 15–20 тисяч, а фахівці преміумкласу — 30–35 тисяч гривень. Вартість відеозйомки зазвичай перебуває у тому ж діапазоні. При плануванні масштабнішого свята додаються витрати на музикантів, артистів та світлове шоу.

Локація

Ключовим критерієм вибору місця у Харкові залишається безпека. Популярними є ресторани з надійними укриттями або заклади, розташовані у підземному просторі. Дехто віддає перевагу заміським комплексам. Банкетне меню з напоями на одну особу в середньому обходиться у 3–4 тисячі гривень.

Також актуальним є кейтеринг — замовлення виїзного обслуговування на обрану локацію. Вартість меню на гостя складає близько 1500 гривень, проте окремо оплачується оренда меблів, посуду, логістика та робота персоналу. Для компанії з 20 осіб ці додаткові витрати складуть ще 40–50 тисяч гривень. Серед відомих компаній у місті — «Cookfest-Catering», «Аманд», «Ессен» та «Mol’to».

Читайте також: 25 причин приїхати до Харкова

Декор, авто та запрошення

Організація декору для церемонії чи банкету (без живих квітів) коштує від 10–15 тисяч гривень. Використання флористики значно збільшує цю суму.

Оренда представницького авто стартує від 500 гривень за годину (мінімальне замовлення — від 3 годин). Зазвичай на кортеж для пари та гостей (4–5 годин) витрачають щонайменше 10 тисяч гривень.

Створення 20 запрошень власними силами (друк готового макета в друкарні) коштуватиме від 400 гривень. Вироби ручної роботи, які цінуються за унікальність, обійдуться у 70–80 гривень за штуку.

Підсумок

Якщо підсумувати базові категорії витрат для камерного весілля на 20 гостей у Харкові, мінімальний бюджет складе близько 150 тисяч гривень:

• Реєстрація у ДРАЦС – від 200 до 4000 грн.
• Образ нареченої – від 16 000 грн.
• Образ нареченого – від 5000 грн.
• Обручки – від 15 000 грн.
• Ведучий – від 10 000 грн.
• Фотограф – від 7000 до 35 000 грн.
• Відеограф – від 7000 до 35 000 грн.
• Локація (банкет, оренда, обслуговування) – від 70 000 грн.
• Декор – від 10 000 грн.
• Оренда авто – від 10 000 грн.
• Друк запрошень – від 400 грн.

Для економії часу можна звернутися до агенцій, що працюють «під ключ». Наприклад, агенція «Florinka», яка на ринку вже понад 13 років, у 2026 році пропонує послуги координатора та організатора за ціною від $1400. Це середня ринкова ціна, яка дозволяє молодятам делегувати всі турботи професіоналам.

Олена Гієвська

Запись Скільки коштує одружитися у Харкові: гід весільним бюджетом впервые появилась Мій Харків.

До 2022 року Харківщина жила у доволі передбачуваній конфігурації. Одні й ті самі фігури роками залишалися в центрі уваги: змінювали партійні кольори, входили в нові союзи, втрачали та повертали позиції. Їхня вага трималася не лише на посадах, а й на зв’язках, упізнаваності та постійній присутності в медіа – у цій системі публічність фактично визначала політичну вагу.

Спробуйте згадати, хто ще кілька років тому задавав тон у Харкові, а дехто й за межами міста? Саме ці імена були всюди — у новинах, ефірах, конфліктах і неформальних домовленостях, формуючи порядок денний міста. Сьогодні вони звучать значно рідше або й зовсім зникли з інформаційного поля.

Більшість із них сформувалися ще в попередню епоху і після 2014 року змогли адаптуватися до нових умов. Вони коригували риторику, змінювали формат присутності, але зберігали головне — свою роль у регіональному розкладі. Повномасштабна війна зламала саму модель, у якій впізнаваність означала вагу.

Частина облич відійшла в тінь, інші втратили позиції або не прийняли нові умови, а дехто опинився в центрі кримінальних проваджень. Старі правила більше не працюють – і в нових умовах не всі виявилися готовими діяти. Саме тому частина цих людей випала з політичної мапи Харкова та України.

Про найяскравіших із них – тих, чия присутність у харківській політиці довгий час здавалася звичною, але згодом втратила свою очевидність – читайте у матеріалі MyKharkov.info.

Арсен Аваков: від центру сили – до тіні великої політики

Арсен Аваков – колишній міністр внутрішніх справ України та ексголова Харківської ОДА, який у 2014–2021 роках був одним із найвпливовіших політиків країни. Його ім’я тривалий час асоціювалося з контролем над силовим блоком, а діяльність регулярно опинялася у фокусі суспільних конфліктів і дискусій. Період його керівництва МВС поєднав у собі спробу реформування поліції та низку гучних справ, які ставили під сумнів ефективність цих змін.

Однією з найрезонансніших стала справа так званих «рюкзаків», яку НАБУ розслідувало з 2015 року. Йшлося про закупівлі для Нацгвардії за завищеними цінами. У справі фігурував син міністра Олександр Аваков. У 2019 році провадження закрили через відсутність достатніх доказів. Водночас сама історія залишилася предметом суспільної критики.

Справжнім тестом для системи стало вбивство журналіста Павла Шеремета у 2016 році. Оголошені у 2019-му підозри викликали широкий резонанс. Однак подальший перебіг справи супроводжувався публічними сумнівами та критикою з боку частини журналістської спільноти і правозахисників. Атака на херсонську активістку Катерину Гандзюк у 2018 році також виявила проблеми в роботі правоохоронної системи. Попри вироки виконавцям, питання щодо замовників тривалий час залишалося відкритим. Це стало однією з ключових тем громадського контролю.

У 2020 році новий скандал вибухнув у Кагарлику. Правоохоронців підозрювали у катуваннях і зґвалтуванні у відділку. Після розголосу підрозділ розформували, а фігурантів затримали. Водночас інцидент поставив під сумнів результати поліцейської реформи. На тлі цих подій у 2019 році країною прокотилися акції протесту під гаслом «Аваков — чорт». Учасники вимагали його відставки та відповідальності за дії правоохоронців.

Попри постійний тиск, Аваков залишався на посаді до 2021 року, зберігаючи вплив у силовому блоці. У публічних виступах він неодноразово наголошував на своїй ролі у подіях 2014 року в Харкові, пов’язаних із протидією проросійським виступам. Цю версію він виклав у власній книзі, яку в медіа та експертному середовищі сприймали як суб’єктивний політичний погляд.

Після відставки Аваков не повернувся до державних посад. Напередодні повномасштабного вторгнення він регулярно з’являвся у політичних токшоу, коментував безпекову ситуацію та можливі сценарії. Після 24 лютого 2022 року його публічна присутність різко зменшилася. У відкритих джерелах він періодично згадується у контексті волонтерських ініціатив.

Водночас від людини з таким ресурсом суспільство могло б очікувати системнішої участі у підтримці країни.

Михайло Добкін: політик, який неодноразово змінював публічний образ

Михайло Добкін – одна з ключових постатей харківської політики 2000–2010-х років. Його кар’єра була тісно пов’язана з союзом із Геннадієм Кернесом. Широкого розголосу набуло відео, на якому Кернес керує записом звернення Добкіна. Фрази «Немножко текст по-дебильному написан» та «Миша, у тебя скучное лицо» назавжди закріпилися у масовій культурі.

До війни діяльність Добкіна була пов’язана з проросійськими силами. Під час Революції Гідності він підтримував Януковича та «Беркут». У 2020 році він називав протистояння з Аваковим «чотирма роками кошмару», а у 2021-му програв вибори мера Ігорю Терехову, використовуючи меседжі про захист російської мови.

Після початку вторгнення його риторика кардинально змінилася. Він заявив про підтримку України, почав використовувати проукраїнські гасла та навіть зазначав, що ідеї націоналістів були виправданими. Резонанс викликали його фото у військовому спорядженні на Харківщині.

Однак за запитом нардепа Ярослава Юрчишина з’ясувалося, що Добкін не проходить службу в жодному офіційному підрозділі (ЗСУ, Нацгвардія чи поліція). Це спровокувало критику з боку ветеранів через недоречне використання військового образу.

У квітні 2022 року Добкін став дияконом УПЦ (МП). У січні 2026 року його помітили на богослужінні в Покровському монастирі Києва разом із митрополитом Павлом.

Наразі його медійна активність вкрай обмежена: він видалив частину дописів і перебуває поза активним політичним полем. Питання про те, чи з’явиться він у новому амплуа, залишається відкритим.

Читайте також: Харків під землею: як місто перебудовує інфраструктуру

Євгеній Мураєв: від молодого та перспективного до гауляйтера, що не відбувся

Євгеній Мураєв — екснардеп та колишній власник телеканалу «НАШ», чия політична кар’єра на Харківщині починалася під крилом Партії регіонів. Протягом багатьох років його готували як «молоде обличчя» проросійського табору, здатне залучити електорат не лише гаслами, а й сучасною медійною подачею.

До повномасштабного вторгнення Мураєв був одним із найактивніших ретрансляторів російських наративів в українському інфопросторі. Внаслідок чого його телеканал «НАШ» став об’єктом санкцій РНБО через розпалювання ворожнечі та трансляцію пропаганди.

У січні 2022 року, за місяць до великої війни, Міністерство закордонних справ Великої Британії оприлюднило дані розвідки, згідно з якими Кремль розглядав Мураєва як потенційного очільника маріонеткового уряду в Україні у разі окупації. Сама Мураєв тоді назвав ці заяви «дурницею», проте подальші події змусили подивитися на це інакше.

Після 24 лютого 2022 року Мураєв фактично зник.

За даними журналістських розслідувань (зокрема видання «Українська правда»), Мураєв разом із родиною виїхав з України у травні 2022 року, перетнувши кордон з Угорщиною на Закарпатті. Згодом його помічали у Відні, де він, за повідомленнями ЗМІ, веде закритий спосіб життя, уникаючи публічності. А в січні 2025 року Мураєв з Китаю дав інтерв’ю проросійському “політологу” і пропагандисту, підозрюваному у державній зраді Олександру Лазарєву.

У червні 2023 року Служба безпеки України офіційно повідомила йому про підозру у державній зраді та порушенні рівноправності громадян. За даними слідства, він використовував підконтрольний телеканал для масового поширення кремлівських тез, спрямованих на дестабілізацію ситуації в Україні.

У 2024–2025 роках правоохоронні органи продовжували роботу щодо арешту його активів в Україні. Зокрема, було накладено арешт на майно та кошти, пов’язані з його медіаструктурами та нерухомістю в Харківській області.

У 2026 році Мураєв залишається фігурантом списку найбільш розшукуваних осіб, чия політична вага в Харкові остаточно перетворилася на токсичний багаж минулого. Його історія — це приклад того, як амбіції стати «господарем регіону» під російським триколором завершилися повною втратою репутації, майна та Батьківщини.

Олексій Кучер: гучний старт без продовження

Олексій Кучер увійшов у харківську політику в 2019 році як голова ОДА від «Слуги народу». Його перебування на посаді супроводжувалося пандемією COVID-19 та низкою управлінських конфліктів. Критиці піддавалися його рішення щодо карантину та готовності лікарень. Окремим болючим епізодом стала катастрофа Ан-26 під Чугуєвом у 2020 році, де комунікація влади викликала чимало запитань.

Також медіа повідомляли про кримінальне провадження щодо можливого службового підроблення та претензії НАЗК стосовно задекларованої криптовалюти. Конфлікти навколо ринку «Барабашово» також стали частиною його каденції. У 2020 році Кучер балотувався в мери, активно використовуючи соцмережі, але не здобув значної підтримки.

З початком великої війни він зник із регіонального порядку денного. У лютому 2026 року стало відомо, що Кучер залишив посаду голови наглядової ради ДП «Ліси України» (цю роль називали волонтерською). Наразі його діяльність не пов’язують із Харковом. Інформації про його участь у допомозі регіону небагато, а траєкторія кар’єри виглядає як стрімке згасання впливу.

Ігор Райнін: «сірий кардинал» та майстер політичних переворотів

Ігор Райнін — фігура, чия кар’єра в Харкові та Києві довгий час вважалася еталоном непублічного, але тотального впливу. Ексголова Харківської ОДА та колишній глава Адміністрації Президента (2016–2019), він був одним із архітекторів вертикалі влади в часи Петра Порошенка. Проте його справжнє обличчя відкрилося в листопаді 2019 року, коли одразу після відставки з Банкової він очолив харківську організацію проросійської партії ОПЗЖ. Цей крок став одним із найбільших політичних скандалів того часу, який охрестили «феноменальним перевзуванням».

У Харкові вплив Райніна тримався на жорсткій кадровій політиці та контролі над ключовими процесами в області. Його називали політичним наставником Юлії Світличної. Медіа неодноразово згадували про скандал 2015 року з витоком особистого листування, проте Райнін, як досвідчений апаратник, завжди тримав удар, уникаючи прямих коментарів щодо особистого життя.

З початком повномасштабного вторгнення росії 2022 року Ігор Райнін, на відміну від своїх колег по ОПЗЖ, обрав стратегію повної медійної тиші. Він не робив гучних заяв, не з’являвся на волонтерських заходах і не брав участі в обороні міста. Це «зникнення» породило чимало чуток про його місцеперебування.

Станом на 2025–2026 роки Райнін фактично випав із активного політичного життя регіону. У медіа періодично з’являлася інформація про його перебування за кордоном, проте офіційних підтверджень чи активних кримінальних проваджень наразі немає. Його політичний проєкт у Харкові було анульовано разом із забороною ОПЗЖ, а колишня вертикаль впливу розсипалася.

Людина, яка колись мала доступ до найвищих державних таємниць та керувала цілою областю, у 2026 році стала фігурою з минулого, чиє ім’я викликає лише скепсис.

Юлія Світлична: обережна політика без чітких позицій

Юлія Світлична стала першою жінкою на чолі Харківської ОДА у віці 32 років. Її образ базувався на темах інвестицій та міжнародних контактів. Вона завжди уникала гострих тем, що підтверджує її відома цитата про пам’ятник Жукову: «Я не знайома з Жуковим, тому я не можу бути ні за, ні проти нього».

Її кар’єру пов’язували з Ігорем Райніним (ексголова АП Порошенка, пізніше — лідер ОПЗЖ у Харкові). У 2015 році медіа обговорювали скандал із нібито зламаною поштою Райніна, де фігурувало особисте листування, бронювання готелів в Естонії та оренда житла на двох. Світлична назвала ці матеріали фейком.

Під час виборів 2020 року її звинувачували у «гречкосійстві» через благодійні акції. Того ж року вона пройшла до Ради як самовисуванка. У парламенті вона працює як позафракційна: за даними медіа, за каденцію вона лише кілька разів виступала з трибуни. Хоча вона є співавторкою 60 законопроєктів, її голосування вибіркові: вона ігнорувала рішення щодо медканабісу та заборони релігійних організацій, пов’язаних із рф.

Політологи вбачають у цьому бажання зберегти гнучкість. У березні 2026 року в ЗМІ з’явилися позитивні публікації про її минулі успіхи, що лише підкреслює: її образ і досі формується медійно, а не через реальну політичну активність.

Андрій Лесик: від публічних скандалів – до підозри в держзраді

Андрій Лесик — депутат міськради від забороненої ОПЗЖ та давній соратник Медведчука. До війни він був відомий проросійською риторикою та конфліктами. У лютому 2021 року його силою вигнали з трибуни міськради після заяв про «державний переворот» 2014 року та відмови переходити на українську мову.

Після 24 лютого 2022 року Лесик зник. У грудні 2024 року ДБР та прокуратура заочно повідомили йому про підозру у державній зраді. Слідство встановило, що він поширював пропаганду у виступах на каналі «Россия 24». За даними правоохоронців, у 2023 році він виїхав до Росії. Його випадок — найяскравіший приклад того, як проросійський сегмент політики остаточно опинився поза системою.

Дмитро Шенцев: як багаторічний депутат опинився поза політикою

Дмитро Шенцев був депутатом п’яти скліканнь (2006–2022). Він підтримував «диктаторські закони» 2014 року та голосував проти суверенітету України над окупованими територіями у 2018-му. У росії його нагородили медаллю Пушкіна.

Після початку вторгнення він пропустив усі засідання і у червні 2022 року склав мандат. Проте у 2025 році «Українська правда» у розслідуванні «Міндічгейт» зафіксувала його в Тель-Авіві біля об’єкта, що пов’язують із бізнесменом Михайлом Чорним.

Також медіа згадували родину Шенцевих у контексті криптобіржі WhiteBIT, через яку могли йти операції, пов’язані з рф (пізніше частки були перереєстровані на Володимира Носова). Шенцев більше не в парламенті і інколи випадково потрапляє на світлини журналістів-розслідувачів.

Володимир Скоробагач – фігурант скандалу з «Укренерго»

Володимир Скоробагач, колишній заступник голови облради, після вторгнення склав повноваження та виїхав до Франції. У 2024–2025 роках він став фігурантом справ щодо розкрадання коштів «Укренерго». За даними слідства, у квітні 2022 року він створив групу, яка продавала електроенергію через підконтрольні компанії, не повертаючи кошти держпідприємству. Збитки оцінюють у 60 млн грн.

У 2026 році Скоробагача оголосили в міжнародний розшук і заочно заарештували. Медіа також звертали увагу на розкішний спосіб життя його родини в Ніцці. Його історія — це приклад того, як регіональний вплив трансформувався у кримінальний статус.

Читайте також: Людмила Охріменко: Голос війни, що звучить крізь хрускіт битого скла

Аліна Мустафаєва: багато шуму — мало впливу

Депутатка від «Слуги народу» Аліна Мустафаєва запам’яталася агресивним піаром. Під час виборів мера 2021 року соцмережі були заповнені її рекламою, що викликало питання про фінансування. Рух ЧЕСНО фіксував поширення нею «фейкової соціології».

Вона гостро критикувала Ігоря Терехова, зокрема щодо підроблення підпису Кернеса. Резонанс викликало відео бійки Мустафаєвої з помічником нардепа Куницького — Дмитром Ніконовим, де вона вимагала телефон, а він заявляв, що вона його душить.

Також розслідування «Схем» пов’язувало її та компанію AutoEnterprise із постачанням обладнання в окупований Крим. Після початку війни її присутність стала епізодичною (коментарі щодо обстрілів підприємства), але вона так і не посилила свій вплив, залишившись у межах локальних скандалів.

Кейси цих політиків різні, але висновок один: повномасштабна війна зламала систему, яка десятиліттями задавала правила життя Харкова. Поки на арену виходять нові імена, представники старої епохи намагаються адаптуватися або просто зникають у минулому.

Майбутнє Харкова тепер залежить від того, чи вдасться місту зберегти ту стійкість, яка об’єднала громаду в найтяжчі моменти.

Антоніна Вербицька 

Запись Ефект 24 лютого: відомі харківські політики, чия епоха завершилася впервые появилась Мій Харків.

За матеріалами Служби безпеки України, з 2022 року відкрито 208 кримінальних проваджень щодо антиукраїнської діяльності та інших злочинів серед представників Української православної церкви Московського патріархату. Ці цифри — не просто юридична звітність, а свідчення глибокої кризи довіри до інституції, яка десятиліттями мала колосальний вплив на мізки українців.

Водночас відбувається й інший, тихіший, але не менш промовистий процес: лише з початку цього року 63 релігійні громади перейшли до Православної церкви України, а загалом від початку повномасштабної війни таких громад в Україні діє вже 277. За кожною з цих цифр — не суха статистика, а непрості людські долі, гострі суперечки на зборах та болючі сумніви.

Як саме цей вибір переживають на Харківщині, де війна відчувається особливо гостро?

988 рік: Хрещення Русі та коріння, що глибше за Москву

Історію православ’я на українських землях традиційно ведуть від 988 року — хрещення Русі князем Володимиром Великим. Важливо розуміти принциповий історичний момент: коли в Києві вже стояли величні храми, а Київська митрополія офіційно увійшла до складу Вселенського патріархату, на місці майбутньої Москви ще шуміли ліси. Москва як церковний та політичний центр з’явилася на історичній арені значно пізніше, тому претензії сучасного Московського патріархату на роль «материнської церкви» для Києва не мають жодного історичного підґрунтя. Київська традиція — первинна.

Після розколу 1054 року Русь опинилася в орбіті східного християнства. Спочатку митрополитів призначали з Константинополя, але згодом їх почали обирати місцеві єпископи. Ситуація радикально змінилася після відмови Москви прийняти Флорентійську унію: тамтешнє духовенство самостійно, без згоди Царгорода, обрало власного митрополита. Це стало фактичним початком самопроголошеної ізоляції російської церкви, яка почала розвиватися окремо від давньої київської традиції, поступово перетворюючись на інструмент державної влади.

Від Києва до імперії: як українське православ’я втрачало суб’єктність

Каплиця Олександра Невського у Харькові, 1900 рік

У 1686 році Київська митрополія була підпорядкована Московському патріархату. Це сталося в умовах, коли Київ і Лівобережна Україна вже перебували у складі Московської держави. В російській імперії церква остаточно втратила незалежність: патріаршество скасували, а церковне управління здійснював Святійший синод — фактично державне міністерство під контролем царя.

Цікавим парадоксом XVIII століття є те, що значну частину вищого духовенства імперії складали саме вихідці з України, випускники Києво-Могилянської академії. Вони обіймали провідні посади, проте сама Київська митрополія при цьому розчинялася у російській церкві, втрачаючи свої унікальні риси. Цей період завершився лише з розпадом імперії

Спроба створити Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) у 1918–1921 роках була жорстоко придушена: радянська влада ліквідувала майже всіх її священників. Після 1945 року на території СРСР легально могла існувати лише одна структура — російська православна церква, яка діяла під пильним наглядом КДБ.

Читайте також: Харків великодній: як місто готується до свята — від козацьких традицій до нових сенсів

1992 рік: тернистий шлях Київського патріархату

Після проголошення незалежності України питання власної церкви знову стало на порядок денний. Митрополит Київський Філарет очолив рух за розбудову Української православної церкви Київського патріархату. У 1992 році частина духовенства провела собор у Києві, об’єднавши представників УПЦ та УАПЦ. Патріархом заочно обрали єпископа Мстислава Скрипника, який перебував у США, а Філарет став його заступником.

Проте шлях до єдності був нерівномірним. УПЦ КП швидко розвивалася на заході та в центрі країни, тоді як на сході, зокрема на Харківщині, панівне становище зберігав Московський патріархат. До 2018 року УПЦ КП мала величезну кількість прихильників, але канонічне визнання світового православ’я все ще залишалося мрією, яку багато хто вважав недосяжною.

Томос без міфів: церковне повноліття України

Томос про автокефалію для Православної церкви України

Що ж насправді означає Томос, про який так багато сперечалися? Це не просто урочистий папір. Це указ очільника Вселенського патріархату, який підтверджує «церковне повноліття» нації. Ще у 1924 році Константинополь видав документ, де визнав передачу Київської митрополії Москві у 1686 році неканонічною. Тобто Томос 2018 року лише відновив історичну справедливість.

Принцип автокефалії базується на логіці: незалежна держава — незалежна церква. Юрисдикція помісної церкви чітко обмежена державними кордонами. У випадку України Томос зафіксував територію нашої країни як виключний канонічний простір ПЦУ. Це означає, що присутність будь-яких інших церковних структур з центрами в іноземних державах (тим паче в державі-агресорі) є аномалією з точки зору церковного права.

Підписання Вселенським Патріархом Варфоломієм І Томосу про автокефалію Православної Церкви України

Здавалося б, всі критичні питання вирішені, але ж ні! УПЦ Київського патріархату припинила існування як окрема юридична особа після Об’єднавчого собору 15 грудня 2018 року. Тоді вона разом з УАПЦ увійшла до складу Православної церкви України (ПЦУ). Частина духовенства на чолі з Філаретом не погодилася з цим рішенням, вони заявили про продовження існування УПЦ КП як окремої структури. Частина вірян і духовенства підтримала цю позицію й не перейшла до ПЦУ.

До 2019 року в Україні розклад сил був таким:

• УПЦ МП – 12 000 парафій;
• УПЦ КП – 4 800 парафій;
• УАПЦ – 1 000 парафій.

Після 2018 року Українська православна церква Київського патріархату та Українська автокефальна православна церква увійшли до складу Православної церкви України. З 2019 до 2026 року частина парафій УПЦ МП теж приєдналася до ПЦУ, але таких було небагато – близько 15–18% від загальної кількості. Найбільше переходів відбулося після 2022 року.

Харківська єпархія під тиском війни: де залишається вплив Москви?

У 2026 році на Харківщині структура Московського патріархату продовжує існувати через два основні центри:

• Харківська єпархія: Її серцем є Свято-Благовіщенський собор. Попри те, що будівля зазнала пошкоджень від обстрілів, богослужіння тут тривають. Навколо цього центру діє найбільша мережа області — близько 300 парафій.
• Ізюмська єпархія: Головний храм — Свято-Вознесенський собор в Ізюмі. Цей регіон пережив жахи окупації 2022 року, що наклало відбиток і на церковне життя. Кількість активних парафій тут коливається від 100 до 150, багато з яких фактично не діють через руйнування та виїзд людей.

Ці дві єпархії демонструють контраст: відносно стабільний Харків та понівечена Ізюмщина, де церковна структура тримається радше на інерції, ніж на реальній підтримці громади.

ПЦУ на Харківщині

Православна церква України в нашому регіоні спирається на два фундаменти:

• Харківська єпархія ПЦУ: Центром є Свято-Дмитрівський собор на Полтавському Шляху. Це живий осередок українського слова та молитви. Після 2022 року до неї почали активно приєднуватися громади, і сьогодні в області діє від 70 до 90 парафій цієї структури.
• Харківсько-Полтавська єпархія ПЦУ: Це унікальне об’єднання. Важливо зазначити, що це колишня група УАПЦ (оновленої), яка мала свій особливий шлях розвитку і приєдналася до ПЦУ як окрема одиниця. Її головний осередок у Харкові — храм святого Іоанна Богослова на Салтівці. Сама єпархія охоплює дві області, що створює специфічну мережеву структуру, де на Харківщині діє близько 40–60 парафій.

Читайте також: Місто-прихисток: як Харків допомагає евакуйованим облаштувати життя

Харків на роздоріжжі: чому переходи даються так важко?

Від початку повномасштабного вторгнення до кінця 2025 року процес переходів до ПЦУ став помітним: 214 громад офіційно змінили юрисдикцію. Архієпископ Харківський і Слобожанський Митрофан зазначає, що на Харківщині цей шлях надзвичайно тернистий. Наразі в області зафіксовано лише 5 ключових переходів: громади в Дергачах, Лозовій, Коротичі, Пісочині та парафія Іоанна Богослова у Харкові.

Більшість із 35 храмів ПЦУ в регіоні — це нові громади, створені з нуля. Чому так? Бо перехід — це завжди конфлікт. Це боротьба за будівлі, зіткнення поглядів і часто відкрите протистояння зі священниками, які не хочуть втрачати вплив. Хоча самі харків’яни здебільшого налаштовані нейтрально, ситуація в громадах часто розжарена до межі.

Російські паспорти та сухпайки: коли віра стає зрадою

Факти, оприлюднені СБУ, б’ють по самій суті релігійної довіри. Коли у храмах замість святого письма знаходять прокремлівську літературу, сухпайки російських окупантів та стоси російських рублів, у звичайних прихожан виникає закономірне питання: «Кому ми насправді молимося і кого підтримуємо своїми пожертвами?».

Для пересічного вірянина звістка про те, що чернець у харківському монастирі має російський паспорт, а 78 священнослужителів отримали підозри у злочинах проти держави, стає точкою неповернення. Це вже не про богословські суперечки — це про фізичну безпеку.

Особливо болючою стала історія митрополита Єлисея (Ізюмська єпархія), який під час окупації відкрито благословляв колаборанта Віталія Ганчева — людину, що здавала ворогу місцевих активістів та волонтерів. Після втечі Єлисея до росії навіть Синод УПЦ МП був змушений визнати його зрадником і звільнити з посади. Такі випадки руйнують авторитет церкви набагато швидше, ніж будь-яка атеїстична пропаганда.

Віра як щит: чому церква та громада — єдине ціле

Ця історія не про політику в чистому вигляді. Вона про право українців мати свій духовний дім, де не буде місця «рускому міру». Церква не може бути відділена від життя громади, особливо коли громаду намагаються знищити. Кожен перехід парафії, кожна українська молитва у стінах древніх храмів — це ще одна цеглина у фундамент нашої незалежності. Віра, яка залишається вірною Україні, стає справжнім щитом, що береже нашу ідентичність і дає сили вистояти у найскладніші часи.

Дана Олєйнікова

Запись Церковна деокупація: як війна та Томос змінюють релігійну мапу Харківщини впервые появилась Мій Харків.

Орден «За мужність» ІІ ступеня отримав Харківський міський голова Ігор Терехов.

Терехова нагородили орденом “За мужність” ІІ ступеня з нагоди Дня місцевого самоврядування. Про це йдеться у наказі президента Зеленського №919/2025 від 7 грудня 2025 року.

Запись Терехов отримав орден «За мужність» ІІ ступеня впервые появилась Мій Харків.

У 2026 році Харків зустрічає свято з особливою гідністю. Підготовка починається заздалегідь, і вона відчувається у всьому: від витончених вітрин кондитерських до волонтерських складів, де пакують тисячі пасок для фронту.

Як змінився Великдень у Харкові: ціни на кошик, історія традицій, міські декорації, волонтерство та нові підходи до святкування – читайте у матеріалі MyKharkov.info.

Історія харківської паски: від козацького калача до європейської «баби»

Щоб зрозуміти сучасний Великдень у Харкові, варто зазирнути в минуле. Довгий час на теренах Слобожанщини паска не мала того вигляду, до якого ми звикли сьогодні. У XVII–XVIII століттях харківці пекли на свято обрядовий хліб із добре просіяного пшеничного борошна. Це були великі, пухкі калачі без форми, які символізували достаток і сонячну енергію.

Трансформація розпочалася наприкінці XVIII століття, коли Харків почав перетворюватися на великий освітній та торговий центр. Разом із заснуванням університету та розвитком промисловості до міста почали приїздити іноземні фахівці, зокрема кухарі з Франції та Німеччини. Саме вони привезли моду на високу здобну випічку у спеціальних циліндричних формах, яку тоді називали «бабами».

Справжню революцію у великодній випічці Харкова здійснив Християн Костир. У 1840-х роках його кондитерська стала легендарною. Він одним із перших почав масово випікати паски за новими рецептами — з великою кількістю яєць, цукатів, прянощів та обов’язковою білою глазур’ю.

Ці паски були настільки популярними, що черги за ними вишикувалися на кілька кварталів.

Як гуляли на Великдень у старому Харкові: ярмарки та балагани

У ХІХ — на початку ХХ століття Великдень був головною подією міського масштабу. Після нічної служби місто не йшло спати — воно виходило на вулиці. Центром святкувань було Плац-парадне місце (сучасний майдан Небесної Сотні). Тут розгортався справжній фестиваль:

• Балагани та цирк: Виступали акробати, фокусники та дресировані тварини.
• Каруселі: Величезні дерев’яні конструкції, які розважали дітей і молодь.
• Торгівля: Продавали все — від глиняних іграшок-свищиків до дорогих пряників.

Заможні харків’яни мали свою традицію — «виїзд у світ». Вони сідали у відкриті екіпажі та повільно курсували Сумською та Катеринославською (нині Полтавський Шлях) вулицями, демонструючи нові вбрання та вітаючи знайомих.

Тим часом молодь збиралася в Університетському саду (нині Сад імені Шевченка), де грали військові оркестри.

Читайте також: Великдень як мистецтво: 10 рецептів незвичайних пасок

Великодній кошик-2026: аналітика цін та споживчі тренди

Переходячи до сьогодення, варто визнати: економічна складова свята у 2026 році є непростою. Харківська міська рада та Департамент адміністративних послуг і споживчого ринку провели детальний моніторинг цін. Великдень цьогоріч обійдеться харків’янам дорожче, ніж торік, що зумовлено логістичними труднощами та інфляційними процесами.

Найбільше подорожчали м’ясо та молочні продукти – у середньому на 10–20% порівняно з минулим роком.

За інформацією моніторингу:

• свіже м’ясо (окіст свинини) коштує в середньому 190–250 грн/кг
• сало – 180–260 грн/кг;
• ковбаса домашня (залежно від складу та виробника) – 220–600 грн/кг;
• сир кисломолочний – 160–200 грн/кг

Ціни на пастеризоване молоко 2,5% у торговельних мережах становлять у середньому 45–70 грн/900 мл, на масло вершкове 82,5% – 120–150 грн/180 г, на сир кисломолочний 9% — 85–110 грн/350 г.

Суттєво подорожчала у Харкові і готова великодня випічка.

«Харківські виробники пропонують широкий асортимент великодньої випічки: традиційні, бездріжджові та сирні паски, панетоне, крафіни та інше», – йдеться у повідомленні.

За даними Департаменту адміністративних послуг та споживчого ринку, ціни в різних точках продажу суттєво відрізняються залежно від складу, розміру та оформлення виробів.

Середні ціни у супермаркетах:

• паски 80 г – від 18 грн;
• паски 500 г – до 250 грн;
• панетоне з начинкою 500 г – від 200 грн

Ціни у кафе та мініпекарнях:

• класичні паски 200 г – від 110 грн;
• класичні паски 500 г – від 300 грн;
• класичні паски 1,1 кг – 1600 грн;
• крафіни 500 г – від 400 грн;
• панетоне з начинкою 600 г – від 670 грн.

Порівняно з минулим роком великодня випічка в Харкові подорожчала приблизно на 15%.

На загальноукраїнському рівні оцінки вартості великоднього кошика різняться – насамперед через різний підхід до його наповнення.

За даними Українського клубу аграрного бізнесу, базовий великодній набір продуктів коштує від 482 до 1387 грн залежно від складу.

Водночас дослідження Codes, яке аналізує ціни у великих торговельних мережах, показує вищі цифри: у 2026 році середня вартість кошика без паски становить 1429,93 грн, що на 27% більше, ніж у 2025 році.

Дослідження також показує зміну поведінки споживачів: інтерес до великоднього шопінгу зріс більш ніж на 57%, водночас інтерес до рецептів дещо знизився – приблизно на 5%.

Це свідчить про зміну підходу: українці частіше обирають простіші рецепти або готові рішення, водночас більше уваги приділяють традиціям і символіці свята.

У підсумку всі оцінки сходяться в одному: у 2026 році дорожчає не окремий продукт, а весь великодній набір – і саме тому святковий кошик стає відчутною частиною сімейного бюджету. Експерти радять планувати покупки заздалегідь і порівнювати ціни в різних торговельних мережах, щоб уникнути зайвих витрат та забезпечити святковий стіл у повному обсязі.

Міські декорації: Харків, що сяє всупереч усьому

Візуальне обличчя Харкова напередодні Великодня-2026 — це поєднання лаконічності та тепла. Основною локацією традиційно став Сад імені Шевченка. Особливість цьогорічного оформлення — використання позабюджетних коштів та власна ініціатива комунальних підприємств.

• Речник КП «Центральний парк» Андрій Кравченко пояснює: «Ми свідомо відмовилися від дорогих закупівель. Наші майстрині створювали декор власноруч із природних матеріалів».

У центрі саду з’явилися фігури зайців, плетених із лози, та велетенські крашанки, розписані традиційними слобожанськими орнаментами. Вечірня ілюмінація стала більш стриманою, але теплою. Це створює відчуття безпечного “тихого острова” в серці міста.

Такі інсталяції виконують важливу терапевтичну функцію. Для людей, які щодня стикаються з викликами війни, можливість зупинитися біля красивої фотозони — це спосіб відновити внутрішній ресурс.

Читайте також: Що їли харків’яни в голодні 90-ті: рецепти, зібрані у господинь міста

Великдень і волонтерство: свято як спільна дія

Сьогодні неможливо уявити Великдень у Харкові без волонтерської складової. Свято остаточно вийшло за межі приватних квартир і церковних подвір’їв. Воно стало маніфестом підтримки.

Напередодні свята у місті з’являються великодні ініціативи: волонтери печуть паски, збирають святкові набори і передають їх тим, хто цього потребує найбільше – військовим, переселенцям, родинам у складних обставинах.

Окремою подією став благодійний великодній ярмарок, який об’єднав громади Харківщини. Тут продавали хендмейд-вироби, проводили майстер-класи та виступали творчі колективи. Зібрані кошти спрямували на підтримку дітей – зокрема на облаштування безпечних просторів.

Паралельно запускають збори для військових – харків’яни долучаються продуктами або донатами, щоб передати на фронт великодні кошики і хоча б частину домашнього тепла.

Екологічний Великдень: свідомість замість марнотратства

Ще один помітний тренд 2026 року — екологізація свята. Харків’яни все частіше обирають «свідоме святкування». Екологи зазначають, що зазвичай у цей період кількість сміття зростає на 30%, але ситуація змінюється.

Замість токсичних пластикових наліпок у моду повернулися цибулиння, куркума, каркаде та буряк. Це не лише екологічно, а й виглядає як справжнє мистецтво. Замість штучних квітів — живі первоцвіти у горщиках, гілки верби та текстильні прикраси.

Купівля продуктів у місцевих фермерів Харківщини зменшує вуглецевий слід і підтримує регіональну економіку, яка зараз цього дуже потребує.

Попри всі виклики сьогодення, Великдень у Харкові — це про святковий настрій, тепло родинного кола і відчуття оновлення, яке так потрібне сьогодні. І саме завдяки цьому місто продовжує жити й дихати — через традиції, цінності, що об’єднують, і людей, які тримають його щодня.

Антоні Вербицька

Запись Харків великодній: як місто готується до свята — від козацьких традицій до нових сенсів впервые появилась Мій Харків.

Побачити одну з найбільших площ світу

Центральна площа Харкова має назву майдан Свободи та сягає майже 12 гектарів. Саме тут у мирні часи відбувалися наймасштабніші події в житті міста. Першого вересня площею проходив парад університетів, взимку сяяла найвища в Україні ялинка та гомонів новорічний ярмарок, а влітку влаштовували виставки піщаних фігур. У 2008 році концерт гурту Queen зібрав на цій площі близько 350 000 глядачів.

Нині на майдані Свободи можна побачити інсталяцію, присвячену повномасштабному вторгненню, а також один із його безпосередніх наслідків — понівечену будівлю Харківської обласної державної адміністрації.

З іншого боку площі розташований перший радянський хмарочос — Будинок державної промисловості, або Держпром. Він був збудований у 1920-х роках у стилі конструктивізму і є пам’яткою архітектури та однією з візитівок міста. З обох боків його оточують корпуси заснованого у 1805 році Каразінського університету — одного з найпотужніших вишів країни.

Помилуватися архітектурою кінця XIX — початку XX століття

Не лише Держпромом відомий архітектурний Харків. Сто років тому в місті жив і працював видатний архітектор Олексій Бекетов. Саме він без перебільшення сформував обличчя центру міста, створивши понад 40 будівель у стилях класицизму, ренесансу та модерну.

Найвідомішими з них є:

• особняк Алчевських (Будинок учених) на вулиці Жон Мироносиць;
• ансамбль Миколаївської площі (нині майдан Конституції);
• комерційний банк (нині ХНУМГ ім. О. М. Бекетова);
• житлові будинки в районі вулиць Жон Мироносиць та Григорія Сковороди.

Оцінити міські фонтани

Фонтанів у Харкові багато, а найвідоміший із них розташований у сквері на вулиці Сумській, навпроти Харківського національного академічного театру опери та балету. «Дзеркальний струмінь» спорудили за проєктом архітектора В. І. Коржа, якого надихнули фонтани Кисловодська.

Колись на цьому місці стояла Мироносицька церква, а згодом був тролейбусний парк. Ошатний фонтан з унікальною альтанкою та підсвіткою — одне з найулюбленіших місць для фото у Харкові, а нині позаду нього відбудовано Храм Жінок-Мироносиць.

Відвідати трійку історичних церков

Якщо Храм Жінок-Мироносиць — це нова споруда, то є в Харкові й значно старіші храми. Три з них зосереджені в історичному центрі — у Нагірному районі (Університетська гірка), де, за легендами, оселилися перші мешканці Слобожанщини. Архітектурний силует міста тут формують церкви у стилі козацького бароко та класицизму:

• Покровський собор (1689 р.) — найдавніша кам’яна споруда міста;
• Успенський собор із високою дзвіницею (кінець XVIII ст.), що довгий час залишався найвищою будівлею Харкова;
• Благовіщенський собор (початок XX ст.) у візантійсько-руському стилі зі «смугастою» цегляною муровкою.

Оглянути сім чудес Харкова на одній площі

Перелічені вище споруди, а також будинок зі шпилем і пам’ятник Тарасові Шевченку у вигляді макетів можна побачити на харківському майдані Архітекторів, що на перетині вулиць Григорія Сковороди та Жон Мироносиць.

До речі, пам’ятник Тарасові Шевченку, розташований поруч в однойменному саду, варто оглянути уважно. За міською легендою, той, хто помітить на ньому колесо, залишиться жити в Харкові.

Насолодитися затишком міських парків

Сад імені Тараса Шевченка підкорює гостей широкими алеями, цікавими інсталяціями та затишком будь-якої пори року. Та він такий далеко не один. Якщо захочете насолодитися природою в місті, на вас чекають ще 4 сади, понад 30 парків і 150 скверів. Найвідоміші серед них — Центральний парк і Саржин яр, проте уваги варті всі.

Познайомитися з мешканцями зоопарку

Окрема паркова категорія в Харкові — зоопарк, розташований за садом імені Тараса Шевченка на вулиці Сумській, 35. Він є найстарішим в Україні, адже заснований ще у 1895 році. З 2016 року зоопарк повністю реконструювали та відкрили оновлені 15 гектарів площі у 2021 році.

Нині цей яскравий простір відповідає європейським стандартам і цікавий як дітям, так і дорослим.

Повеслувати влітку або покататися на ковзанах взимку

Неподалік від центру міста, на Нетеченській набережній, розташований сквер «Стрілка» — мальовниче місце на злитті річок Лопань і Харків. Це одна з найромантичніших локацій міста, відома своїми плавучими клумбами та витонченим пішохідним мостом, який у вечірній час сяє яскравою ілюмінацією.

Тут можна орендувати човен для прогулянки річкою, відпочити або залишити символічний «замочок кохання» на перилах мосту. Це місце, де сучасний ландшафтний дизайн гармонійно поєднується з історичним спокоєм набережної.

Зануритися у світ музеїв

Як культурний осередок Харків пропонує класичні та тематичні музеї. До першої категорії належать Харківський історичний музей ім. М. Ф. Сумцова з експозиціями від давнини до сучасності, Харківський художній музей, Державний музей природи ХНУ ім. Каразіна та Харківський літературний музей.

Щодо унікальних варіантів, то серед них — Музей сексуальних культур світу, Харківський морський музей, Музей театральних ляльок, Музей історії та техніки Південної залізниці, Музей фотоілюзій та ЛандауЦентр — науковий музей, де можна взаємодіяти з експонатами.

Долучитися до наукового поступу

Якщо вас цікавить наука, у Харкові є можливість дізнатися про сучасні дослідження в межах заходу «Ніч науки». Протягом цього вечора свої двері для всіх охочих відкривають університети міста (а їх у Харкові понад 80). Від початку повномасштабного вторгнення захід відбувається онлайн, а до університетів можна завітати окремо на дні відкритих дверей.

Переглянути театральні вистави

Харківська театральна школа має глибоке коріння: у 1926 році сюди переїхав легендарний театр-студія «Березіль» Леся Курбаса. Сьогодні традиції авангарду та класики продовжуються в будівлі Харківського академічного драматичного театру імені Т. Г. Шевченка.

Театральне життя міста не зупиняється навіть у найтемніші часи: вистави відбуваються у безпечних артпідвалах та підземних просторах, де актори та глядачі створюють унікальну атмосферу єднання. Кожна прем’єра сьогодні — це акт мистецького спротиву.

Помріяти під астрономічним зоряним небом

Основний міський планетарій наразі зачинено, але восени 2025 року в одному з приміщень Інституту астрономії Каразінського університету створили мобільний планетарій. Зараз у ньому пропонують програми для дорослих і дітей із демонстрацією зоряного неба та сузір’їв.

Прогулятися під «зоряним небом»

Якщо ж цих зірок буде замало, Харків має особливу прикрасу центральних вулиць. Ілюмінація «Зоряне небо» нині спалахує лише на свята, але її магічна атмосфера залишається незабутньою.

Подивитися на тематичні локації

Продовжуючи попередній пункт: у Харкові старанно готуються до всіх свят. Місто прикрашають яскравими й унікальними фотозонами під час новорічних свят та на початку сезонів. Тож на вулицях можна зробити безліч чудових і неповторних знімків.

Проїхатися в метро

Частина святкових локацій традиційно розташовується в міському метрополітені. Він був відкритий у 1975 році й наразі має три лінії довжиною близько 38 км та 30 станцій із трьома підземними пересадковими вузлами. Ба більше, у харківському метро нині організовані школи, а проїзд залишається безоплатним із 2022 року.

Зустрітися «під Градусником»

Подорож харківським метро варто завершити на станції «Історичний музей» та вийти до будівлі колишнього Північного банку. Тут розташований легендарний 16-метровий вуличний термометр — неофіційний символ міста та найпопулярніше місце для зустрічей.

Придбати книжки

Від «Градусника» можна спуститися Бурсацьким узвозом до «Книжкової балки». Цей книжковий ринок, заснований у 1999 році, пропонує не лише широкий вибір видань на будь-який смак, а й крамниці канцелярії, ресторан та інші торговельні площі.

Варто зазначити, що саме в Харкові до повномасштабного вторгнення друкували понад 85% української навчальної, художньої та дитячої літератури. Місто відоме такими видавництвами, як «Клуб сімейного дозвілля» (КСД), «Ранок», «Фоліо», «Майдан» та «Оберіг». У 2024 році відбулися російські удари по друкарнях Vivat та «Фактор-Друк», що знизило потужності, але не зупинило харківських видавців.

Купити все що завгодно

У сфері торгівлі неможливо оминути увагою легендарний ринок «Барабашово». У часи своєї найактивнішої діяльності він був найбільшим промислово-речовим ринком не лише України, а й Східної Європи. На площі понад 75 га можна було знайти буквально все. Нині масштаби роботи ринку зменшилися, але на це місце все ж варто поглянути.

Культовий ринок продовжує працювати, хоч і неодноразово зазнавав серйозних руйнувань внаслідок російських обстрілів. Найбільш масштабні атаки у 2024 та 2025 роках спричинили пожежі у сотнях торгових павільйонів, але їх ліквідували, і ринок щоразу повертався до роботи.

Дослідити «Будинок Слово»

Обов’язково знайдіть «Будинок Слово» — оселю літераторів Розстріляного відродження, та численні будинки-комуни 1920-х років. Ця архітектура розповідає драматичну історію міста краще за будь-які підручники.

Проїхатися над містом на Канатній дорозі

Ця канатна дорога з’єднує Центральний парк із Павловим Полем, пропонуючи незабутню подорож над мальовничим Саржиним яром. National Geographic свого часу визнав її однією з найкращих у світі.

Посмакувати піцу з «Буфета»

Їжа Харкова також варта уваги. Одна з найвідоміших мережевих піцерій має назву «Буфет» і працює з 2002 року. Окрім ситної квадратної піци, тут часто замовляють окрошку, гратен і різноманітні напої.

Спробувати випічку в «Кулиничах»

Компанія «Кулиничі» є одним із найбільших постачальників хлібобулочних та кондитерських виробів. Вона добре відома в Харкові та області, адже саме тут у 1995 році почалася її історія. Відтоді виробництво постійно розширюється, а фірмові магазини з’являються в інших містах України. У них можна поласувати випічкою, десертами, стріт-снеками та ситними ланчами.

Придбати смачні сувеніри у «Ведмедику»

Цей кондитерський магазин на майдані Конституції — справжня машина часу з понад сторічною історією. Свою сучасну назву «Ведмедик» отримав у 1970-х роках, проте його інтер’єр із масивними шафами з червоного дерева та кришталевими люстрами зберіг дух початку XX століття.

Тут представлений найповніший асортимент солодощів Харківської бісквітної фабрики. Найпопулярнішим сувеніром є фірмові набори цукерок у коробках із краєвидами Харкова, що зберігають рецептуру та якість, перевірену десятиліттями.

Випити запашної кави

Неподалік «Ведмедика» розташоване «Міське кафе 1654», а також багато інших затишних кав’ярень. Загалом кавова культура в Харкові представлена як великими мережами, так і авторськими закладами. Тож кава в місті зустрічається буквально на кожному кроці.

Погодитися, що Харків — неймовірний

Харків’яни у своїй безмежній любові до рідного міста часто підкреслюють його чистоту та комфорт. Численні лавочки та смітники, що стали своєрідним мемом, — це й справді зручно, а комунальники виконують свою роботу на відмінно будь-якого дня та пори року. Тож варто приїхати до Харкова, щоб переконатися в цьому і відчути місто по-справжньому.

Галина Григорiв

Запись 25 причин приїхати до Харкова впервые появилась Мій Харків.

Харків стає справжнім прихистком для переселенців з області та населених пунктів сусідніх регіонів. Допомогу організовують як силами місцевої влади, так і зусиллями всіх небайдужих жителів міста.

Евакуація з Куп’янська та інших напрямів

Російські війська атакують Куп’янський напрямок від початку повномасштабного вторгнення. Захоплення міста дало б ворогу доступ до стратегічно важливого залізничного вузла. Восени 2022 року Сили оборони витіснили російські сили з Куп’янщини, проте місто і прилеглі села продовжували перебувати під постійними обстрілами. Наприкінці 2024 року ворог знову наблизився до міста, прорвали оборону та майже захопили Куп’янськ. Сили оборони провели успішну операцію в результаті якої контроль над місто фактично було повернуто.

Начальник Куп’янської міської військової адміністрації неодноразово закликав місцевих жителів евакуюватися. Харків приймає не лише переселенців із Куп’янського напрямку, а й тих, хто залишив Золочівську, Ізюмську та Борівську громади, а також Вовчанськ, Липці та Донецький напрямок. Попри небезпеку, сотні людей, переважно пенсіонерів, залишаються вдома, пояснюючи це тим, що їм нікуди їхати. Станом на лютий 2026 року на території Куп’янської громади перебуває близько тисячі місцевих мешканців.

Попри надважку ситуацію, волонтери та правоохоронці, ризикуючи життям, вмовляють людей виїхати. На жаль, зафіксовані випадки, коли за порятунок інших добровольцям довелося заплатити ціною власного життя. Зокрема, у лютому 2026 року загинули двоє поліцейських, що служили у підрозділі «Білі Янголи». Перебуваючи у броньованому автомобілі, вони зазнали атаки ворожого БпЛА; поліцейські отримали поранення, несумісні з життям, і загинули на місці.

Представники влади підтримують заходи примусової евакуації, враховуючи критичні ризики. Були випадки, коли щодо батьків складали адміністративні матеріали за «невиконання обов’язків щодо виховання дітей». Якщо діти продовжували залишатися в небезпеці, розпочиналися кримінальні провадження.

10 лютого 2026 року Верховна Рада ухвалила законопроєкт про примусову евакуацію. Тепер поліція має право вивозити дітей, чиї батьки відмовляються виїхати, задля збереження їхнього життя. Щоб мінімізувати травматичність ситуації для малечі, правоохоронці діють спільно з представниками соціальних служб та ДСНС.

Транзитний центр у Лозовій

У 2025 році у місті Лозова Харківської області відкрився транзитний центр евакуації для переселенців із Донецької області. Туди приїжджають люди, які виїхали самостійно, а також ті, хто скористався допомогою волонтерських організацій. Лозівський транзитний центр спеціально облаштований для людей з особливими потребами. Тут зупиняються родини з маленькими дітьми, люди похилого віку та маломобільні групи населення.

Транзитний пункт підтримується та фінансується міжнародними організаціями, фондами ООН та Харківською обласною радою. Він працює у режимі 24/7, на місці постійно чергують волонтери, медики, поліція та представники Червоного Хреста.

Евакуйованим пропонують:

• фінансову та юридичну допомогу;
• психологічну підтримку;
• медичний огляд;
• гаряче харчування та питну воду.

Якщо родина планує їхати далі (наприклад, до знайомих в іншому регіоні), волонтери допомагають із транспортуванням. Інших відвозять до Харкова і допомагають із подальшим облаштуванням. Станом на березень 2026 року центр у Лозовій прийняв понад 25 тисяч людей.

Питання житла для переселенців

Найболючіша проблема для більшості евакуйованих — пошук даху над головою. Ті, хто має фінансову можливість, орендують квартири самостійно. Проте чимало небайдужих харків’ян здають житло безоплатно, просячи лише про оплату комунальних послуг. Особливо це поширено в області: власники дач часто пропонують їх переселенцям за символічну суму.

Також переселенці можуть скористатися пропозиціями від Харківської міської ради.

Гуртожитки: Станом на початок 2026 року у місті функціонує 57 гуртожитків для розселення ВПО. За умовами проживання стежить місцева влада.

Санаторії: Людей розміщують у закладах області, наприклад, у санаторії «Бермінводи» (Солоницівська громада). На початок 2026 року там продовжували підготовку нових місць та приймали заявки на проживання.

Для отримання допомоги з пошуком житла варто звертатися до місцевих ЦНАПів або до Координаційного гуманітарного центру.

Статус ВПО та спеціалізований ЦНАП

Близько 90% людей, що протягом чотирьох років повномасштабного вторгнення виїхали з Куп’янщини, залишилися у Харкові. На початок березня 2026 року в місті офіційно зареєстровано понад 200 тисяч внутрішньо переміщених осіб.

Хоча звернутися можна до будь-якого міського ЦНАПу, влітку 2025 року в Основ’янському районі було відкрито спеціалізований ЦНАП виключно для переселенців. Це дозволило отримувати послуги значно швидше.

Ключові питання, які вирішують у ЦНАПі:

• отримання статусу ВПО та оформлення фінансової допомоги;
• соціальні та пенсійні виплати;
• сприяння у працевлаштуванні;
• отримання гуманітарної допомоги;
• компенсації за пошкоджене майно.

Адреса: вул. Гімназійна набережна, 22.

Працевлаштування та освіта

Для тих, хто планує будувати життя в Харкові, працює Центр зайнятості. Його представник є безпосередньо у спеціалізованому ЦНАПі, також можна звернутися за адресою: вул. Шевченка, 137. Важливо: підприємства, які працевлаштовують ВПО, отримують державну компенсацію у розмірі поточної мінімальної заробітної плати.

Щодо освіти: діти переселенців мають право на позачергове зарахування до дитячих садків, а також на безоплатне харчування у школах та інші пільги нарівні з місцевими мешканцями.

Благодійні фонди та гуманітарна допомога

У кожному районі Харкова (переважно на базі шкіл) працюють пункти видачі гарячого харчування. Потрібно лише прийти з власним посудом. Актуальний перелік адрес є на сайті міської ради.

Також активну підтримку надають фонди:

• «Вікно допомоги»: продукти, одяг, гігієна. (вул. Сумська, 37).
• «Help – Hilfe zur Selbsthilfe»: міжнародна організація; грошова допомога та психологічна підтримка.
• «Право на захист»: юридична та психосоціальна допомога. (вул. Миколаївська, 10).
• «Червона калина»: гуманітарні набори та медикаменти. (пр. Людвіга Свободи, 26).

Для отримання оперативної інформації працює цілодобова гаряча лінія з кризових питань: 15-48.

Олена Гієвська

Запись Місто-прихисток: як Харків допомагає евакуйованим облаштувати життя впервые появилась Мій Харків.

Сьогодні жінка в Україні — це не лише надійний тил, а й активна сила на передовій та в небезпечних зонах відновлення. Вони майстерно керують бойовими дронами, працюють саперками на замінованих територіях, рятують життя в лавах ДСНС, поліції та прифронтових шпиталях. Глибину цих тектонічних зрушень ілюструє масштабний фотопроєкт «Жінки у війні», що зібрав понад 80 унікальних історій (презентація відбулася в Харкові у березні 2025 року).

Війна переформатувала не лише політичну карту, вона створила нову соціальну реальність, де професіоналізм та незламність не мають гендеру. Приклад Харкова доводить усьому світові: жінки стали фундаментом стійкості, незалежно від того, чи це робота в операційній, чи виконання бойового наказу «на нулі».

На передовій: нові виклики та фаховість

Бої на Харківщині остаточно стерли застарілі уявлення про розподіл обов’язків у війську. Сьогодні жінки в лавах Сил оборони обіймають посади, що потребують неабиякої психологічної витривалості та віртуозного володіння технологіями. У бойових підрозділах дедалі частіше акцентують: на фронті важить не стать, а здатність оперативно та якісно виконувати завдання.

Однією з найскладніших ролей залишається шлях бойового медика. Для багатьох харків’янок рішення піти до війська стало прямою відповіддю на пережите в окупації. Показовим є приклад медикині на позивний Kita, яка приєдналася до Збройних Сил після того, як її рідна Балаклія понад пів року перебувала під російським контролем. Сьогодні вона служить у штурмовій бригаді, евакуюючи поранених безпосередньо з-під обстрілів.

Kita наголошує: у штурмових підрозділах жінки працюють на рівних із чоловіками, адже ціна помилки для всіх однакова — людське життя.

Кіта, бойова медикиня

Крім того, повномасштабне вторгнення відкрило жінкам шлях у високотехнологічні спеціальності. На Харківщині чимало захисниць працюють із роботизованими системами. У бригадах, що тримають оборону на півночі області, жінки стають операторками розвідувальних та ударних дронів, інженерками та аналітикинями розвідданих, що опрацьовують відеопотоки в реальному часі.

Яскравим прикладом нового покоління військових є 21-річна захисниця Джесс із бригади НГУ «Хартія», яка спеціалізується на керуванні наземними роботами.

Джесс, операторка безпілотного наземного апарата підрозділу «Хартія»

Також варто згадати Ніку — бойову зв’язківку тієї ж бригади. Вона не обмежилася однією спеціальністю: за час служби дівчина опанувала професії оператора РЛС та БПЛА. Саме такі інтелектуальні ніші часто стають точкою входу до бойових підрозділів, де швидкість реакції та технічна грамотність є вагомішими за фізичну силу.

Читайте також: Простір (не)прийняття: ЛГБТК+ активізм у Харкові

Волонтерський фронт: архітекторки тилу та деокупації

Вероніка Адаменко, діджитал-маркетологиня й волонтерка

Поки одні харків’янки тримають зброю, інші створюють міцну мережу підтримки, без якої виживання прифронтового міста було б неможливим. Жіноче волонтерство в Харкові давно переросло формат простої допомоги — сьогодні це професійний менеджмент, складна логістика та кризова психологія.

Важливим етапом у фіксації цих зусиль стала діяльність організації «Сфера», яка задокументувала історії жінок, чия праця стала опорою регіону. Сьогодні волонтерки забезпечують доставку генераторів та складного обладнання безпосередньо в деокуповані громади.

Окремий виклик — логістика на щойно звільнених територіях. Активістки розробляють маршрути в села зі зруйнованою інфраструктурою, аби доставити харчі та медикаменти. Також жінки відповідають за розбудову центрів підтримки — просторів, де постраждалі від бойових дій отримують консультації та допомогу.

Символом такої відданості є історія Вероніки Адаменко. Повернувшись до Харкова у 2022 році, вона свідомо обрала шлях повної залученості у волонтерські процеси. Її діяльність зосереджена на найважчих ділянках — допомозі війську та мешканцям прифронтових сіл.

Такі приклади підтверджують: для харків’янок волонтерство стало формою активного опору та способом відновлення справедливості.

Жіноча спільнота Харкова демонструє унікальну самоорганізацію. Вони не просто «збирають пакунки» — вони керують міжнародними фондами та знаходять ресурси там, де це здається неможливим.

Як жіноча солідарність тримає Харківщину

У містечках області, що опинилися в епіцентрі війни, жінки фактично взяли на себе роль місцевого самоврядування. Поки чоловіки захищають країну на фронті, жіночі ініціативні групи стають тим фундаментом, що тримає соціальне життя громад.

Унікальним прикладом став досвід селища Савинці. Тут понад 80 жінок похилого віку створили волонтерський союз, довівши, що вік не є перешкодою для спротиву. Це об’єднання стало справжнім тиловим підрозділом, який закриває критичні потреби мешканців та військових.

Діяльність жінок у прифронтових громадах охоплює широкий спектр завдань:

• Захист і маскування: безперервне плетіння «кікімор» та сіток, що рятують техніку на передовій.
• Продовольча безпека: приготування домашньої їжі у промислових масштабах для підрозділів ЗСУ.
• Логістика: координація гуманітарних вантажів від міжнародних партнерів.
• Адміністративна підтримка: допомога владі в інвентаризації руйнувань та реєстрації переселенців.

Така самоорганізація змінила сприйняття жінки в селі: сьогодні це не просто господиня, а ефективна кризова менеджерка.

Харків’янки, що переписують військову історію

Лана Чорногорська, українська журналістка, художниця, квір-анархістка та операторка безпілотника

Українки сьогодні стоять біля штурвалів БПЛА та очолюють громади. Історія Анастасії Блищик — це шлях трансформації болю у дію. Після загибелі нареченого, журналіста Олександра Махова, Анастасія вирішила продовжити його справу зі зброєю в руках. Почавши пресофіцеркою, вона згодом приєдналася до 47-ї ОМБр і у 2023 році отримала звання молодшої лейтенантки.

Колишня фотографка Аліна Андрєєва (Джинкс) змінила об’єктив камери на монітор керування дронами у складі бригади «Хартія». У 2025 році вона допомогла запустити масштабну рекрутингову кампанію, аби жінки сміливіше опановували інженерні професії в армії.

Джинкс, фотографка, аеророзвідниця харківської бригади «Хартія»

Оборона України об’єднала світ, і Сара Ештон-Сірілло стала символом цієї єдності. Служачи у 113-й бригаді ТрО Харкова, вона пройшла через запеклі бої та поранення, згодом зосередившись на інформаційній підтримці України у світі.

На жаль, за незламність міста платять найвищу ціну. Журналістка Лана Чорногорська, яка до великої війни працювала у видавництвах, обрала шлях операторки дронів. Її життя обірвалося у 2026 році внаслідок ворожого удару. Загибель Лани — трагічне нагадування, що інтелектуальна еліта Харкова сьогодні перебуває в самому пеклі війни, захищаючи майбутнє нашої культури.

Читайте також: Бетон, музика та ризик: як харків’яни створили культурний простір у цехах старого заводу

Замість епілогу: архітектура української стійкості

Історії прифронтового Харкова — це не просто біографії, а свідчення незворотних змін в українському суспільстві. Війна стала фільтром, що відсіяв стереотипи, залишивши лише волю та професіоналізм. Жінки у війську чи владі більше не є винятком — це нове правило нашої безпеки.

Трансформація вражає: вчорашні медикині, фотографки та журналістки впевнено керують роботизованими системами. Особисті втрати не паралізують, а стають пальним для боротьби. Перехід від цивільного об’єктива до пульта керування дроном — це вибір суб’єктності.

У Силах оборони служать десятки тисяч жінок. Вони не чекають на порятунок — вони самі стали тими, хто рятує та перемагає. Цей досвід назавжди закарбується в історії як символ того, що сила нації не має гендеру, а незламність міста тримається на плечах кожного, хто обрав опір.

Ольга Карпусь

Запись Без права на слабкість: харків’янки на передовій та в тилу прифронтового міста впервые появилась Мій Харків.

MyKharkov.info зібрали 10 унікальних рецептів, які перетворюють звичайну випічку на високе кондитерське мистецтво.

Паска «Червоний оксамит» (Red Velvet)

Цей рецепт — справжній візуальний маніфест. Під білосніжною шапкою глазурі ховається яскравий, вогняно-червоний м’якуш, що має ледь помітний шоколадний післясмак. Це вибір для тих, хто прагне здивувати гостей з першого розрізу.

Час: 3,5 години.

Складність: ●●○ (Середня).

Інгредієнти: 500 г борошна, 150 мл молока, 150 г цукру, 100 г вершкового масла, 2 яйця, 2 ст. л. какао-порошку, червоний гелевий барвник, 7 г сухих дріжджів.

Приготування: Розпочніть із класичної опари (тепле молоко, дріжджі, ложка цукру). Поки вона «прокидається», збийте яйця з цукром до пишної піни, додайте розтоплене масло та барвник до насиченого кольору. З’єднайте з опарою, поступово вмішуючи борошно та какао. Залиште тісто в теплому місці на 1,5–2 години. Випікайте при 170 °C до чистої дерев’яної палички.

Фісташковий краффін з малиною

Краффін — це архітектурна форма у світі випічки. Завдяки тисячам тонких шарів тіста він нагадує розквітлу квітку. Поєднання фісташкової терпкості та кислинки в’яленої малини створює ідеальний баланс.

Час: 4 години.

Складність: ●●● (Висока).

Інгредієнти: 350 г борошна, 80 мл молока, 150 г масла (100 г у тісто, 50 г для прошарування), 1 яйце + 2 жовтки, 80 г цукру, 100 г натуральної фісташкової пасти, 50 г в’яленої малини.

Приготування: Секрет краффіна — у дуже тонкому розкачуванні. Після того як дріжджове тісто підійде, розтягніть його до прозорості. Щедро змастіть м’яким маслом та фісташковою пастою, розсипте ягоди малини. Згорніть у щільний рулет, розріжте його вздовж, не доходячи до краю, і закрутіть розрізом назовні. Випікайте при 180 °C до золотистого кольору.

Царська заварна паска на вершках

Рецепт, що прийшов до нас крізь покоління. Заварювання частини борошна окропом (у нашому випадку — жирними вершками) змінює структуру крохмалю, завдяки чому паска залишається вологою і свіжою навіть через два тижні.

Час: 6 годин (потребує терпіння та декількох підйомів).

Складність: ●●● (Висока).

Інгредієнти: 1 кг якісного борошна, 500 мл вершків (33%), 250 г масла, 10 яєчних жовтків, 300 г цукру, 50 г живих (свіжих) дріжджів, натуральна ваніль.

Приготування: 100 г борошна залийте 250 мл вершків, що тільки-но закипіли. Швидко розітріть масу, щоб не було грудочок. Коли заварка стане приємно теплою, додайте дріжджі, розведені в решті вершків. Дайте опарі добре піднятися. Додайте жовтки, розтерті з цукром добіла. Тісто має підходити тричі, кожного разу стаючи все легшим.

Шоколадно-апельсинова з коньяком

Це паска з «характером». Темне какао дає глибину, апельсиновий сік — свіжість, а цукати, просочені коньяком, додають того самого шляхетного аромату, що заповнює весь дім.

Час: 4 години + ніч для підготовки цукатів.

Складність: ●●○ (Середня).

Інгредієнти: 600 г борошна, 150 мл свіжого апельсинового соку, 150 г цукру, 3 ст. л. темного какао, 100 г подрібненого чорного шоколаду, цедра 2 апельсинів, 50 мл коньяку або рому, 10 г дріжджів.

Приготування: Напередодні залийте цукати алкоголем. Тісто замішуйте на апельсиновому соці замість молока — це дасть фантастичний колір і аромат. Вмішайте шоколадну крихту та «п’яні» цукати в самому кінці замісу. Випікайте при 180 °C.

Лавандова з білим шоколадом

Уявіть собі весняний ранок у Провансі. Ця паска — найбільш ніжна у нашій добірці. Квіткові ноти лаванди підкреслюються солодкою вершковістю білого шоколаду.

Час: 3,5 години.

Складність: ●●○ (Середня).

Інгредієнти: 500 г борошна, 200 мл молока, 1 ст. л. сушеної харчової лаванди, 100 г білого шоколаду (краплі або шматочки), 120 г масла, 2 яйця, 150 г цукру.

Приготування: Прогрійте молоко з лавандою, доведіть майже до кипіння, зніміть з вогню і дайте настоятися під кришкою 30 хвилин. Обов’язково процідіть крізь дрібне сито! На цьому молоці замісіть класичне дріжджове тісто. Шматочки білого шоколаду додайте перед тим, як розкладати масу у форми.

Масляна паска «Бріош»

Класика французького пекарства, адаптована до свята. Тут немає ні краплі води чи зайвого молока — лише яйця та величезна кількість масла. Результат? Тісто, що тане в роті, як хмаринка.

Час: 2 години роботи + ніч у холодильнику.

Складність: ●●● (Висока).

Інгредієнти: 500 г борошна з високим вмістом білка (манітоба), 6 яєць, 250 г холодного (!) вершкового масла, 50 г цукру, 10 г солі, 10 г дріжджів.

Приготування: Це тісто вимагає тривалого вимішування міксером. Масло додавайте по одному кубику лише тоді, коли попередня порція повністю зникла в тісті. Після замісу відправте тісто в холодильник на ніч — холодне бродіння зробить структуру ідеальною.

Сирна паска «Тірамісу» (без випікання)

Якщо ви не товаришуєте з дріжджовим тістом або просто хочете відпочити від духовки — цей десерт стане вашим порятунком. Це благородне переосмислення традиційної сирної паски.

Час: 30 хв підготовки + 12 годин у холоді.

Складність: ●○○ (Легка).

Інгредієнти: 500 г домашнього сиру (двічі перетертого через сито), 200 г маскарпоне, 100 мл міцного еспресо, 100 г цукрової пудри, 50 г печива савоярді.

Приготування: З’єднайте сирну масу з маскарпоне та пудрою до стану крему. У пасочницю викладайте шарами сирну суміш та печиво савоярді, яке на секунду занурюйте у каву. Залиште в холодильнику під гнітом, щоб зайва сироватка зійшла.

Гарбузова з прянощами

Найтепліша паска у нашій колекції. Гарбуз не дає смаку овочу, натомість забезпечує неймовірну м’якість та сонячно-жовтий колір, який асоціюється із весняним сонцем.

Час: 3 години.

Складність: ●○○ (Легка).

Інгредієнти: 500 г борошна, 200 г запеченого гарбузового пюре, 100 мл молока, 100 г цукру, 80 г масла, по дрібці кориці, імбиру та мускатного горіха, 7 г дріжджів.

Приготування: Змішайте пюре з теплим молоком та дріжджами. Додайте ароматні спеції — саме вони створюють «магію». Тісто вийде дуже ніжним. Після того як воно збільшиться вдвічі, розкладіть у форми і випікайте до готовності.

Пряна вишня на темному пиві

Темний стаут — це секретний інгредієнт професійних пекарів. Він не дає алкогольного присмаку, але ферменти пива роблять м’якуш неймовірно пористим, а аромат — солодовим і глибоким.

Час: 4 години.

Складність: ●●○ (Середня).

Інгредієнти: 500 г борошна, 200 мл якісного темного пива, 150 г в’яленої вишні (попередньо промитої), 100 г цукру, 100 г масла, 2 яйця, мускатний горіх.

Приготування: Підігрійте пиво до теплого стану (не гарячого!). На його основі замісіть тісто. Вишня у поєднанні з темним тістом виглядає як коштовне каміння. Випікайте при 180 °C.

Закусочна паска з пармезаном

Хто сказав, що паска має бути тільки солодкою? Ця версія з пармезаном та в’яленими томатами стане справжнім відкриттям під час святкового сніданку. Вона ідеально пасує до келиха вина або м’ясної нарізки.

Час: 3,5 години.

Складність: ●●○ (Середня).

Інгредієнти: 500 г борошна, 200 мл молока, 150 г тертого пармезану (або іншого витриманого сиру), 50 г в’ялених томатів, сушений базилік, 100 г масла, 3 жовтки, 10 г дріжджів.

Приготування: Замісіть дріжджове тісто, використовуючи лише дрібку цукру для активації дріжджів. Додайте сіль, базилік, дрібно нарізані томати та сир. Це тісто піднімається трохи повільніше через важкість сиру, тому дайте йому достатньо часу в теплі.

Мистецтво декору: як зробити паску зіркою Instagram

Сьогодні декор — це продовження смаку.

Відмовтеся від готової кольорової присипки на користь натуральності та сучасних технік:

• Мінімалізм та природа: покрийте паску ідеально рівною білою глазур’ю. Покладіть зверху лише гілочку свіжого розмарину та скибочку сушеного апельсина. Це виглядає стримано і дорого.
• Їстівні квіти: сушена лаванда, волошки або пелюстки троянд на світлому фоні створюють ефект весняного лугу.
• Ефект «Бетон»: для шоколадних пасок спробуйте сіру глазур (білий шоколад + крапля чорного барвника). Це ультрасучасний індустріальний стиль, який виглядає дуже незвично.
• Шоколадні гнізда: за допомогою кондитерського мішка викладіть на пергамент кільця з розтопленого шоколаду. Коли вони застигнуть, покладіть всередину маленькі шоколадні яйця.

Маленький секрет: якщо ви хочете, щоб глазур не липла до ножа і не тріскалася при нарізанні, спробуйте «швейцарську меренгу» (збиті на водяній бані білки з цукром) або додайте до звичайної глазурі 5 г розчиненого желатину.

Ці рецепти вимагають часу і натхнення, але результат вартий кожної хвилини, проведеної на кухні. Смачного та світлого Великодня!

MyKharkov.info

Запись Великдень як мистецтво: 10 рецептів незвичайних пасок впервые появилась Мій Харків.

Гумор у Харкові постійно змінюється, але зберігає головне — щирість та сміливість. Саме це робить його таким впізнаваним та сильним. Тут народжуються нові голоси, нові інтонації та навіть меми, які розлітаються далеко за межі міста. І в цьому безперервному процесі сміх залишається не просто реакцією, а способом витримати реальність.

У Всесвітній день сміху MyKharkov.info згадає історію харківського гумору та його найяскравіших представників.

КВК: люди в білому та люди у формі — нетривіальний харківський мікс

Наприкінці 1960-х років на екранах телевізорів з’явилася нова розважальна програма, яка одразу здобула популярність. У місті, де студентське життя завжди вирувало, КВК швидко прижився. Перший гучний прорив стався на початку 1970-х. Команда Харківського авіаційного інституту (ХАІ) одразу вирізнилася серед інших.

У час, коли гумор часто був прямолінійним, харків’яни зробили ставку на інтелектуальність та тонку сатиру. Вони жартували про студентське життя, абсурд навчального процесу та знайомі кожному ситуації. Саме це зробило їх близькими глядачеві. Безперечно, якби тоді існував TikTok, ці хлопці стали б шалено популярними. Нічого не знаючи про хуки, «болі» аудиторії та алгоритми ідеального контенту, вони інтуїтивно жартували на теми, які «залітали» та були близькі всім.

Хоча телевізійний КВК тоді проіснував недовго, цей досвід став фундаментом. Харків уже відчув, як це — бути частиною великої гумористичної сцени. Друга хвиля прийшла наприкінці 1980-х, коли КВК повернувся на екрани.

Цього разу Харків заявив про себе несподівано — через команду Військового авіаційного училища. Їхній гумор базувався на армійських реаліях, але без пафосу, з самоіронією та сміливістю говорити про систему зсередини. Перемога у Вищій лізі стала сигналом: харківський гумор вміє бути різним і не боїться гострих тем. Цей дисонанс між хлопцями у формі, які, здавалося б, ніколи не жартують, та харизмою в поєднанні з дорослими темами, закохав у військових гумористів безліч прихильників.

Але справжній розквіт Харкова у КВК настав у 1990-х, коли відроджена команда ХАІ повернулася на сцену з новою енергією. Вони поєднували сатиру, музичні номери та яскраві пародії. Їхні білі костюми стали символом, а виступи — еталоном того, як виглядає харківський гумор: інтелігентний, але живий, продуманий, але легкий.

Наприкінці десятиліття на сцену вийшло нове покоління — команда «Харківські менти», яка зіграла на контрасті. Їхній гумор будувався навколо образів правоохоронців та сміливо висміював систему, яка ще недавно залишалася недоторканною. У 2000-х «Збірна Харкова» продовжила лінію міського гумору з акцентом на ритм великого міста та швидкі мініатюри, а поруч з’являлися жіночі команди, що переосмислювали популярні стереотипи.

Важливо, що за всіма цими історіями стояла не лише телевізійна слава, а й міцна локальна інфраструктура. Харківська ліга КВК стала майданчиком, де починали десятки команд, а місто навчилося говорити мовою гумору про все: від побуту до соціальних тем.

Епоха проєкту «Чіз»

Коли формат КВК почав поступово трансформуватися, Харків не зупинився. Важливою перехідною ланкою став розвиток локального телевізійного гумору, обличчям якого став проєкт «Чіз». Це було дещо нове для міста: формат коротких скетчів та комедійних замальовок, які показували життя Харкова під іншим кутом.

У «Чізі» гумористи почали відходити від командної гри на сцені до акторської роботи перед камерою. Це був період пошуку нових форм, коли жарти ставали менш «літературними» і більш життєвими, наближеними до реальних вулиць.

Читайте також: Манежі, ризик і легенди: літопис харківського цирку

«Ліга Сміху»: новий формат та харківська кузня кадрів

Коли епоха КВК почала згасати, Харків швидко адаптувався до нових умов. Перехід до формату «Ліги Сміху» став для харків’ян ковтком свіжого повітря, адже шоу давало більше простору для імпровізації, акторської гри та сучасного драйву.

Команда «Любимый город» запам’яталася глядачам своїм фірмовим стилем та вмінням працювати з зірковими тренерами, тоді як «Дикий молодняк» приніс на проєкт зухвалість та енергію нового покоління. Окремо варто згадати й королів абсурду Інародний театр абсурду «Воробушек».

Проте успіх на великих екранах був би неможливим без міцного локального фундаменту. Харків став домівкою для однієї з регіональних ліг — Слобожанської Ліги Сміху. Протягом років вона була справжнім «полігоном» для молодих талантів, куди з’їжджалися команди з сусідніх регіонів.

Саме тут, у стінах ХНАТОБу, відточувалися жарти, які згодом ставали віральними, та формувалися кадри, що зараз працюють у топових гумористичних проєктах України. Регіональна ліга не просто розважала глядачів, а створювала середовище, де гумор ставав професією.

Перехід до незалежного гумору: ера стендапу

Богдан Письменко

У 2010-х місто перейшло до етапу незалежної сцени, де немає редакторів та обов’язкових правил. Стендап у Харкові розвивався швидко й стихійно в таких локаціях, як Fabrika.space, Kultura Hub, “Underground Stand-Up Club” та артзавод «Механіка». Харківська сцена дала країні цілу хвилю коміків, які сьогодні формують сучасний український контекст.

Богдан Письменко побудував свій стиль на самоіронії та впізнаваних життєвих ситуаціях, що легко знаходять відгук у молоді через відчуття спорідненості.

Дмитро Тютюн

Дмитро Тютюн став прикладом артиста, який не боїться змінюватися разом із країною: його сьогоднішні виступи — це поєднання особистих історій та гострої реакції на події довкола, від війни до ідентичності.

«Мультфільм Гагаріна»

Ще один яскравий представник, «Мультфільм Гагаріна», використовує соціальну сатиру як спосіб прожити реальність. Його матеріал залишається жорстким та провокативним, а переїзд через війну лише дав йому новий контекст та аудиторію. Багато артистів змінили міста й мову, але благодійні виступи та концерти для військових стали невід’ємною частиною їхньої роботи, перетворивши гумор на спосіб витримати дійсність.

Феномен театру «Воробушек»: абсурд без кордонів

Окремим, абсолютно унікальним розділом у харківській історії є Інародний театр абсурду «Воробушек». Це колектив, який виріс із класичних студентських ліг КВК, але в певний момент вирішив зламати всі існуючі правила. Вони довели, що гумор може бути не просто набором жартів, а цілим театральним дійством, де логіка поступається місцем чистому сюрреалізму.

«Воробушек» став символом незалежності: вони самі писали сценарії, самі ставили вистави та збирали аншлаги, не потребуючи схвалення телевізійних редакторів. Їхні виступи на «Лізі Сміху» стали справжнім культурним шоком для глядачів, адже команда не боялася виглядати дивною або незрозумілою.

Фестивалі абсурду, багатолітрові перформанси та нескінченна імпровізація зробили їх кумирами молоді, яка шукала в гуморі щось більше, ніж просто побутові жарти. Шлях «Воробушка» показав, що харківський голос може бути інопланетним, але при цьому неймовірно рідним і щирим.

Читайте також: Харків під землею: як місто перебудовує інфраструктуру

TikTok: нова сцена харківського гумору

Сьогодні гумор у Харкові все частіше починається зі смартфона. TikTok став платформою, де сміх не потребує декорацій — достатньо ідеї та камери. Харків’яни швидко підкорили цю нішу.

Одним із найяскравіших прикладів є Катерина Пустовіт (@katyapustovitt), яка завдяки своїй природності та пранкам зібрала мільйонну аудиторію.

Михайло Бакуновицький (@husmut) демонструє іншу модель контенту, будуючи гумор на емоціях своїх хаскі, що зрозуміло глядачам по всьому світу без жодних слів.

Спортивний сегмент успішно розвиває Богдан Бєліков (@bodyanichhh), поєднуючи естетику тренувань із легкими жартами, а Євген Білозеров (@jbelozerov) професійно інтегрує свій сценічний та музичний досвід у короткі відео.

Не менш важливою постаттю є Дарина Ситнікова (@dashok_hahaha), чиї сценки про студентство та побут, приправлені щирим суржиком, стали справжнім дзеркалом життя сучасної молоді.

Харків знову адаптувався: тепер він формує світові тренди через алгоритми, але зберігає своє головне вміння — бачити смішне у звичайному.

Ірина Станевич

Запись Як змінювався харківський гумор: від КВК до TikTok впервые появилась Мій Харків.

Міський голова Ігор Терехов та керуючий директор ЄБРР в Україні та Молдові Арвід Тюркнер підписали попередню угоду про надання фінансування.

«Виділені фінанси повністю підуть на розбудову нашого «енергетичного острова» та децентралізацію системи теплопостачання», — заявив Терехов.

У міськраді пояснили, що проєкт критичний для енергетичної стійкості Харкова, особливо враховуючи масштабні руйнування енергоінфраструктури внаслідок російських ударів.

«Виклики залишаються колосальними, і за надзвичайно стислий час нам треба встигнути повністю замінити втрачені потужності енергогенерації. Ми спрямовуємо на цю роботу місцеві та державні ресурси, посилюємо захист об’єктів, але в таких масштабах нам критично необхідне міцне плече міжнародних партнерів», — йдеться в офіційному повідомленні.

Терехов наголосив на пріоритетності питання безпеки та збереження життя мешканців.

«Я наголосив пану Тюркнеру, що для нас абсолютний пріоритет — безпека та люди. Підтримка з боку банку — не питання чиїхось забаганок чи амбіцій. Залучені ресурси допоможуть зберегти життя», — повідомив Терехов.

Нагадаємо, раніше MyKharkov.info повідомляли, що опалювальний період 2025/2026 років у Харкові буде завершено 31 березня.

Запись Харкову надійде 45 млн євро на енергетичний острів – Терехов впервые появилась Мій Харків.

Згідно з документом, завтра системи опалення житлових будинків, лікарень, закладів освіти та інших об’єктів побутового і соціально-культурного призначення будуть відключені від теплопостачання.

Запись У Харкові завершують опалювальний сезон впервые появилась Мій Харків.

Він зазначив, що чимало великих міст уже завершили опалювальний сезон з огляду на рекомендацію з боку уряду.

«В Україні не вистачає газу, тому уряд наполягає на завершенні опалювального сезону. Погодні умови в Харкові вказують на те, що незабаром ми вже зможемо це зробити. Думаю, що з 1 квітня опалювальний сезон у Харкові буде завершений», – зазначив мер.

Запись У Харкові незабаром завершать опалювальний сезон впервые появилась Мій Харків.

«Зміни потрібні для того, щоб харківський метрополітен використовував якнайменше електроенергії. Це потрібно для балансу, щоб енергія використовувалася населенням для його потреб. Ми скоригували графіки роботи потягів, тож у час пік проблем немає. Фахівці аналізують пасажиропотік і в разі необхідності коригують інтервали, щоб не було незручностей для містян», – зазначив Ігор Терехов.

Мер додав, що метрополітен залишається основною транспортною артерією Харкова, і необхідності збільшувати кількість одиниць наземного громадського транспорту зараз немає.

«Коли спостерігається великий потік пасажирів у метро, ми балансуємо наземним громадським транспортом. Він у нас весь муніципальний, і проїзд там безкоштовний», – підкреслив очільник міста.

Запись Терехов: Графіки руху метро в Харкові адаптували під реальний пасажиропотік впервые появилась Мій Харків.

За його словами, йдеться про встановлення сонячних батарей, які забезпечують резервне живлення лікарень.

«Ми працюємо з міжнародними партнерами в рамках діяльності Асоціації прифронтових міст та громад. Від фондів отримуємо сонячні батареї та встановлюємо їх у наших лікарнях. Крім того, ми розширили можливість такої співпраці для інших прифронтових міст і громад, щоб вони теж отримували обладнання та встановлювали його там, де потрібно, в тому числі в лікарнях. І така робота продовжуватиметься й надалі», – наголосив мер.

Запись Харківські медзаклади обладнують системами резервного живлення впервые появилась Мій Харків.

За його словами, у Харкові встановлюють когенераційне обладнання, блочно-модульні котельні, генератори за кошти міського бюджету та партнерів – українських і міжнародних фондів.

«Я дуже вдячний усім, хто долучається до допомоги нашому місту. Нам необхідне резервне живлення, і багато обладнання ми вже встановлюємо. Але його нестача, звісно, є. Тому ми співпрацюємо з фондами, щоб кожен об’єкт, який забезпечує роботу критичної інфраструктури, був із резервним живленням», – наголосив мер.

Запись У Харкові продовжують працювати над децентралізацією систем життєзабезпечення впервые появилась Мій Харків.

У XIX столітті містян вражали трупи Альберта Саламанського та Вільгельма Сура, акробати братів Нікітіних, а також вишукані програми французьких антрепренерів Годфруа, Веллі та Чинізеллі. Саме з цих яскравих епізодів, сповнених азарту й відваги, постало те, що ми сьогодні знаємо як Харківський державний цирк — справжній символ міста.

Дерев’яні храми розваг: як цирк підкорив Харків у XIX столітті

Цирк братів Нікітіних

Історія закладу бере початок у 1860-х роках. Відомі імпресаріо того часу наполегливо домагалися дозволів на виступи саме в Харкові, адже тутешня публіка славилася особливою емоційністю та щирим захопленням.

У 1862 році на Московській вулиці (нині частина проспекту Героїв Харкова) з’явився перший стаціонарний дерев’яний манеж. За двадцять років брати Годфруа з Франції звели ще одну дерев’яну споруду на Торговельній площі (сучасна Павлівська), отримавши ексклюзивне право на вистави протягом п’ятирічного терміну.

Однак постійна загроза пожеж робила дерев’яні конструкції збитковими, і згодом власники оголосили про закриття майданчика. Проте свято тривало: на зміну прийшли нові «храми розваг» — арена італійця Ернесто Чинізеллі на Михайлівській площі (нині майдан Небесної Сотні) та цирк братів Нікітіних на Жандармській площі (зараз майдан Національної Гвардії).

Ці споруди також виявилися недовговічними, лишивши по собі лише відгомін глядацьких аплодисментів у мемуарах сучасників.

Таємниці першого кам’яного цирку: романтика та прагматизм Грікке

Цирк Генріха Грікке

Переламною датою став 1906 рік. Купець Генріх Грікке, статки якого зросли завдяки оранжереям та торгівлі, вирішив подарувати місту перший кам’яний цирк. Романтична легенда стверджує, що він збудував його для своєї коханої — артистки-наїзниці. Проте за лаштунками цієї історії ховався тверезий комерційний розрахунок.

На Жандармській площі постала велична будівля, обладнана за останнім словом техніки: електричним освітленням, калориферним опаленням та сучасними протипожежними системами. Архітектурно споруда нагадувала славетний цирк братів Франконі в Парижі.

Інтер’єр із блакитними склепіннями та витонченим декором більше нагадував вишуканий театр. Манеж мав унікальну особливість — він легко трансформувався під театральні потреби. Саме тут давали вистави корифеї української сцени: Марко Кропивницький, Панас Саксаганський та Микола Садовський.

Завдяки ідеальній акустиці глядачі насолоджувалися водевілями та оперетами, що робило заклад універсальним культурним центром.

Читайте також: Смаки старого Харкова: легендарні кафе, які працюють і сьогодні

Манеж із п’яти шарів: секрет безпеки, перевірений часом

У 1930-х роках будівлю модернізували: арена стала стаціонарною, а артистам облаштували комфортні гримерні кімнати. Хоча архітектурне обличчя залишилося незмінним, технологія покриття манежу стала революційною для того часу.

Цікаво, що цей «рецепт» із п’яти шарів використовують і в XXI столітті:

• нижній шар — щільна земля;
• шар кінського гною;
• глиняний пласт;
• суміш глини з тирсою;
• чиста тирса на поверхні.

Багаторічна практика довела: саме такий «пиріг» найкраще амортизує удари, мінімізує травматизм акторів та гарантує безпеку під час виконання найскладніших трюків.

Від грандіозних аншлагів до тиші: доля цирку Муссурі

Цирк Муссурі

На світанку XX століття Харків мав одразу два стаціонарні цирки — розкіш, якою не завжди могли похвалитися навіть європейські столиці. У 1910 році на Благовіщенській вулиці відкрився цирк-театр Герасима Муссурі. Зал на 5000 місць у модному стилі модерн став однією з наймасштабніших циркових споруд Європи. Муссурі, колишній управитель у братів Нікітіних, досконало знав індустрію зсередини, тому будівля була максимально функціональною.

Проте фінансовий успіх виявився скороминущим. Прибутки падали, і власник спробував перетворити манеж на театр оперети. Але тут проявився фатальний недолік: приміщення не мало належної акустики, через що оперні голоси звучали спотворено.

Протягом наступних десятиліть будівлю марно намагалися пристосувати під Театр музичної комедії, але архітектурні вади виявилися сильнішими за зусилля реставраторів. Зрештою, цей амбітний проєкт припинив своє існування.

Друге дихання: як спадщина Грікке переїхала в новий дім

Харківський державний цирк

Саме цирк Грікке вистояв під тиском конкуренції та бурхливих змін, отримавши статус Державного цирку. Проте в другій половині XX століття міська влада вирішила, що Харкову потрібна сучасна масштабна арена. Місце обрали на площі Урицького (тепер площа імені Ірини Бугримової). Будівництво стало справою всього міста, хоча сама архітектура не претендувала на унікальність.

Для реалізації обрали типовий проєкт московського інституту «Гіпротеатр», за яким у 1970-х масово зводили цирки по всьому СРСР. Адаптацією займався архітектор Володимир Кас’ян у тісній співпраці з директором закладу Федором Яшиновим.

Разом вони продумали кожну деталь: зручні пандуси, стайні з душовими для тварин, просторі закулісні зони та сучасні костюмерні.

Технічний розмах і магія арени 1974 року

Урочисте відкриття нової арени відбулося 9 квітня 1974 року. Сучасна будівля зі скла та металу зі складним вигнутим дахом вміщувала 2300 глядачів. За лаштунками ховався цілий комплекс репетиційних та технічних приміщень. Попри функціональну досконалість, критики зауважували, що новій споруді дещо бракує того неповторного шарму та затишку, який мав старий цирк Грікке.

Втім, стару будівлю не залишили напризволяще. Її перетворили на унікальну тренувальну базу — «циркову лабораторію», де створювалися нові номери. Якщо спочатку тут готували до 10 атракціонів на рік, то в 1990-х роках ця кількість зросла до 30. У 1999 році приміщення передали Державній цирковій компанії, і воно стало справжньою кузнею кадрів для нових поколінь артистів.

Читайте також: Таємне життя харківських картярів: деберц, катрани та підпілля

Порожні манежі: виклики війни та сподівання на майбутнє

З початком повномасштабного вторгнення циркове життя в Україні фактично завмерло. Директор Харківського державного цирку Олексій Житницький зазначає, що головна проблема — у зупинці «циркового конвеєра».

На відміну від театральних акторів, цирковий артист зазвичай працює з обмеженою кількістю номерів, які він вдосконалює роками. Система трималася на постійних гастролях між містами, що дозволяло оновлювати програму для глядача.

На думку керівництва, для розвитку галузі потрібен великий ринок та постійний обмін ідеями. Проте через фінансові та кадрові труднощі цей механізм почав давати збої ще на початку 2020-х. Війна стала нищівним ударом: будівля на площі Ірини Бугримової зазнала пошкоджень від обстрілів, а старий цирк на вулиці Гольдбергівській перебуває в аварійному стані.

Харківський цирк сьогодні: віра у відродження

Попри те, що арени наразі законсервовані, а зали мовчать, харків’яни не втрачають оптимізму. Мешканці міста вірять: після перемоги купол цирку знову засяє вогнями, а понівечені будівлі будуть відновлені. Артисти ж чекають на момент, коли зможуть знову вийти на манеж, щоб повернути дітям і дорослим ту особливу магію, де страх поступається місцем відвазі, а реальність — справжньому диву.

Дана Олєйнікова

Запись Манежі, ризик і легенди: літопис харківського цирку впервые появилась Мій Харків.

MyKharkov.info пропонує ближче познайомитися з творчістю Людмили Охріменко та відчути, чому її голос сьогодні став настільки важливим і терапевтичним для українського читача.

«Я більше не боюся»: письменниця про життя в епіцентрі війни

Народжена 11 жовтня 1961 року в місті Синельникове, Людмила Охріменко виросла в козацькому краї. Саме це з дитинства формувало її характер, гартувало волю та виховувало глибоке відчуття приналежності до української культури. Життя письменниці пролягло через різні регіони країни — від Криму до Харкова, який став її справжньою домівкою у непрості воєнні роки.

Освічена жінка з трьома вищими гуманітарними дипломами, Охріменко тривалий час професійно не пов’язувала себе з літературою. Вона успішно займалася бізнесом, працювала на державній службі, а власну творчість сприймала лише як другорядне захоплення. Переломним моментом став 2014 рік, який кардинально змінив не лише долю країни, а й особисту траєкторію письменниці.

Волонтерські поїздки на схід України, постійна допомога військовим та добровольчим підрозділам, перші пережиті обстріли — усе це поступово перетворювало її внутрішній досвід на потужні тексти. Від жіночих романів, що легко знаходили свого читача, Людмила перейшла до глибокої воєнної прози — чесної, болісної й водночас життєво необхідної.

«Що таке «руський мир», я побачила ще 2014 року. Саме тоді я вперше потрапила під обстріл, під удар «Градів», саме тоді я вперше дуже злякалася. Зараз я вже не боюсь. Я живу в Харкові й майже щодня, щоночі нас обстрілюють. Ми до цього звикли й навіть не здригаємося, коли чуємо вибухи. Майже кожного ранку, коли ми йдемо на роботу, у нас під ногами хрумтить скло з вибитих вікон», — розповідає письменниця про свої будні.

Читайте також: Бетон, музика та ризик: як харків’яни створили культурний простір у цехах старого заводу

Від дитячих казок до фронтових історій

Творчість Людмили Охріменко вирізняється особливою рисою — її герої майже ніколи не є вигаданими. Усі вони мають реальних прототипів. Це люди, яких письменниця знала особисто, які вразили її своєю силою, гідністю чи непростим вибором. Саме завдяки цій документальності її тексти звучать настільки щиро й переконливо.

Окреме місце у творчому доробку займає дитяча література. Книга «Люлечки — дарувальники снів», створена у співавторстві з Євгенією Пірог, стала прикладом того, наскільки трепетно авторка ставиться до юного читача.

Робота над нею тривала майже рік, адже, за словами Охріменко, писати для дітей — чи не найскладніше завдання: потрібно філігранно відчувати вік, інтереси та світосприйняття дитини. Ця історія про родину, що дарує дітям сни, народилася з казок, які письменниця колись вигадувала для власних дітей. Книга навіть пройшла своєрідне «бойове хрещення» і, попри знищену ворогом друкарню, все ж побачила світ.

У доробку Людмили є й глибші, «дорослі» тексти. Збірка «Далека блакитна далечінь» поєднує повість та оповідання, що осмислюють радянське минуле.

«Для людей старшого покоління це буде книжка-спомин про те, що з ними було, а для молоді — це книжка-шок про те, що являв собою насправді «чудовий і прекрасний» Радянський Союз», — зауважує авторка.

Збірка «Волонтерські історії (2014–2022)» стала однією з найважливіших у її кар’єрі. Це документально-художній зріз волонтерського досвіду: від перших несміливих поїздок на фронт до подій після повномасштабного вторгнення. Саме за цю роботу письменниця отримала премію імені Миколи Томенка за найкращу коротку прозу на соціально значущу тематику.

Не менш показовим є роман «Муха в окропі на окупованій території» — історія трьох подруг, яких війна розводить по різні боки барикад і вибору.

Через особисті долі авторка порушує складні питання: про відповідальність, мораль, справжню дружбу та стратегії виживання в окупації. Її героїні не є абстрактними образами; вони живі, суперечливі й змушені щодня приймати рішення, від яких залежить не лише їхній подих, а й життя оточуючих.

Роман, що народився зі справжнього полону

Особливу сторінку у творчості посідає роман «Оскар» — твір, який отримав визнання на міжнародному конкурсі «Коронація слова» у 2021 році як найкращий роман на воєнну тематику.

У центрі сюжету — український офіцер-спецпризначенець, кримський татарин, який на початку 2015 року потрапляє в полон до російських окупантів. Його боротьба починається з першого дня неволі. Думка про втечу стає єдиним сенсом існування, а віра, внутрішня сила та пам’ять предків — тією опорою, що допомагає вистояти в пеклі.

Роман порушує складні питання про межі людської витривалості, відповідальність перед близькими, помсту і те, чи можливо зберегти людське обличчя, пройшовши крізь тортури.

Історія створення «Оскара» не менш захоплива, ніж сам сюжет. Ініціатором написання став прототип головного героя — військовий, який сам звернувся до письменниці. Спочатку це знайомство не склалося: Охріменко двічі відхиляла запит у соцмережі, не довіряючи повідомленням з порожнього профілю. Та зрештою Людмила наважилася на розмову.

Коли військовий написав, що потребує допомоги, вона приготувалася прийняти черговий волонтерський запит на амуніцію. Яке ж було її здивування, коли він попросив:

«Хочу, щоб ви розповіли історію мого життя. Хочу, щоб люди дізналися історію мого полону».

«Оскар» став для Людмили особливим викликом. Це була її перша книга про людину, з якою вона не була знайома раніше, ніколи не зустрічалася особисто і чий життєвий досвід кардинально відрізнявся від її власного. Людмила згадує, як хвилювалася, відправляючи готовий текст герою.

Лише через тиждень вона отримала коротке сухе повідомлення: «Ок». І все… Спершу авторка засмутилася та навіть трохи образилася, засумнівалася, чи змогла передати бачення колишнього полоненого. Але книгу все ж опублікувала. І не дарма.

Цей роман допоміг і авторці, і читачам глибше осмислити природу війни та головну умову нашої перемоги — єдність. Це не просто історія втечі. Це розповідь про людину, яка в нелюдських умовах зуміла перемогти саму себе.

Читайте також: Літературний слем у Харкові під час війни: інтерв’ю з Артемом Ельфом

«Хрещена»: новий роман про війну та незламність

У травні 2025 року Людмила Охріменко презентувала свою наступну роботу. Знову в центрі сюжету — реальна людина і складна доля. Роман «Хрещена» вже встигли визнати найемоційнішим твором авторки. Головна героїня — Тетяна Теплюк. Ця жінка ще у 1980-х роках пройшла війну в Афганістані, а через десятиліття знову опинилася на передовій.

У 2015 році вона приєдналася до «Азову», де сім років рятувала життя в Маріуполі. З початком повномасштабного вторгнення Тетяна залишилася з бійцями на «Азовсталі», відмовившись від евакуації. У підземеллях заводу вона не лише лікувала, а й пекла хліб, ділилася їжею та фактично стала для виснажених воїнів тією самою «хрещеною», що оберігає.

Роман охоплює й найважчий період — полон. Разом із побратимами Тетяна пройшла через тюрми в Оленівці та Таганрозі, переживши місяці психологічного тиску.

«В полоні допомагала триматись віра в те, що я звідси вийду. Була впевнена в цьому… Найбільше я боялась померти серед ворогів, не на своїй землі. До того ж ніколи не мала думки, що моя країна мене зрадила, покинула», — згадує пані Тетяна.

«Хрещена» — це узагальнений образ українок, які тримають небо поруч із чоловіками. Історія Тетяни Теплюк, яка у 71 рік повернулася з полону та знову стала до служби, звучить як виклик усьому світу.

Плани та нові обрії

Творчість Людмили Охріменко — це спроба зафіксувати час, зберегти голоси тих, хто залишається поза офіційними зведеннями. Серед найближчих планів авторки — продовження популярної серії про Наттелу де Куртіс — героїню, яка колись була звичайною харківською економісткою Наталією Володимирівною, а згодом опинилася у детективному вимірі життя.

Робота над новою книгою вже триває. Письменниця знову занурилася у власні тексти, перечитуючи перші романи «Пригоди дорослого Буратіни жіночої статі» (2018) та «Легка поведінка» (2020). Цей творчий імпульс — свідчення того, що література Людмили Охріменко постійно розвивається. А отже, у читачів попереду нові сюжети, глибокі переживання та зустрічі з героями, які стають рідними.

Ірина Станевич

Запись Людмила Охріменко: Голос війни, що звучить крізь хрускіт битого скла впервые появилась Мій Харків.

Згодом стало очевидно: підземні локації — це вже не просто тимчасовий прихисток. Місто, що вже п’ятий рік живе фактично на передовій, почало системно адаптувати ці площі до тривалого перебування. Так виник паралельний рівень життя, який сьогодні є невід’ємною частиною харківського повсякдення.

Про те, як змінилися ці осередки та яку роль вони відіграють зараз — у матеріалі MyKharkov.info.

Система укриттів як частина міського ландшафту

Після початку повномасштабного вторгнення питання цивільного захисту стало для Харкова пріоритетом №1. Регулярні ракетні та дронові удари змусили муніципалітет діяти максимально оперативно.

Мережу сховищ почали розширювати: під захисні зони пристосовували підвали житлових масивів, облаштовували спеціалізовані приміщення у школах та лікарнях, залучали підземні паркінги й технічні споруди.

Сьогодні в місті діє понад 4 тисячі таких об’єктів — від сертифікованих сховищ до найпростіших укриттів у житловій забудові. Ці проєкти фінансуються як із міської скарбниці, так і за підтримки держави.

Зокрема, понад 300 млн грн спрямували на безпеку в закладах освіти, а ще 41,4 млн грн — безпосередньо на створення нових захищених майданчиків. Паралельно триває модернізація підвалів: там оновлюють вентиляцію, встановлюють освітлення та створюють базовий комфорт для перебування під час тривалих тривог.

У мерії наголошують: укриття де-факто стали повноцінним елементом інфраструктури.

«Наше головне завдання – щоб у кожному районі був доступ до безпечного місця. Укриття сьогодні – це така ж необхідність, як транспорт чи лікарні», – зазначав міський голова Харкова Ігор Терехов.

Читайте також: Освіта на Харківщині: як підземні школи стали новою реальністю

Метрополітен: від сховища до «підземного міста»

З перших днів великої війни харківське метро перетворилося на унікальну екосистему. Коли ворожа артилерія та ракети накривали житлові квартали, тисячі людей спускалися на станції. Платформи ставали спальнями, а переходи — імпровізованими вітальнями. Люди обживали бетонні зали: приносили ковдри, термоси, облаштовували побут і навіть рятували разом із собою домашніх улюбленців.

За офіційними даними, понад 160 тисяч харків’ян певний період свого життя провели на станціях. Метрополітен і досі залишається ключовим пунктом безпеки: лише протягом 2025 року тут ночували майже 22 тисячі осіб. Під час одного з масованих обстрілів Холодногірського району під землею одночасно перебувало понад півтори тисячі людей.

Саме тут містяни пережили найскладніші перші місяці. Навіть тепер, коли Харків виробив певний імунітет до небезпеки, щоночі в метро можна побачити людей із пледами та речами — це звичка, яка рятує життя.

Харків’янка Олена каже про це просто: «У метро — зовсім інакше. Тут є можливість просто поспати».

Нові функції: освіта, культура та медицина

Поступово підземка трансформувалася із місця порятунку на середовище для повноцінної життєдіяльності. Тут з’явилися навчальні класи, бібліотеки та навіть спортивні секції. Наприклад, на станції «Армійська» бібліотекарі продовжували видавати книжки та проводити зустрічі навіть під час найінтенсивніших тривог.

Справжнім проривом стало створення підземних шкіл. Наразі у місті функціонує 21 такий осередок, де офлайн навчаються майже 20 тисяч дітей — це приблизно 40% усіх учнів Харкова. Тут навіть проводять випускні вечори, де підлітки отримують атестати в безпеці, попри сирени нагорі.

Культурне життя також пішло вглиб. До Дня міста у 2025 році на станціях пройшла серія концертів, які згодом стали регулярними. На «Історичному музеї» звучали реквієми з демонстрацією фото загиблих героїв, а під час «Харків-Бах-марафону» класичну музику слухали сотні людей.

Спортивна спільнота не відстає: у метро навіть організували боксерський турнір за участю атлетів та військовослужбовців.

Війна змінила і медичний фронт. Лікарні Харкова змушені переносити критичні процеси під землю. Операційні та відділення інтенсивної терапії в багатьох закладах тепер працюють у модернізованих підвальних приміщеннях. Це дозволяє не переривати складні хірургічні втручання через загрозу обстрілів.

Окрім того, місто реалізує амбітний проєкт — підземний медичний комплекс площею понад 15 тисяч квадратних метрів.

«Це унікальний і досить складний проєкт. Такого ніхто раніше не робив», – підкреслює начальник Харківської ОВА Олег Синєгубов.

Читайте також: Як харків’яни рятували бізнес: три історії підприємців

Побут і бізнес: адаптація на кожному кроці

Важливу роль відіграють і звичайні підвали. Вони втратили статус «технічних комірчин» і стали локальними центрами безпеки. У Харкові налічується близько 300 спеціалізованих сховищ та майже 4 тисячі підвалів, облаштованих для захисту. Більшість із них привели до ладу самі мешканці: проводили світло, приносили меблі та запаси води. Особливо відчутно це на Північній Салтівці, яка прийняла на себе чи не найсильніші удари.

Бізнес також адаптувався. У місті відкриваються заклади, які принципово обирають підвальні приміщення, щоб працювати без перерв.

Один із прикладів – бар «Схід», який відкрився восени 2024 року. Його співвласник Антон Мартиненко розповідає: команді довелося переосмислити сам підхід до вибору локації.
Раніше працівники закладу працювали у різних місцях громадського харчування й неодноразово переживали влучання поруч — із вибитими вікнами та ризиком для персоналу і гостей. Тому, відкриваючи новий простір, свідомо обрали цокольний поверх.

«До цього ми працювали у відкритих закладах, і постійною проблемою були “прильоти”, вибите скло. Це небезпека і для персоналу, і для гостей. Тому відкритися у напівпідвальному приміщенні — це про безпеку», — говорить Мартиненко.

Навіть підходи до забудови Харкова змінилися назавжди. Тепер безпека — це не бонус, а базова вимога. Усі нові житлові проєкти одразу включають укриття з повноцінною вентиляцією, автономним світлом та водопостачанням. Урбаністи погоджуються: захищеність стала такою ж обов’язковою умовою житла, як наявність електрики чи води.

Сьогодні підземний Харків — це не тимчасовий захід, а стійка опора прифронтового мегаполіса. Тут працюють лікарі, навчаються діти, звучить музика. Місто знайшло спосіб не зупинятися, сховавши своє життя під бетонними склепіннями.

І найголовніші зміни відбулися не в інженерних спорудах, а в самих людях, які навчилися бачити світло навіть глибоко під землею.

Антоніна Вербицька 

Запись Харків під землею: як місто перебудовує інфраструктуру впервые появилась Мій Харків.

Цій жінці, матері шістьох дітей, часто дорікали за «недостатню увагу» до родини через її громадську діяльність. Та Христина вміла відстоювати своє: ідеї, мрії та право на просвіту. Усе життя вона перетворювала «неможливе» на реальність.

Заборонений плід

Навесні 1841 року Аннет Вуїч народила доньку Христину. Аннет була освіченою красунею з молдовським, сербським і румунським корінням, випускницею Смольного інституту шляхетних дівчат. Вона вийшла заміж за викладача російської словесності Данила Журавльова й оселилася з ним на Чернігівщині. У родині також підростали двоє синів — Михайло та Леонтій.

Годувальницею Христини була місцева селянка, яку дівчинка щиро полюбила. Можливо, саме з її молоком передалася любов до всього українського, а можливо, вона проросла з годин, проведених таємно за читанням творів Тараса Шевченка.

Чому ж Христина мусила ховатися? Її батько був категоричним противником жіночої освіти. Синам він найняв учителя, а про навчання доньки й чути не хотів. Данила Журавльова знали як людину з важким характером, проте в цьому питанні він не відрізнявся від більшості тогочасних чоловіків, які бачили жінку лише в ролі матері та дружини.

Проте мати, Аннет, мала іншу думку: вона дозволяла доньці підслуховувати уроки братів і потайки користуватися домашньою бібліотекою. Христина виявилася набагато здібнішою за хлопців — вона блискавично опанувала письмо та читання. Уже тоді в дівчинки з’явилася мрія — стати вчителькою. Та коли їй виповнилося 16, мати померла. Родина переїхала до Курська, де про подальше навчання при суворому батькові годі було й мріяти.

Саме в цей час Христині потрапила до рук газета «Колокол» Олександра Герцена. Дівчина читала її із захватом і згодом наважилася написати видавцеві листа з питаннями про народну освіту. Між ними зав’язалося листування. Через рік вона надіслала Герцену власну прозу та вірші, які побачили світ під псевдонімом «Українка».

Заміжжя та шлях до мети

Данило Журавльов мріяв про вдале заміжжя доньки. Сама ж Христина до шлюбу не прагнула, проте доля владнала все так, що задоволеними залишилися обоє.

Молодий підприємець Олексій Алчевський закохався спершу не в саму дівчину, а в її поезію в тому самому «Колоколі». Загадкова «Українка» так полонила його уяву, що він розшукав її адресу через редакцію. Листування виявило разючу схожість їхніх поглядів, а особиста зустріч запалила справжнє почуття.

Олексій Алчевський був надзвичайно успішним: почавши чайний бізнес із позики, він згодом інвестував у промисловість. Його металургійні підприємства давали тисячі робочих місць і навіть засновували нові міста (як-от Алчевськ). Він створив Харківський торговий банк і Земельний банк. Про такого зятя батько міг лише мріяти.

Та Христину вабили не мільйони Олексія — їх поєднала спільна любов до України.

Оселившись у Харкові, подружжя приєдналося до «Громади» — напівлегального товариства, що займалося просвітництвом. Тут Христина впритул наблизилася до своєї мети. Доки «Громада» організовувала шевченківські вечори та видавала книжки, вдома в Алчевських гостювали Олександр Олесь, Микола Лисенко та Пантелеймон Куліш.

Громадівці підтримали ідею Христини створити жіночу недільну школу. Частина вчителів погодилася працювати безоплатно, а викладати вирішили українською. Це був виклик системі: офіційної освіти для жінок тоді майже не існувало, а мова була під тиском. Христина не відступилася, хоча сама ще не мала офіційного права викладати.

Читайте також: Харків — фармацевтична столиця: від рецептів XVIII століття до сучасних інновацій

Успіхи та болючі компроміси

У 1862 році Алчевська відкрила школу просто у себе вдома. Набравши пів сотні учениць, вона організувала уроки письма, історії, математики, фізики та хімії. Сама Христина навчала української за букварем Куліша. Справа процвітала — жінки прагнули знань, разом відвідували театри. Це був унікальний проєкт для всієї російської імперії.

Та невдовзі Валуєвський циркуляр заборонив українське слово в освіті. Алчевська постала перед надскладним вибором: закрити школу або перейти на російську. Вона обрала збереження школи. Через сім років вона нарешті склала іспити на право викладати, і заклад отримав офіційний статус.

Школа росла. У 1896 році для неї звели власну споруду з великою бібліотекою (нині це будівля на вулиці Жон Мироносиць, 9). Тут навчалися і підлітки, і дорослі жінки. Христина Данилівна запроваджувала новації: щоденники для учениць та звуковий метод викладання граматики.

У 1879 році вона відкрила ще одну школу — у селі Олексіївка на Луганщині. Туди вона запросила Бориса Грінченка, але їхня співпраця була напруженою. В умовах дії Емського указу Алчевська була змушена приховувати своє українофільство заради виживання школи, за що радикальний Грінченко її засуджував.

Водночас саме подружжя Алчевських у 1899 році встановило у своєму садку перше у світі скульптурне погруддя Тараса Шевченка (авторства Володимира Беклемішева). Пам’ятник був приватним, його бачили лише гості, але для родини це був акт внутрішньої свободи.

Алчевська видала славнозвісний покажчик «Що читати народу?» та тритомну «Книгу для дорослих», яка стала справжнім бестселером. Її авторитет визнали у світі: вона брала участь у міжнародних виставках і була обрана віцепрезиденткою Міжнародної ліги освіти.

Читайте також: Харківське коцарство: спадщина, виткана поколіннями

«Немає пророка у вітчизні своїй»

На зламі століть родину спіткали лиха. Світова економічна криза вдарила по бізнесу Олексія Алчевського. Після марних спроб отримати державну підтримку, у 1901 році його знайшли мертвим у Санкт-Петербурзі. Трагедія — вбивство це було чи самогубство — підірвала сили Христини, але не зупинила її. Фінансово її підтримував син Іван, видатний оперний співак.

У 1902 році Христина разом із донькою долучилася до Товариства взаємодопомоги трудящих жінок, завдяки якому харків’янки першими здобули виборче право. У 1912 році вона видала мемуари «Передумане й пережите».

Фінал був гірким. Більшовики, захопивши владу, реквізували її школу та бібліотеку. У 1917 році помер син Іван. Пенсія, яку нова влада призначила Алчевській за кілька місяців до її смерті, була більше схожа на милостиню. Видатної просвітниці не стало 15 серпня 1920 року.

Її поховали в Харкові з лаконічним написом: «Просвітителька народу».

Попри всі випробування, Христина Данилівна здійснила свою мрію. Завдяки її незламності понад 17 тисяч українок здобули освіту задовго до того, як це стало загальноприйнятою нормою.

Галина Григорiв

Запись Христина Алчевська: як потайки здобута освіта змінила долю тисяч українок впервые появилась Мій Харків.

До міста доставили 22 генератори загальною потужністю 2,9 МВт, які забезпечать стабільну роботу об’єктів тепло-, водо- та електропостачання в умовах ворожих обстрілів.

Перший заступник міського голови Олександр Новак подякував благодійникам за підтримку та наголосив на важливості такого обладнання для міста.

«Ми отримали генератори, які надзвичайно потрібні Харкову. Ворог продовжує бити по енергетичній інфраструктурі, і ми пам’ятаємо, якою складною була ця зима. Саме тому автономні джерела живлення є критично важливими для забезпечення життєдіяльності міста та надання необхідних послуг харків’янам», – зазначив він.

Як повідомив волонтер Сергій Притула, проєкт реалізували за донорські кошти чеської ініціативи, яка передала фонду 200 млн грн на закупівлю генераторів для України. За ці кошти вдалося придбати 145 генераторів, які розподілили між кількома містами, зокрема передали Харкову.

Запись Харків отримав генератори для критичної інфраструктури впервые появилась Мій Харків.

Ринок, який містяни звикли називати просто «Круглим», формував окремий всесвіт із власними законами, інтригами й тіньовими сюжетами.

Чому «Круглий» став серцем Салтівки?

Причина популярності цього місця була простою й водночас показовою для тогочасного Харкова. Ринок розташовувався найближче до сільської околиці, а отже — до тих, хто постачав у місто продукти. На початку 1980-х років Велика Данилівка ще залишалася селом, а до Циркунів було лише шість кілометрів.

Тож коли поруч із новобудовами відкрився колгоспний ринок, потік краму з навколишніх сіл суттєво зріс. Тісна близькість до аграрного сектору поступово створила жорстку конкуренцію за торгові місця, неформальні ієрархії та конфлікти, які швидко виходили за межі звичних базарних сварок.

Як створювали «круглі» ринки: від Черкас до Харкова

Варто згадати, як у Радянському Союзі з’явився такий феномен, як базар круглої форми. У 2020-х роках подібні будівлі називають архітектурною примхою минулої епохи, що цілком відповідає дійсності.

У 1970-х така форма вважалася символом новаторства. Авторкою проєкту стала київська архітекторка Алла Аніщенко, яка запропонувала нестандартне рішення — будівлю-«шайбу» з круглим підвісним дахом. На її думку, така конструкція була не лише ефектною, а й найбільш практичною для великого торгового простору. Першим містом, де цей експериментальний задум реалізували, стали Черкаси.

Згодом модель почала швидко ширитися країною. Харківський критий колгоспний ринок «Салтівський» відкрили у 1980 році на тодішній вулиці Героїв Праці (нині — вулиця Нескорених). До місцевих умов проєкт адаптували архітекторки Валентина Бахтіна та Ольга Дунаєва.

Тоді Салтівка лише формувалася як велетенський житловий масив, і ринок миттєво став центром району. Хоча активне життя тут вирувало й до появи офіційної споруди, адже торгівля на цьому місці велася завжди — просто стихійно.

Читайте також: Бетон, музика та ризик: як харків’яни створили культурний простір у цехах старого заводу

Нічний ринок і секретний самогон: тіньова економіка «Круглого»

У цієї базарної історії швидко з’явився свій тіньовий сюжет. Для мешканців навколишніх сіл гнати самогон було так само звично, як варити сир чи коптити сало. Тож разом із мішками картоплі та банками молока на «Круглий» регулярно привозили інший товар — пляшки «домашнього», які ретельно ховали під прилавком.

Купували його потайки; містяни добре знали, у кого саме варто питати. Подібна торгівля існувала на різних ринках Харкова, але саме на Салтівці вона трансформувалася з дрібного підробітку на потужну паралельну економіку.

Справжній бум почався у 1985 році, коли в СРСР стартувала антиалкогольна кампанія. Держава радикально обмежила продаж спиртного й проголосила боротьбу за тверезість. «Круглий» відповів на це по-своєму.

Старожили згадують: якщо вдень ринок жив звичайним життям, то під вечір починалася зовсім інша діяльність. Деякі ряди працювали майже як неофіційний бар: у кожного продавця були свій товар, власна рецептура та коло постійних клієнтів.

Найбільше цінувався самогон із Бобрівки — за особливу технологію та міцність. Коштував він дорожче, але знавці йшли саме до «бобрівських».

Перші фарцівники: від дефіциту до легенди

Якщо говорити про витоки ринкової торгівлі у Харкові, історики зазвичай згадують «Барабашово» або Благбаз. Але старожили зауважать інше: першим «локомотивом» майбутнього харківського капіталізму став саме «Круглий». У 1986 році там виникло те, що називали «товкучкою»: натовпи, сумки з крамом, напівтемрява і безперервний рух.

Коли в країні дозволили кооперативи, з напівпідпілля почали виходити фарцівники — люди, які роками торгували «дефіцитом». Формально статтю за спекуляцію ще не скасували, але міліція вже не поспішала ганятися за кожним торговцем. Проте торгівля все одно велася вночі: близько 23:00 ринок оживав вдруге.

На майданчику, де тепер пропонують будматеріали, тоді не було ані кіосків, ані прилавків. Усе продавали просто з сумок. Світло давали лише кілька ліхтарів, а товар покупці роздивлялися, підсвічуючи його кишеньковими ліхтариками.

Дефіцитний рай

Саме там можна було знайти речі, яких ніколи не бачили на полицях радянських магазинів: джинси, кросівки, модні куртки. Звідки вони бралися — окрема тема. За товаром їздили на великі «товкучки» до Одеси, Бреста, Тули чи міст Балтії. Чимало було й «самопалу» — копій відомих брендів, пошитих у напівлегальних цехах. Але для покупців це не мало значення.

Головним був сам факт: у нічній тисняві на «Круглому» можна купити майже все. Харків тоді вперше по-справжньому відчув, що таке стихійний ринок.

Як наперсткарі намагалися підкорити Салтівку

Салтівка у 90-ті роки вже жила за власними законами. Цей найбільший спальний район України, де мешкала третина населення Харкова, жартома називали «містом у місті». Потік людей був нескінченним, а де є рух і живі гроші — там з’являється кримінальний інтерес.

На початку 90-х біля виходу з метро або поряд з «Універсамом» іноді виникали наперсткарі зі своїми маніпуляціями та групою підтримки — «випадковими» щасливцями, які нібито щойно виграли великі суми.

Втім, такі гастролі тривали недовго. «Круглий» мав особливість, яка псувала життя вуличним шахраям: це був суто місцевий ринок. Тут майже не було приїжджих — лише мешканці навколишніх будинків, які ходили сюди щодня й швидко запам’ятовували обличчя. Для наперсткарів така публіка була вкрай невигідною: сьогодні обдурив — завтра тебе впізнали й покарали.

У Харкові тоді вистачало перспективніших місць: вокзал, Благбаз, центр міста. На Салтівку шахраїв заносило хіба що у дні великих рейдів міліції в центрі. Тому до середини 90-х наперсткарі з «Круглого» зникли остаточно. Старі торговці пояснювали це лаконічно: «Не було навару».

Читайте також: Харків — фармацевтична столиця: від рецептів XVIII століття до сучасних інновацій

Ресторан, бійки та легенди: як «Околиця» стала кримінальною сценою

Зовні це був типовий заклад пізньорадянської епохи: двоповерхова панельна будівля, простий інтер’єр і стандартне меню. Ресторан із промовистою назвою «Околиця» стояв фактично на межі міста. Сюди не їхали за вишуканою кухнею, але саме віддаленість зробила заклад привабливим для специфічної публіки.

У 90-ті «Околиця» перетворилася на місце, де розв’язували питання, далекі від гастрономії. Тут «забивали стрілки» та зустрічалися представники кримінального світу.

Втім, у Харкові подібні зібрання зазвичай завершувалися переговорами. Але у 1990 році стався випадок, який надовго потрапив у міські легенди: масштабна бійка між Шунею та Сашком Алтухом. Ця подія остаточно закріпила за скромною «Околицею» статус культового місця кримінального Харкова.

Салтівка після «буремних» років: ринок, який не здається

У 2020 році почалася реконструкція Круглого ринку. Він уже не був «центром всесвіту» для району, яким залишався у минулому столітті. Люди давно звикли до супермаркетів — «ЮСІ», потім «Дафі», «Каравану» та АТБ з їхніми візками, акціями та кондиціонерами. Там усе акуратно розкладено, і ніхто не вигукує про «помідори, солодкі як мед».

Через це споруду спочатку планували демонтувати. За процесом із тривогою спостерігали всі містяни, адже це місце було частиною їхньої ідентичності. На щастя, влада прийняла рішення зберегти будівлю, розмістивши супермаркет у відремонтованому приміщенні.

На початку російського вторгнення у березні 2022 року «Круглий» сильно постраждав від обстрілів, але попри пошкодження — продовжив працювати. Він залишається своєрідним маяком Харкова, нагадуючи про часи, коли Салтівка купувала джинси та самогон під світло ліхтариків, а новини дізнавалася не з інтернету, а з базарних розмов.

Дана Олєйнікова

Запись Круглий ринок Харкова: від джинсів до криміналу впервые появилась Мій Харків.