За матеріалами Служби безпеки України, з 2022 року відкрито 208 кримінальних проваджень щодо антиукраїнської діяльності та інших злочинів серед представників Української православної церкви Московського патріархату. Ці цифри — не просто юридична звітність, а свідчення глибокої кризи довіри до інституції, яка десятиліттями мала колосальний вплив на мізки українців.

Водночас відбувається й інший, тихіший, але не менш промовистий процес: лише з початку цього року 63 релігійні громади перейшли до Православної церкви України, а загалом від початку повномасштабної війни таких громад в Україні діє вже 277. За кожною з цих цифр — не суха статистика, а непрості людські долі, гострі суперечки на зборах та болючі сумніви.

Як саме цей вибір переживають на Харківщині, де війна відчувається особливо гостро?

988 рік: Хрещення Русі та коріння, що глибше за Москву

Історію православ’я на українських землях традиційно ведуть від 988 року — хрещення Русі князем Володимиром Великим. Важливо розуміти принциповий історичний момент: коли в Києві вже стояли величні храми, а Київська митрополія офіційно увійшла до складу Вселенського патріархату, на місці майбутньої Москви ще шуміли ліси. Москва як церковний та політичний центр з’явилася на історичній арені значно пізніше, тому претензії сучасного Московського патріархату на роль «материнської церкви» для Києва не мають жодного історичного підґрунтя. Київська традиція — первинна.

Після розколу 1054 року Русь опинилася в орбіті східного християнства. Спочатку митрополитів призначали з Константинополя, але згодом їх почали обирати місцеві єпископи. Ситуація радикально змінилася після відмови Москви прийняти Флорентійську унію: тамтешнє духовенство самостійно, без згоди Царгорода, обрало власного митрополита. Це стало фактичним початком самопроголошеної ізоляції російської церкви, яка почала розвиватися окремо від давньої київської традиції, поступово перетворюючись на інструмент державної влади.

Від Києва до імперії: як українське православ’я втрачало суб’єктність

Каплиця Олександра Невського у Харькові, 1900 рік

У 1686 році Київська митрополія була підпорядкована Московському патріархату. Це сталося в умовах, коли Київ і Лівобережна Україна вже перебували у складі Московської держави. В російській імперії церква остаточно втратила незалежність: патріаршество скасували, а церковне управління здійснював Святійший синод — фактично державне міністерство під контролем царя.

Цікавим парадоксом XVIII століття є те, що значну частину вищого духовенства імперії складали саме вихідці з України, випускники Києво-Могилянської академії. Вони обіймали провідні посади, проте сама Київська митрополія при цьому розчинялася у російській церкві, втрачаючи свої унікальні риси. Цей період завершився лише з розпадом імперії

Спроба створити Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) у 1918–1921 роках була жорстоко придушена: радянська влада ліквідувала майже всіх її священників. Після 1945 року на території СРСР легально могла існувати лише одна структура — російська православна церква, яка діяла під пильним наглядом КДБ.

Читайте також: Харків великодній: як місто готується до свята — від козацьких традицій до нових сенсів

1992 рік: тернистий шлях Київського патріархату

Після проголошення незалежності України питання власної церкви знову стало на порядок денний. Митрополит Київський Філарет очолив рух за розбудову Української православної церкви Київського патріархату. У 1992 році частина духовенства провела собор у Києві, об’єднавши представників УПЦ та УАПЦ. Патріархом заочно обрали єпископа Мстислава Скрипника, який перебував у США, а Філарет став його заступником.

Проте шлях до єдності був нерівномірним. УПЦ КП швидко розвивалася на заході та в центрі країни, тоді як на сході, зокрема на Харківщині, панівне становище зберігав Московський патріархат. До 2018 року УПЦ КП мала величезну кількість прихильників, але канонічне визнання світового православ’я все ще залишалося мрією, яку багато хто вважав недосяжною.

Томос без міфів: церковне повноліття України

Томос про автокефалію для Православної церкви України

Що ж насправді означає Томос, про який так багато сперечалися? Це не просто урочистий папір. Це указ очільника Вселенського патріархату, який підтверджує «церковне повноліття» нації. Ще у 1924 році Константинополь видав документ, де визнав передачу Київської митрополії Москві у 1686 році неканонічною. Тобто Томос 2018 року лише відновив історичну справедливість.

Принцип автокефалії базується на логіці: незалежна держава — незалежна церква. Юрисдикція помісної церкви чітко обмежена державними кордонами. У випадку України Томос зафіксував територію нашої країни як виключний канонічний простір ПЦУ. Це означає, що присутність будь-яких інших церковних структур з центрами в іноземних державах (тим паче в державі-агресорі) є аномалією з точки зору церковного права.

Підписання Вселенським Патріархом Варфоломієм І Томосу про автокефалію Православної Церкви України

Здавалося б, всі критичні питання вирішені, але ж ні! УПЦ Київського патріархату припинила існування як окрема юридична особа після Об’єднавчого собору 15 грудня 2018 року. Тоді вона разом з УАПЦ увійшла до складу Православної церкви України (ПЦУ). Частина духовенства на чолі з Філаретом не погодилася з цим рішенням, вони заявили про продовження існування УПЦ КП як окремої структури. Частина вірян і духовенства підтримала цю позицію й не перейшла до ПЦУ.

До 2019 року в Україні розклад сил був таким:

• УПЦ МП – 12 000 парафій;
• УПЦ КП – 4 800 парафій;
• УАПЦ – 1 000 парафій.

Після 2018 року Українська православна церква Київського патріархату та Українська автокефальна православна церква увійшли до складу Православної церкви України. З 2019 до 2026 року частина парафій УПЦ МП теж приєдналася до ПЦУ, але таких було небагато – близько 15–18% від загальної кількості. Найбільше переходів відбулося після 2022 року.

Харківська єпархія під тиском війни: де залишається вплив Москви?

У 2026 році на Харківщині структура Московського патріархату продовжує існувати через два основні центри:

• Харківська єпархія: Її серцем є Свято-Благовіщенський собор. Попри те, що будівля зазнала пошкоджень від обстрілів, богослужіння тут тривають. Навколо цього центру діє найбільша мережа області — близько 300 парафій.
• Ізюмська єпархія: Головний храм — Свято-Вознесенський собор в Ізюмі. Цей регіон пережив жахи окупації 2022 року, що наклало відбиток і на церковне життя. Кількість активних парафій тут коливається від 100 до 150, багато з яких фактично не діють через руйнування та виїзд людей.

Ці дві єпархії демонструють контраст: відносно стабільний Харків та понівечена Ізюмщина, де церковна структура тримається радше на інерції, ніж на реальній підтримці громади.

ПЦУ на Харківщині

Православна церква України в нашому регіоні спирається на два фундаменти:

• Харківська єпархія ПЦУ: Центром є Свято-Дмитрівський собор на Полтавському Шляху. Це живий осередок українського слова та молитви. Після 2022 року до неї почали активно приєднуватися громади, і сьогодні в області діє від 70 до 90 парафій цієї структури.
• Харківсько-Полтавська єпархія ПЦУ: Це унікальне об’єднання. Важливо зазначити, що це колишня група УАПЦ (оновленої), яка мала свій особливий шлях розвитку і приєдналася до ПЦУ як окрема одиниця. Її головний осередок у Харкові — храм святого Іоанна Богослова на Салтівці. Сама єпархія охоплює дві області, що створює специфічну мережеву структуру, де на Харківщині діє близько 40–60 парафій.

Читайте також: Місто-прихисток: як Харків допомагає евакуйованим облаштувати життя

Харків на роздоріжжі: чому переходи даються так важко?

Від початку повномасштабного вторгнення до кінця 2025 року процес переходів до ПЦУ став помітним: 214 громад офіційно змінили юрисдикцію. Архієпископ Харківський і Слобожанський Митрофан зазначає, що на Харківщині цей шлях надзвичайно тернистий. Наразі в області зафіксовано лише 5 ключових переходів: громади в Дергачах, Лозовій, Коротичі, Пісочині та парафія Іоанна Богослова у Харкові.

Більшість із 35 храмів ПЦУ в регіоні — це нові громади, створені з нуля. Чому так? Бо перехід — це завжди конфлікт. Це боротьба за будівлі, зіткнення поглядів і часто відкрите протистояння зі священниками, які не хочуть втрачати вплив. Хоча самі харків’яни здебільшого налаштовані нейтрально, ситуація в громадах часто розжарена до межі.

Російські паспорти та сухпайки: коли віра стає зрадою

Факти, оприлюднені СБУ, б’ють по самій суті релігійної довіри. Коли у храмах замість святого письма знаходять прокремлівську літературу, сухпайки російських окупантів та стоси російських рублів, у звичайних прихожан виникає закономірне питання: «Кому ми насправді молимося і кого підтримуємо своїми пожертвами?».

Для пересічного вірянина звістка про те, що чернець у харківському монастирі має російський паспорт, а 78 священнослужителів отримали підозри у злочинах проти держави, стає точкою неповернення. Це вже не про богословські суперечки — це про фізичну безпеку.

Особливо болючою стала історія митрополита Єлисея (Ізюмська єпархія), який під час окупації відкрито благословляв колаборанта Віталія Ганчева — людину, що здавала ворогу місцевих активістів та волонтерів. Після втечі Єлисея до росії навіть Синод УПЦ МП був змушений визнати його зрадником і звільнити з посади. Такі випадки руйнують авторитет церкви набагато швидше, ніж будь-яка атеїстична пропаганда.

Віра як щит: чому церква та громада — єдине ціле

Ця історія не про політику в чистому вигляді. Вона про право українців мати свій духовний дім, де не буде місця «рускому міру». Церква не може бути відділена від життя громади, особливо коли громаду намагаються знищити. Кожен перехід парафії, кожна українська молитва у стінах древніх храмів — це ще одна цеглина у фундамент нашої незалежності. Віра, яка залишається вірною Україні, стає справжнім щитом, що береже нашу ідентичність і дає сили вистояти у найскладніші часи.

Дана Олєйнікова

Запись Церковна деокупація: як війна та Томос змінюють релігійну мапу Харківщини впервые появилась Мій Харків.

У 2026 році Харків зустрічає свято з особливою гідністю. Підготовка починається заздалегідь, і вона відчувається у всьому: від витончених вітрин кондитерських до волонтерських складів, де пакують тисячі пасок для фронту.

Як змінився Великдень у Харкові: ціни на кошик, історія традицій, міські декорації, волонтерство та нові підходи до святкування – читайте у матеріалі MyKharkov.info.

Історія харківської паски: від козацького калача до європейської «баби»

Щоб зрозуміти сучасний Великдень у Харкові, варто зазирнути в минуле. Довгий час на теренах Слобожанщини паска не мала того вигляду, до якого ми звикли сьогодні. У XVII–XVIII століттях харківці пекли на свято обрядовий хліб із добре просіяного пшеничного борошна. Це були великі, пухкі калачі без форми, які символізували достаток і сонячну енергію.

Трансформація розпочалася наприкінці XVIII століття, коли Харків почав перетворюватися на великий освітній та торговий центр. Разом із заснуванням університету та розвитком промисловості до міста почали приїздити іноземні фахівці, зокрема кухарі з Франції та Німеччини. Саме вони привезли моду на високу здобну випічку у спеціальних циліндричних формах, яку тоді називали «бабами».

Справжню революцію у великодній випічці Харкова здійснив Християн Костир. У 1840-х роках його кондитерська стала легендарною. Він одним із перших почав масово випікати паски за новими рецептами — з великою кількістю яєць, цукатів, прянощів та обов’язковою білою глазур’ю.

Ці паски були настільки популярними, що черги за ними вишикувалися на кілька кварталів.

Як гуляли на Великдень у старому Харкові: ярмарки та балагани

У ХІХ — на початку ХХ століття Великдень був головною подією міського масштабу. Після нічної служби місто не йшло спати — воно виходило на вулиці. Центром святкувань було Плац-парадне місце (сучасний майдан Небесної Сотні). Тут розгортався справжній фестиваль:

• Балагани та цирк: Виступали акробати, фокусники та дресировані тварини.
• Каруселі: Величезні дерев’яні конструкції, які розважали дітей і молодь.
• Торгівля: Продавали все — від глиняних іграшок-свищиків до дорогих пряників.

Заможні харків’яни мали свою традицію — «виїзд у світ». Вони сідали у відкриті екіпажі та повільно курсували Сумською та Катеринославською (нині Полтавський Шлях) вулицями, демонструючи нові вбрання та вітаючи знайомих.

Тим часом молодь збиралася в Університетському саду (нині Сад імені Шевченка), де грали військові оркестри.

Читайте також: Великдень як мистецтво: 10 рецептів незвичайних пасок

Великодній кошик-2026: аналітика цін та споживчі тренди

Переходячи до сьогодення, варто визнати: економічна складова свята у 2026 році є непростою. Харківська міська рада та Департамент адміністративних послуг і споживчого ринку провели детальний моніторинг цін. Великдень цьогоріч обійдеться харків’янам дорожче, ніж торік, що зумовлено логістичними труднощами та інфляційними процесами.

Найбільше подорожчали м’ясо та молочні продукти – у середньому на 10–20% порівняно з минулим роком.

За інформацією моніторингу:

• свіже м’ясо (окіст свинини) коштує в середньому 190–250 грн/кг
• сало – 180–260 грн/кг;
• ковбаса домашня (залежно від складу та виробника) – 220–600 грн/кг;
• сир кисломолочний – 160–200 грн/кг

Ціни на пастеризоване молоко 2,5% у торговельних мережах становлять у середньому 45–70 грн/900 мл, на масло вершкове 82,5% – 120–150 грн/180 г, на сир кисломолочний 9% — 85–110 грн/350 г.

Суттєво подорожчала у Харкові і готова великодня випічка.

«Харківські виробники пропонують широкий асортимент великодньої випічки: традиційні, бездріжджові та сирні паски, панетоне, крафіни та інше», – йдеться у повідомленні.

За даними Департаменту адміністративних послуг та споживчого ринку, ціни в різних точках продажу суттєво відрізняються залежно від складу, розміру та оформлення виробів.

Середні ціни у супермаркетах:

• паски 80 г – від 18 грн;
• паски 500 г – до 250 грн;
• панетоне з начинкою 500 г – від 200 грн

Ціни у кафе та мініпекарнях:

• класичні паски 200 г – від 110 грн;
• класичні паски 500 г – від 300 грн;
• класичні паски 1,1 кг – 1600 грн;
• крафіни 500 г – від 400 грн;
• панетоне з начинкою 600 г – від 670 грн.

Порівняно з минулим роком великодня випічка в Харкові подорожчала приблизно на 15%.

На загальноукраїнському рівні оцінки вартості великоднього кошика різняться – насамперед через різний підхід до його наповнення.

За даними Українського клубу аграрного бізнесу, базовий великодній набір продуктів коштує від 482 до 1387 грн залежно від складу.

Водночас дослідження Codes, яке аналізує ціни у великих торговельних мережах, показує вищі цифри: у 2026 році середня вартість кошика без паски становить 1429,93 грн, що на 27% більше, ніж у 2025 році.

Дослідження також показує зміну поведінки споживачів: інтерес до великоднього шопінгу зріс більш ніж на 57%, водночас інтерес до рецептів дещо знизився – приблизно на 5%.

Це свідчить про зміну підходу: українці частіше обирають простіші рецепти або готові рішення, водночас більше уваги приділяють традиціям і символіці свята.

У підсумку всі оцінки сходяться в одному: у 2026 році дорожчає не окремий продукт, а весь великодній набір – і саме тому святковий кошик стає відчутною частиною сімейного бюджету. Експерти радять планувати покупки заздалегідь і порівнювати ціни в різних торговельних мережах, щоб уникнути зайвих витрат та забезпечити святковий стіл у повному обсязі.

Міські декорації: Харків, що сяє всупереч усьому

Візуальне обличчя Харкова напередодні Великодня-2026 — це поєднання лаконічності та тепла. Основною локацією традиційно став Сад імені Шевченка. Особливість цьогорічного оформлення — використання позабюджетних коштів та власна ініціатива комунальних підприємств.

• Речник КП «Центральний парк» Андрій Кравченко пояснює: «Ми свідомо відмовилися від дорогих закупівель. Наші майстрині створювали декор власноруч із природних матеріалів».

У центрі саду з’явилися фігури зайців, плетених із лози, та велетенські крашанки, розписані традиційними слобожанськими орнаментами. Вечірня ілюмінація стала більш стриманою, але теплою. Це створює відчуття безпечного “тихого острова” в серці міста.

Такі інсталяції виконують важливу терапевтичну функцію. Для людей, які щодня стикаються з викликами війни, можливість зупинитися біля красивої фотозони — це спосіб відновити внутрішній ресурс.

Читайте також: Що їли харків’яни в голодні 90-ті: рецепти, зібрані у господинь міста

Великдень і волонтерство: свято як спільна дія

Сьогодні неможливо уявити Великдень у Харкові без волонтерської складової. Свято остаточно вийшло за межі приватних квартир і церковних подвір’їв. Воно стало маніфестом підтримки.

Напередодні свята у місті з’являються великодні ініціативи: волонтери печуть паски, збирають святкові набори і передають їх тим, хто цього потребує найбільше – військовим, переселенцям, родинам у складних обставинах.

Окремою подією став благодійний великодній ярмарок, який об’єднав громади Харківщини. Тут продавали хендмейд-вироби, проводили майстер-класи та виступали творчі колективи. Зібрані кошти спрямували на підтримку дітей – зокрема на облаштування безпечних просторів.

Паралельно запускають збори для військових – харків’яни долучаються продуктами або донатами, щоб передати на фронт великодні кошики і хоча б частину домашнього тепла.

Екологічний Великдень: свідомість замість марнотратства

Ще один помітний тренд 2026 року — екологізація свята. Харків’яни все частіше обирають «свідоме святкування». Екологи зазначають, що зазвичай у цей період кількість сміття зростає на 30%, але ситуація змінюється.

Замість токсичних пластикових наліпок у моду повернулися цибулиння, куркума, каркаде та буряк. Це не лише екологічно, а й виглядає як справжнє мистецтво. Замість штучних квітів — живі первоцвіти у горщиках, гілки верби та текстильні прикраси.

Купівля продуктів у місцевих фермерів Харківщини зменшує вуглецевий слід і підтримує регіональну економіку, яка зараз цього дуже потребує.

Попри всі виклики сьогодення, Великдень у Харкові — це про святковий настрій, тепло родинного кола і відчуття оновлення, яке так потрібне сьогодні. І саме завдяки цьому місто продовжує жити й дихати — через традиції, цінності, що об’єднують, і людей, які тримають його щодня.

Антоні Вербицька

Запись Харків великодній: як місто готується до свята — від козацьких традицій до нових сенсів впервые появилась Мій Харків.

У XIX столітті містян вражали трупи Альберта Саламанського та Вільгельма Сура, акробати братів Нікітіних, а також вишукані програми французьких антрепренерів Годфруа, Веллі та Чинізеллі. Саме з цих яскравих епізодів, сповнених азарту й відваги, постало те, що ми сьогодні знаємо як Харківський державний цирк — справжній символ міста.

Дерев’яні храми розваг: як цирк підкорив Харків у XIX столітті

Цирк братів Нікітіних

Історія закладу бере початок у 1860-х роках. Відомі імпресаріо того часу наполегливо домагалися дозволів на виступи саме в Харкові, адже тутешня публіка славилася особливою емоційністю та щирим захопленням.

У 1862 році на Московській вулиці (нині частина проспекту Героїв Харкова) з’явився перший стаціонарний дерев’яний манеж. За двадцять років брати Годфруа з Франції звели ще одну дерев’яну споруду на Торговельній площі (сучасна Павлівська), отримавши ексклюзивне право на вистави протягом п’ятирічного терміну.

Однак постійна загроза пожеж робила дерев’яні конструкції збитковими, і згодом власники оголосили про закриття майданчика. Проте свято тривало: на зміну прийшли нові «храми розваг» — арена італійця Ернесто Чинізеллі на Михайлівській площі (нині майдан Небесної Сотні) та цирк братів Нікітіних на Жандармській площі (зараз майдан Національної Гвардії).

Ці споруди також виявилися недовговічними, лишивши по собі лише відгомін глядацьких аплодисментів у мемуарах сучасників.

Таємниці першого кам’яного цирку: романтика та прагматизм Грікке

Цирк Генріха Грікке

Переламною датою став 1906 рік. Купець Генріх Грікке, статки якого зросли завдяки оранжереям та торгівлі, вирішив подарувати місту перший кам’яний цирк. Романтична легенда стверджує, що він збудував його для своєї коханої — артистки-наїзниці. Проте за лаштунками цієї історії ховався тверезий комерційний розрахунок.

На Жандармській площі постала велична будівля, обладнана за останнім словом техніки: електричним освітленням, калориферним опаленням та сучасними протипожежними системами. Архітектурно споруда нагадувала славетний цирк братів Франконі в Парижі.

Інтер’єр із блакитними склепіннями та витонченим декором більше нагадував вишуканий театр. Манеж мав унікальну особливість — він легко трансформувався під театральні потреби. Саме тут давали вистави корифеї української сцени: Марко Кропивницький, Панас Саксаганський та Микола Садовський.

Завдяки ідеальній акустиці глядачі насолоджувалися водевілями та оперетами, що робило заклад універсальним культурним центром.

Читайте також: Смаки старого Харкова: легендарні кафе, які працюють і сьогодні

Манеж із п’яти шарів: секрет безпеки, перевірений часом

У 1930-х роках будівлю модернізували: арена стала стаціонарною, а артистам облаштували комфортні гримерні кімнати. Хоча архітектурне обличчя залишилося незмінним, технологія покриття манежу стала революційною для того часу.

Цікаво, що цей «рецепт» із п’яти шарів використовують і в XXI столітті:

• нижній шар — щільна земля;
• шар кінського гною;
• глиняний пласт;
• суміш глини з тирсою;
• чиста тирса на поверхні.

Багаторічна практика довела: саме такий «пиріг» найкраще амортизує удари, мінімізує травматизм акторів та гарантує безпеку під час виконання найскладніших трюків.

Від грандіозних аншлагів до тиші: доля цирку Муссурі

Цирк Муссурі

На світанку XX століття Харків мав одразу два стаціонарні цирки — розкіш, якою не завжди могли похвалитися навіть європейські столиці. У 1910 році на Благовіщенській вулиці відкрився цирк-театр Герасима Муссурі. Зал на 5000 місць у модному стилі модерн став однією з наймасштабніших циркових споруд Європи. Муссурі, колишній управитель у братів Нікітіних, досконало знав індустрію зсередини, тому будівля була максимально функціональною.

Проте фінансовий успіх виявився скороминущим. Прибутки падали, і власник спробував перетворити манеж на театр оперети. Але тут проявився фатальний недолік: приміщення не мало належної акустики, через що оперні голоси звучали спотворено.

Протягом наступних десятиліть будівлю марно намагалися пристосувати під Театр музичної комедії, але архітектурні вади виявилися сильнішими за зусилля реставраторів. Зрештою, цей амбітний проєкт припинив своє існування.

Друге дихання: як спадщина Грікке переїхала в новий дім

Харківський державний цирк

Саме цирк Грікке вистояв під тиском конкуренції та бурхливих змін, отримавши статус Державного цирку. Проте в другій половині XX століття міська влада вирішила, що Харкову потрібна сучасна масштабна арена. Місце обрали на площі Урицького (тепер площа імені Ірини Бугримової). Будівництво стало справою всього міста, хоча сама архітектура не претендувала на унікальність.

Для реалізації обрали типовий проєкт московського інституту «Гіпротеатр», за яким у 1970-х масово зводили цирки по всьому СРСР. Адаптацією займався архітектор Володимир Кас’ян у тісній співпраці з директором закладу Федором Яшиновим.

Разом вони продумали кожну деталь: зручні пандуси, стайні з душовими для тварин, просторі закулісні зони та сучасні костюмерні.

Технічний розмах і магія арени 1974 року

Урочисте відкриття нової арени відбулося 9 квітня 1974 року. Сучасна будівля зі скла та металу зі складним вигнутим дахом вміщувала 2300 глядачів. За лаштунками ховався цілий комплекс репетиційних та технічних приміщень. Попри функціональну досконалість, критики зауважували, що новій споруді дещо бракує того неповторного шарму та затишку, який мав старий цирк Грікке.

Втім, стару будівлю не залишили напризволяще. Її перетворили на унікальну тренувальну базу — «циркову лабораторію», де створювалися нові номери. Якщо спочатку тут готували до 10 атракціонів на рік, то в 1990-х роках ця кількість зросла до 30. У 1999 році приміщення передали Державній цирковій компанії, і воно стало справжньою кузнею кадрів для нових поколінь артистів.

Читайте також: Таємне життя харківських картярів: деберц, катрани та підпілля

Порожні манежі: виклики війни та сподівання на майбутнє

З початком повномасштабного вторгнення циркове життя в Україні фактично завмерло. Директор Харківського державного цирку Олексій Житницький зазначає, що головна проблема — у зупинці «циркового конвеєра».

На відміну від театральних акторів, цирковий артист зазвичай працює з обмеженою кількістю номерів, які він вдосконалює роками. Система трималася на постійних гастролях між містами, що дозволяло оновлювати програму для глядача.

На думку керівництва, для розвитку галузі потрібен великий ринок та постійний обмін ідеями. Проте через фінансові та кадрові труднощі цей механізм почав давати збої ще на початку 2020-х. Війна стала нищівним ударом: будівля на площі Ірини Бугримової зазнала пошкоджень від обстрілів, а старий цирк на вулиці Гольдбергівській перебуває в аварійному стані.

Харківський цирк сьогодні: віра у відродження

Попри те, що арени наразі законсервовані, а зали мовчать, харків’яни не втрачають оптимізму. Мешканці міста вірять: після перемоги купол цирку знову засяє вогнями, а понівечені будівлі будуть відновлені. Артисти ж чекають на момент, коли зможуть знову вийти на манеж, щоб повернути дітям і дорослим ту особливу магію, де страх поступається місцем відвазі, а реальність — справжньому диву.

Дана Олєйнікова

Запись Манежі, ризик і легенди: літопис харківського цирку впервые появилась Мій Харків.

Цій жінці, матері шістьох дітей, часто дорікали за «недостатню увагу» до родини через її громадську діяльність. Та Христина вміла відстоювати своє: ідеї, мрії та право на просвіту. Усе життя вона перетворювала «неможливе» на реальність.

Заборонений плід

Навесні 1841 року Аннет Вуїч народила доньку Христину. Аннет була освіченою красунею з молдовським, сербським і румунським корінням, випускницею Смольного інституту шляхетних дівчат. Вона вийшла заміж за викладача російської словесності Данила Журавльова й оселилася з ним на Чернігівщині. У родині також підростали двоє синів — Михайло та Леонтій.

Годувальницею Христини була місцева селянка, яку дівчинка щиро полюбила. Можливо, саме з її молоком передалася любов до всього українського, а можливо, вона проросла з годин, проведених таємно за читанням творів Тараса Шевченка.

Чому ж Христина мусила ховатися? Її батько був категоричним противником жіночої освіти. Синам він найняв учителя, а про навчання доньки й чути не хотів. Данила Журавльова знали як людину з важким характером, проте в цьому питанні він не відрізнявся від більшості тогочасних чоловіків, які бачили жінку лише в ролі матері та дружини.

Проте мати, Аннет, мала іншу думку: вона дозволяла доньці підслуховувати уроки братів і потайки користуватися домашньою бібліотекою. Христина виявилася набагато здібнішою за хлопців — вона блискавично опанувала письмо та читання. Уже тоді в дівчинки з’явилася мрія — стати вчителькою. Та коли їй виповнилося 16, мати померла. Родина переїхала до Курська, де про подальше навчання при суворому батькові годі було й мріяти.

Саме в цей час Христині потрапила до рук газета «Колокол» Олександра Герцена. Дівчина читала її із захватом і згодом наважилася написати видавцеві листа з питаннями про народну освіту. Між ними зав’язалося листування. Через рік вона надіслала Герцену власну прозу та вірші, які побачили світ під псевдонімом «Українка».

Заміжжя та шлях до мети

Данило Журавльов мріяв про вдале заміжжя доньки. Сама ж Христина до шлюбу не прагнула, проте доля владнала все так, що задоволеними залишилися обоє.

Молодий підприємець Олексій Алчевський закохався спершу не в саму дівчину, а в її поезію в тому самому «Колоколі». Загадкова «Українка» так полонила його уяву, що він розшукав її адресу через редакцію. Листування виявило разючу схожість їхніх поглядів, а особиста зустріч запалила справжнє почуття.

Олексій Алчевський був надзвичайно успішним: почавши чайний бізнес із позики, він згодом інвестував у промисловість. Його металургійні підприємства давали тисячі робочих місць і навіть засновували нові міста (як-от Алчевськ). Він створив Харківський торговий банк і Земельний банк. Про такого зятя батько міг лише мріяти.

Та Христину вабили не мільйони Олексія — їх поєднала спільна любов до України.

Оселившись у Харкові, подружжя приєдналося до «Громади» — напівлегального товариства, що займалося просвітництвом. Тут Христина впритул наблизилася до своєї мети. Доки «Громада» організовувала шевченківські вечори та видавала книжки, вдома в Алчевських гостювали Олександр Олесь, Микола Лисенко та Пантелеймон Куліш.

Громадівці підтримали ідею Христини створити жіночу недільну школу. Частина вчителів погодилася працювати безоплатно, а викладати вирішили українською. Це був виклик системі: офіційної освіти для жінок тоді майже не існувало, а мова була під тиском. Христина не відступилася, хоча сама ще не мала офіційного права викладати.

Читайте також: Харків — фармацевтична столиця: від рецептів XVIII століття до сучасних інновацій

Успіхи та болючі компроміси

У 1862 році Алчевська відкрила школу просто у себе вдома. Набравши пів сотні учениць, вона організувала уроки письма, історії, математики, фізики та хімії. Сама Христина навчала української за букварем Куліша. Справа процвітала — жінки прагнули знань, разом відвідували театри. Це був унікальний проєкт для всієї російської імперії.

Та невдовзі Валуєвський циркуляр заборонив українське слово в освіті. Алчевська постала перед надскладним вибором: закрити школу або перейти на російську. Вона обрала збереження школи. Через сім років вона нарешті склала іспити на право викладати, і заклад отримав офіційний статус.

Школа росла. У 1896 році для неї звели власну споруду з великою бібліотекою (нині це будівля на вулиці Жон Мироносиць, 9). Тут навчалися і підлітки, і дорослі жінки. Христина Данилівна запроваджувала новації: щоденники для учениць та звуковий метод викладання граматики.

У 1879 році вона відкрила ще одну школу — у селі Олексіївка на Луганщині. Туди вона запросила Бориса Грінченка, але їхня співпраця була напруженою. В умовах дії Емського указу Алчевська була змушена приховувати своє українофільство заради виживання школи, за що радикальний Грінченко її засуджував.

Водночас саме подружжя Алчевських у 1899 році встановило у своєму садку перше у світі скульптурне погруддя Тараса Шевченка (авторства Володимира Беклемішева). Пам’ятник був приватним, його бачили лише гості, але для родини це був акт внутрішньої свободи.

Алчевська видала славнозвісний покажчик «Що читати народу?» та тритомну «Книгу для дорослих», яка стала справжнім бестселером. Її авторитет визнали у світі: вона брала участь у міжнародних виставках і була обрана віцепрезиденткою Міжнародної ліги освіти.

Читайте також: Харківське коцарство: спадщина, виткана поколіннями

«Немає пророка у вітчизні своїй»

На зламі століть родину спіткали лиха. Світова економічна криза вдарила по бізнесу Олексія Алчевського. Після марних спроб отримати державну підтримку, у 1901 році його знайшли мертвим у Санкт-Петербурзі. Трагедія — вбивство це було чи самогубство — підірвала сили Христини, але не зупинила її. Фінансово її підтримував син Іван, видатний оперний співак.

У 1902 році Христина разом із донькою долучилася до Товариства взаємодопомоги трудящих жінок, завдяки якому харків’янки першими здобули виборче право. У 1912 році вона видала мемуари «Передумане й пережите».

Фінал був гірким. Більшовики, захопивши владу, реквізували її школу та бібліотеку. У 1917 році помер син Іван. Пенсія, яку нова влада призначила Алчевській за кілька місяців до її смерті, була більше схожа на милостиню. Видатної просвітниці не стало 15 серпня 1920 року.

Її поховали в Харкові з лаконічним написом: «Просвітителька народу».

Попри всі випробування, Христина Данилівна здійснила свою мрію. Завдяки її незламності понад 17 тисяч українок здобули освіту задовго до того, як це стало загальноприйнятою нормою.

Галина Григорiв

Запись Христина Алчевська: як потайки здобута освіта змінила долю тисяч українок впервые появилась Мій Харків.

Ринок, який містяни звикли називати просто «Круглим», формував окремий всесвіт із власними законами, інтригами й тіньовими сюжетами.

Чому «Круглий» став серцем Салтівки?

Причина популярності цього місця була простою й водночас показовою для тогочасного Харкова. Ринок розташовувався найближче до сільської околиці, а отже — до тих, хто постачав у місто продукти. На початку 1980-х років Велика Данилівка ще залишалася селом, а до Циркунів було лише шість кілометрів.

Тож коли поруч із новобудовами відкрився колгоспний ринок, потік краму з навколишніх сіл суттєво зріс. Тісна близькість до аграрного сектору поступово створила жорстку конкуренцію за торгові місця, неформальні ієрархії та конфлікти, які швидко виходили за межі звичних базарних сварок.

Як створювали «круглі» ринки: від Черкас до Харкова

Варто згадати, як у Радянському Союзі з’явився такий феномен, як базар круглої форми. У 2020-х роках подібні будівлі називають архітектурною примхою минулої епохи, що цілком відповідає дійсності.

У 1970-х така форма вважалася символом новаторства. Авторкою проєкту стала київська архітекторка Алла Аніщенко, яка запропонувала нестандартне рішення — будівлю-«шайбу» з круглим підвісним дахом. На її думку, така конструкція була не лише ефектною, а й найбільш практичною для великого торгового простору. Першим містом, де цей експериментальний задум реалізували, стали Черкаси.

Згодом модель почала швидко ширитися країною. Харківський критий колгоспний ринок «Салтівський» відкрили у 1980 році на тодішній вулиці Героїв Праці (нині — вулиця Нескорених). До місцевих умов проєкт адаптували архітекторки Валентина Бахтіна та Ольга Дунаєва.

Тоді Салтівка лише формувалася як велетенський житловий масив, і ринок миттєво став центром району. Хоча активне життя тут вирувало й до появи офіційної споруди, адже торгівля на цьому місці велася завжди — просто стихійно.

Читайте також: Бетон, музика та ризик: як харків’яни створили культурний простір у цехах старого заводу

Нічний ринок і секретний самогон: тіньова економіка «Круглого»

У цієї базарної історії швидко з’явився свій тіньовий сюжет. Для мешканців навколишніх сіл гнати самогон було так само звично, як варити сир чи коптити сало. Тож разом із мішками картоплі та банками молока на «Круглий» регулярно привозили інший товар — пляшки «домашнього», які ретельно ховали під прилавком.

Купували його потайки; містяни добре знали, у кого саме варто питати. Подібна торгівля існувала на різних ринках Харкова, але саме на Салтівці вона трансформувалася з дрібного підробітку на потужну паралельну економіку.

Справжній бум почався у 1985 році, коли в СРСР стартувала антиалкогольна кампанія. Держава радикально обмежила продаж спиртного й проголосила боротьбу за тверезість. «Круглий» відповів на це по-своєму.

Старожили згадують: якщо вдень ринок жив звичайним життям, то під вечір починалася зовсім інша діяльність. Деякі ряди працювали майже як неофіційний бар: у кожного продавця були свій товар, власна рецептура та коло постійних клієнтів.

Найбільше цінувався самогон із Бобрівки — за особливу технологію та міцність. Коштував він дорожче, але знавці йшли саме до «бобрівських».

Перші фарцівники: від дефіциту до легенди

Якщо говорити про витоки ринкової торгівлі у Харкові, історики зазвичай згадують «Барабашово» або Благбаз. Але старожили зауважать інше: першим «локомотивом» майбутнього харківського капіталізму став саме «Круглий». У 1986 році там виникло те, що називали «товкучкою»: натовпи, сумки з крамом, напівтемрява і безперервний рух.

Коли в країні дозволили кооперативи, з напівпідпілля почали виходити фарцівники — люди, які роками торгували «дефіцитом». Формально статтю за спекуляцію ще не скасували, але міліція вже не поспішала ганятися за кожним торговцем. Проте торгівля все одно велася вночі: близько 23:00 ринок оживав вдруге.

На майданчику, де тепер пропонують будматеріали, тоді не було ані кіосків, ані прилавків. Усе продавали просто з сумок. Світло давали лише кілька ліхтарів, а товар покупці роздивлялися, підсвічуючи його кишеньковими ліхтариками.

Дефіцитний рай

Саме там можна було знайти речі, яких ніколи не бачили на полицях радянських магазинів: джинси, кросівки, модні куртки. Звідки вони бралися — окрема тема. За товаром їздили на великі «товкучки» до Одеси, Бреста, Тули чи міст Балтії. Чимало було й «самопалу» — копій відомих брендів, пошитих у напівлегальних цехах. Але для покупців це не мало значення.

Головним був сам факт: у нічній тисняві на «Круглому» можна купити майже все. Харків тоді вперше по-справжньому відчув, що таке стихійний ринок.

Як наперсткарі намагалися підкорити Салтівку

Салтівка у 90-ті роки вже жила за власними законами. Цей найбільший спальний район України, де мешкала третина населення Харкова, жартома називали «містом у місті». Потік людей був нескінченним, а де є рух і живі гроші — там з’являється кримінальний інтерес.

На початку 90-х біля виходу з метро або поряд з «Універсамом» іноді виникали наперсткарі зі своїми маніпуляціями та групою підтримки — «випадковими» щасливцями, які нібито щойно виграли великі суми.

Втім, такі гастролі тривали недовго. «Круглий» мав особливість, яка псувала життя вуличним шахраям: це був суто місцевий ринок. Тут майже не було приїжджих — лише мешканці навколишніх будинків, які ходили сюди щодня й швидко запам’ятовували обличчя. Для наперсткарів така публіка була вкрай невигідною: сьогодні обдурив — завтра тебе впізнали й покарали.

У Харкові тоді вистачало перспективніших місць: вокзал, Благбаз, центр міста. На Салтівку шахраїв заносило хіба що у дні великих рейдів міліції в центрі. Тому до середини 90-х наперсткарі з «Круглого» зникли остаточно. Старі торговці пояснювали це лаконічно: «Не було навару».

Читайте також: Харків — фармацевтична столиця: від рецептів XVIII століття до сучасних інновацій

Ресторан, бійки та легенди: як «Околиця» стала кримінальною сценою

Зовні це був типовий заклад пізньорадянської епохи: двоповерхова панельна будівля, простий інтер’єр і стандартне меню. Ресторан із промовистою назвою «Околиця» стояв фактично на межі міста. Сюди не їхали за вишуканою кухнею, але саме віддаленість зробила заклад привабливим для специфічної публіки.

У 90-ті «Околиця» перетворилася на місце, де розв’язували питання, далекі від гастрономії. Тут «забивали стрілки» та зустрічалися представники кримінального світу.

Втім, у Харкові подібні зібрання зазвичай завершувалися переговорами. Але у 1990 році стався випадок, який надовго потрапив у міські легенди: масштабна бійка між Шунею та Сашком Алтухом. Ця подія остаточно закріпила за скромною «Околицею» статус культового місця кримінального Харкова.

Салтівка після «буремних» років: ринок, який не здається

У 2020 році почалася реконструкція Круглого ринку. Він уже не був «центром всесвіту» для району, яким залишався у минулому столітті. Люди давно звикли до супермаркетів — «ЮСІ», потім «Дафі», «Каравану» та АТБ з їхніми візками, акціями та кондиціонерами. Там усе акуратно розкладено, і ніхто не вигукує про «помідори, солодкі як мед».

Через це споруду спочатку планували демонтувати. За процесом із тривогою спостерігали всі містяни, адже це місце було частиною їхньої ідентичності. На щастя, влада прийняла рішення зберегти будівлю, розмістивши супермаркет у відремонтованому приміщенні.

На початку російського вторгнення у березні 2022 року «Круглий» сильно постраждав від обстрілів, але попри пошкодження — продовжив працювати. Він залишається своєрідним маяком Харкова, нагадуючи про часи, коли Салтівка купувала джинси та самогон під світло ліхтариків, а новини дізнавалася не з інтернету, а з базарних розмов.

Дана Олєйнікова

Запись Круглий ринок Харкова: від джинсів до криміналу впервые появилась Мій Харків.

Для когось тут була випита перша кава після школи, для когось — тривали вечірні розмови за столиком, де пахло свіжою випічкою та старим деревом. Навіть сьогодні, коли російсько-українська війна накрила місто тінню невизначеності, ці заклади залишаються містком між минулим і сьогоденням. Вони — маленькі острови стабільності, де можна на мить зупинитися, вдихнути аромат арабіки й відчути: місто живе.

Кафе «Кристал» — скляна легенда та смак дитинства

«Кристал» — одна з найвідоміших гастрономічних візитівок Харкова, що давно стала частиною особистих спогадів багатьох поколінь. Розташоване у самому серці саду Шевченка, воно для містян є чимось значно більшим, ніж просто пунктом харчування. Це простір, де оживає юність, перші побачення та тихі сімейні радощі.

Заклад почав приймати відвідувачів ще у 1963 році. Його зводили за проєктом архітекторів Бориса Клєйна, Галини Соколової та інженера Георгія Кононенка з інституту «Харківпроєкт».

Будівля суттєво вирізнялася на тлі тогочасної забудови: кругла форма, величезні панорамні вікна та велика кількість світла робили споруду візуально невагомою. Саме за схожість із огранованим коштовним каменем кафе й отримало свою назву. З дня відкриття тут завжди панував ажіотаж, і ця традиція не зникає навіть у 2020-х роках.

Спершу «Кристал» функціонував як повноцінний ресторан із розлогим меню. Однак у 1982 році концепція змінилася: заклад перетворився на кафе-бар із лаконічним переліком страв.

Проте головна «родзинка» залишилася незмінною — фірмове морозиво. Для створення десертів кондитери використовували рецепти з польського міста-побратима Харкова — Познані, а для навчання місцевих майстрів спеціально запрошували французького кондитера.

Найвідомішим десертом, що прославив «Кристал» на все місто, стало морозиво «Білочка» з вершками та горіхами. Воно десятиліттями залишалося головним фаворитом харків’ян. На «Білочку» приходили сім’ями у вихідні, за нею забігали друзі під час прогулянок, її купували на виніс як солодкий сюрприз для близьких.

З роками будівлю неодноразово оновлювали. На фасаді з’явилися пілони, а поруч із основною залою виросли прибудови. Під час останньої реконструкції всередині облаштували другий поверх з антресолями, що дозволило приймати більше гостей, хоча інтер’єр і втратив ту первісну «прозорість» та легкість. Та попри архітектурні зміни, для багатьох містян «Кристал» залишається головним символом теплої ностальгії.

Читайте також: Що їли харків’яни в голодні 90-ті: рецепти, зібрані у господинь міста

«Глорія» — морозиво, що єднає покоління

У центрі міста, на вулиці Григорія Сковороди, вже понад тридцять років працює кафе «Глорія». Відкритий у 1989 році, цей куточок став затишним прихистком для кількох поколінь. У пам’яті харків’ян він закарбувався передусім завдяки легендарній лінійці морозива: «Конфетті», «Лимонка», «Смородинка», «Доміно». Часи змінювалися, проте рецептура цих десертів лишалася незмінною.

Інтер’єр «Глорії» витриманий у ретро-стилі: він позбавлений надмірного осучаснення, дещо стриманий, але саме в цьому криється його особливий шарм. Кожна деталь тут ніби шепоче спогади, тому гості приходять сюди не просто поїсти, а зануритися в приємне минуле.

Сьогодні «Глорія» — це не лише солодке. Заклад пропонує повноцінне меню з європейськими стравами, сніданками та бізнес-ланчами. Проте для більшості постійних відвідувачів головним залишається відчуття спокою. Навіть зараз, у воєнний час, тут можна на коротку мить абстрагуватися від зовнішнього світу та насолодитися миттю.

«Пиріжок» на Сумській — душа харківської вуличної їжі

На вулиці Сумській, навпроти пам’ятника Шевченку, розташована знаменита пиріжкова, яку місцеві ніжно кличуть «Пиріжком». Це не просто точка швидкого харчування, а справжня енергетична клітина Харкова.

Ще за радянських часів «Пиріжкова» була відома своїми гарячими виробами з яблуками, сиром, рисом та м’ясом. У 1970-х роках деякі з них коштували всього 9 копійок — цілком доступна ціна для студентів та перехожих.

Про заклад активно писала преса: наприклад, газета «Соціалістична Харківщина» у 1969 році розповідала про величезні черги, які збиралися завдяки неймовірним пахощам випічки. Формат закладу був максимально демократичним: можна було взяти пиріжки з бульйоном або чаєм і перекусити прямо біля стійки.

У 2020-х роках «Пиріжок» не збавляє обертів. Тепер тут готують не лише пиріжки, а й різноманітні страви для швидкого обіду. Для багатьох ці смаки стали символом непохитності міста. Сьогодні заклад пропонує широкий вибір: смажені та печені пиріжки з м’ясом, картоплею, капустою, грибами, а також солодкі варіанти з вишнею, яблуками та маком.

«Бісквіт» — острів тепла на Данилевського

Якщо звернути з галасливого центру на вулицю Данилевського, ви неодмінно помітите затишну кондитерську «Бісквіт». Вона вже десятки років збирає людей за своїми столиками. Хоча точна дата відкриття закладу схована за завісою часу, він став рідним для багатьох поколінь.

Кондитерська завжди тримала високу планку якості своїх десертів: класичного «Наполеона», витончених тістечок та домашньої випічки. Вірність перевіреним роками рецептам — ось що робить це місце особливим. Тут «законсервовані» спогади про перші побачення чи перерви між парами, а ретро-інтер’єр лише підсилює відчуття подорожі в часі.

Тут завжди багато постійних гостей. Хтось обирає затишну залу, а хтось забирає десерти з собою. Час у «Бісквіті» ніби сповільнюється під впливом ароматів ванілі та кави. Сучасне меню кондитерської значно розширилося: тепер тут готують популярні європейські страви та ситні бізнес-ланчі.

Асортимент випічки та солодощів настільки великий, що навіть найвибагливіший гурман знайде щось до душі.

Читайте також: Страви, популярні на Харківщині: кулінарні легенди та традиції на тарілці

Кафе, що тримають Харків

Минають роки, місто змінює обличчя, архітектуру та ритм. Але існують локації, які залишаються впізнаваними крізь епохи — це легендарні кафе, що бережуть дух минулого. Навіть у найважчі місяці великої війни вони продовжують працювати, даруючи людям знайомі з дитинства смаки. Саме такі заклади допомагають Харкову стояти впевнено, нагадуючи про цінність простих радощів і роблячи наше життя світлішим навіть у темні часи.

Дана Олєйнікова

Запись Смаки старого Харкова: легендарні кафе, які працюють і сьогодні впервые появилась Мій Харків.

Від першої аптеки до потужних мереж

Розвиток фармації в Харкові розпочався з відкриття у 1778 році державної аптеки — якраз тоді, коли місто набуло статусу губернського центру. Її першим очільником став провізор із Німеччини. Коли ж за три роки він пішов у відставку, його замінив українець Петро Піскуновський.

Маючи солідний досвід роботи у Петербурзі, новий завідувач енергійно взявся до справи: за його керівництва для аптеки звели окреме кам’яне приміщення, де готували ліки за рецептами, переважно на основі лікарських рослин.

Цей заклад залишався найвідомішим і після появи в місті інших аптек. Процес їхнього відкриття активізувався у XIX столітті завдяки появі фармацевтичної освіти в університеті. До цього мистецтво фармації опановували практичним шляхом — безпосередньо в аптеках. Учнями були виключно чоловіки: досвідчені майстри передавали знання молоді, адже промислових заводів і готових препаратів тоді ще не існувало.

Із відкриттям в університеті фармацевтичної лабораторії навчання перемістилося в академічні стіни, а випускники згодом почали засновувати власну справу.

Так, у середині XIX століття в Харкові вже діяло 5 комерційних аптек:

• Першу у 1810 році відкрив провізор Г. Венцель.
• Засновником другої став Г. Фіндлер, який згодом створив ще одну точку, ставши власником прототипу сучасних аптечних мереж.
• Третю у 1829 році заснував Е. Нельдіхен.
• Четверту — Г. Сартінсон.
• П’яту — О. Фрейндлінг.

Усі вони мали профільну освіту. Цікаво, що сьогодні від власників аптек вона не вимагається, проте є обов’язковою для завідувачів та персоналу.

У ті часи власник аптеки зазвичай сам у ній і працював. Часто фармацевти облаштовували заклади у власних оселях: на першому поверсі приймали відвідувачів, а на другому — мешкали. Дозвіл на діяльність видавала Лікарська управа, яка, подібно до сучасних органів контролю, надавала чіткі вказівки та рекомендації.

Перелік ліків, дозволених до продажу, також затверджувала держава. Серед знайомих нам сьогодні засобів аптеки минулого пропонували: аспірин; гірчичники; вазелін; валеріану; нашатирний спирт.

Оскільки фармацевти готували препарати власноруч, вони мали монополію на їх розповсюдження. Зі зростанням населення Харкова масштаби їхньої справи невпинно збільшувалися.

У XXI столітті місто налічує понад 500 аптек. Їхній асортимент значно розширився: від медичних виробів до дитячого харчування та засобів гігієни. Сучасний сервіс включає онлайн-замовлення, бронювання та кур’єрську доставку. Проте велика кількість аптек зараз притаманна багатьом містам. Що ж виокремлює саме Харків?

Читайте також: Олександрівська лікарня Харкова: від XIX століття до сьогодення

Виробництво та інновації

Якщо XIX століття було часом приватних аптек, то XX століття стало епохою промислового масштабу. Це був якісно новий рівень, про який фармацевти минулого могли лише мріяти. Сьогодні ми звикли до заводських упаковок, а тоді поява серійного виробництва стала справжньою частиною промислової революції.

У 1907 році підприємці відкрили фабрику «Галеніка» (нині — ТОВ «Фармацевтична компанія “Здоров’я”»), розпочавши випуск таблеток, настоянок та пластирів. Перший колектив складався лише з 25 осіб.

У 1923 році розпочалася історія «Хімфармзаводу “Червона зірка”». Почавши з розфасовки хімікатів, завод перейшов до виробництва реактивів та таких ліків, як кальцію глюконат. Напередодні Другої світової війни обидва гіганти постійно нарощували потужності. Після звільнення Харкова підприємства відбудували, і вони донині залишаються лідерами ринку.

У 1995 році до промислової родини доєднався завод «Лекхім-Харків». Тут зосередилися на генериках — доступних аналогах брендових препаратів, на які закінчився термін дії патенту. Це дозволило країні забезпечувати себе власними ліками, не покладаючись виключно на імпорт.

Сьогодні Харків успішно конкурує з Києвом за обсягами виробництва. Місцеві заводи — це майданчики для впровадження інновацій, розроблених українськими вченими.

Читайте також: Харків у часи Другої світової війни: паралелі з сучасністю

Фахова освіта: фундамент успіху

Остаточне закріплення статусу «столиці» відбулося завдяки науці. Видатний хімік Микола Валяшко у 1921 році ініціював створення Харківського хіміко-фармацевтичного інституту (нині — Національний фармацевтичний університет, єдиний профільний заклад такого рівня в країні). Попри політичні переслідування, Валяшко виборов право на існування самостійної фармацевтичної освіти.

У роки Другої світової війни виш був евакуйований до Семипалатинська, де продовжував готувати кадри та ліки для фронту. Після війни його діяльність відновили саме в Харкові (на відміну від аналогічного закладу в Дніпрі, який не відродився).

«Золотою добою» інституту стали 1980-ті роки під керівництвом ректора Валентина Черних. Тоді з’явилися нові корпуси на Салтівці, а район навколо станції метро «Студентська» став справжнім центром молодіжного життя.

У Харкові було створено повний «замкнутий цикл»: від розробки активної речовини в лабораторіях університету до випуску готового препарату на місцевих заводах. Саме тут народилися відомі кожному ліки: «Левомеколь», «Левосин», «Антраль».

Харківські фахівці відкривали факультети по всій країні, писали підручники, заснували професійне свято — День фармацевтичного працівника. Символічно, що саме в Харкові встановлено скульптурний комплекс «Фармація у віках», що підкреслює особливу пошану до цієї професії.

Тож фармація для Харкова — це не просто мережа аптек. Це потужний інтелектуальний та промисловий бренд, який робить місто впізнаваним далеко за межами України.

Галина Григорiв

Запись Харків — фармацевтична столиця: від рецептів XVIII століття до сучасних інновацій впервые появилась Мій Харків.

Серед безкраїх полів, густих лісів та занедбаних садиб поколіннями знаходили монети, прикраси та загадкові артефакти. Хтось натрапляв на них випадково, а хтось присвячував пошукам місяці, розшифровуючи пожовклі архівні мапи. Деякі скарби так і лишилися легендами, а інші — ставали сенсаціями на сторінках газет.

Таємниці минулого: легендарний «череп зі сріблом»

Більшість захопливих історій про знахідки дійшла до нас завдяки газетним архівам. Одна з них сколихнула Харків у січні 1889 року: ширилися чутки, ніби біля семінарії знайшли людський череп, вщент наповнений старовинними срібними монетами. Новина миттєво привернула увагу поліції та Імператорського археологічного товариства.

Проте розслідування зайшло у глухий кут: свідки мовчали, а самого предмета ніхто не бачив. Згодом вирішили, що історія була вигадкою. Але загадка лишилася: чи не вирішив щасливчик просто приховати знахідку від влади? Цей випадок яскраво демонструє, як навіть чутки здатні «оживити» історію міста.

Інший документально зафіксований випадок стався у вересні 1902 року. Селянин із Рублівки Богодухівського повіту, проїжджаючи лісовою просікою, помітив біля старого пня мідний п’ятак 1803 року. Почавши розгрібати землю, він виявив цілий склад монет — загалом 45 штук номіналом дві та п’ять копійок часів Пєтра І, Єкатєріни II та Алєксандра І

Загальна вага скарбу перевищила 5,5 фунтів (понад 2 кг). Хоча цінності залишилися у першовідкривача, про подію офіційно повідомили Харківський археологічний комітет.

Секрети старої дзвіниці та глиняний горщик

Журнал «Книжний вісник» за 1903 рік зберіг звіт про несподівану знахідку в самому серці Харкова. Під час ремонту дзвіниці собору робітники натрапили на скриньку з написом «Таємний». Всередині виявилися унікальні документи, книги та рукописи початку XVIII століття. Ці папери відкрили дослідникам безцінні деталі тогочасного повсякденного та церковного життя.

Наступного року щастя посміхнулося мешканцю слободи Соколово Зміївського повіту. Селянин Арсеній Єрмолаєнко випадково викопав на своєму городі глиняний горщик. У ньому було 740 срібних монет: 7 великих та 733 дрібних, із зображеннями голів та хрестів. Артефакти охоплювали період від правління Пєтра І до Алєксандра І. Хоча представники археологічного комітету детально вивчили знахідку, вона залишилася у власності Єрмолаєнка.

Читайте також: Козацький стрит-фуд на БлагБазі: як з’явився «Благовіщенський Курінь»

Дитячі відкриття та відлуння Полтавської битви

Земля часто відкривала свої секрети найменшим. У 1908 році в слободі Ольшани після сильної зливи троє хлопчаків — Корній Рибалка та брати Осип і Дмитро Денисенки — гралися в потічку. Вони помітили невеликий глечик, який розсипався від першого дотику. Діти, сприйнявши старовинне срібло за іграшки, розпихали монети по кишенях і навіть почали роздавати їх перехожим. Згодом батьки передали владі 635 монет.

Після експертизи в Санкт-Петербурзі з’ясувалося, що це польські, прусські та шведські гроші XVII століття. Через поганий стан та низьку нумізматичну цінність скарб повернули родинам хлопчиків.

У 1910 році в селі Городньому під час закладання фундаменту хлопець знайшов під гнилим дубовим пнем 10 тригранних зливків срібла завдовжки близько 13 см (три вершки). Ця знахідка часів Полтавської битви підтвердила: Харківщина була ареною великих історичних подій. Аналогічне срібло згодом знаходили й у курганах поблизу Рублівки.

6000 років під Харковом: амулет єгипетського фараона

Найсенсаційніша знахідка трапилася навесні 1911 року. Приватний повірений Пастухов під час земляних робіт на глибині близько 10 метрів (5 сажнів) виявив прикрасу із золота та платини. Експерти були шоковані: це виявився амулет фараона V династії Стародавнього Єгипту.

Вік артефакту перевищував 6000 років. За своєю значущістю його порівнювали з експонатами Лувру. На одній стороні було викарбувано фараона під сонцем і місяцем у супроводі богині Ісіди та священних кішок, на іншій — піраміди та Сфінкс.

Як ця річ опинилася на Харківщині — таємниця, над якою вчені б’ються й досі. Оригінал передали до банку, а в редакції газет потрапили світлини цієї дивовижної речі.

Від старого цвинтаря до купецьких схованок

Влітку 1912 року під час прокладання каналізації в Харкові робітники натрапили на величезний цвинтар початку XIX століття. Крім ікон та хрестів, там знайшли унікальні скам’янілості: відбитки листя та тварин прадавніх геологічних епох. Ці знахідки передали до міського музею.

Не менше легенд пов’язано з районом Нікітінського провулка та вулиці Руставелі. У товстих стінах старих купецьких будинків на початку 2000-х років почали знаходити приховані ніші. Щоправда, не завжди там було золото.

Один із господарів знайшов у стіні сараю купецький запас на «чорний день»: крупи в металевих банках, вугілля, мило та сіль — свідчення тривожних часів минулого століття.

Скарб городища Мохнач

У серпні 2013 року археологи під керівництвом Володимира Колоди виявили в городищі Мохнач скарб IX століття — понад 150 предметів. Цінності сховали у зерновій коморі, ймовірно, рятуючи від пожежі чи грабіжників.

Серед артефактів були дзеркала, намиста з кришталю та сердоліку, срібна вухочистка та амулети-обереги (фігурки качечок і богині-покровительки тварин). Поруч знайшли розбитий святковий посуд для вина — гідрію та амфори.

Читайте також: Лазня на Харківщині: історія тепла від давнини до сьогодення

А що каже Закон?

Якщо сьогодні ви випадково знайдете скарб, варто пам’ятати про Статтю 343 Цивільного кодексу України.

Кому належить? Скарб (зариті або приховані цінності, власник яких невідомий) стає власністю особи, яка його знайшла, АБО власника земельної ділянки/будинку (зазвичай 50/50), якщо тільки він не має особливої історичної цінності.

Культурна спадщина: Якщо знахідка має історичну, художню чи археологічну цінність, вона за законом належить державі.

Винагорода: Той, хто знайшов такий державний скарб, має право на винагороду у розмірі до 25% від його вартості. Але це діє лише за умови, що ви одразу повідомили поліцію чи органи культури.

Важливо: «Чорна археологія» (навмисні розкопки без дозволу) є незаконною і тягне за собою адміністративну та кримінальну відповідальність.

Дана Олєйнікова

Запись Скарби Харківщини: таємниці, приховані під нашими ногами впервые появилась Мій Харків.

Для багатьох знайомство з колодою починалося у дворових компаніях чи на шкільних перервах. Саме тоді майбутні гравці вперше брали карти до рук. Але якщо діти грали «на інтерес» або дрібні копійки у «П’яничку», «Японського дурня» чи «Секу», то студенти віддавали перевагу «Тисячі» та «Преферансу».

Проте саме Харків став містом, де сформувалася одна з найвідоміших ігор радянської епохи — деберц. Окрім унікальної гри, місто виділялося й значною кількістю підпільних казино, де оберталися колосальні суми.

Вечори з картами: від шинків до зеленого сукна

Чимало українців переконані, що масове захоплення картами — це спадок радянських часів, але це зовсім не так. Ще на початку XX століття азарт був популярним дозвіллям. У шинках і трактирах за картами засиджувалися ремісники, робітники та мандрівники.

У закритих клубах із важкими шторами та за зеленим сукном збиралися дворяни й заможні містяни. Особливою пристрастю до гри та більярду відзначалися офіцери — у їхніх колах чимало конфліктів точилося саме навколо боргів. Держава намагалася контролювати цю стихію через законодавче розмежування: існували дозволені (комерційні) ігри та заборонені — власне азартні.

Після революції більшовики оцінили цю традицію інакше. Азарт став символом «старого світу» — буржуазною звичкою, що не пасувала до соціалістичної моралі. У листопаді 1917 року з’явилася постанова про закриття гральних клубів. Разом із ними зникли приватні товариства, де люди збиралися розважитися у карти чи кості, а держава націоналізувала заклади, де це відбувалося. Здавалося, культура гри зникне назавжди.

Читайте також: Смаколики, аксесуари та цікавинки: які сувеніри привезти з Харкова?

Азарт повертається: від НЕПу до підпілля

Проте економічна реальність внесла свої корективи. Із запровадженням НЕПу міське життя пожвавилося, а разом із приватною торгівлею повернувся і попит на розваги. Влада почала ставитися до гральних закладів лояльніше, бачачи в них джерело поповнення бюджету.

У 1921 році легалізували продаж карт, а 1922-го в Петрограді відкрили перше офіційне казино з рулеткою, «шмен де фер» та баккарою. Кілька років гральні доми та тоталізатори навіть сплачували спеціальні податки.

Втім, лібералізація тривала недовго. Наприкінці 1920-х курс різко змінився: країна входила в епоху п’ятирічок та індустріалізації, де дозвілля мало бути лише «дисциплінованим і корисним». Азарт знову оголосили пережитком минулого. У 1928 році Рада народних комісарів ухвалила декрет про закриття всіх гральних закладів. Відтоді зелене сукно, рулетки та фішки зникли з офіційного простору, перейшовши «в тінь» аж до кінця 1980-х років.

Деберц — фірмова традиція Харкова

Слово «катран» зазвичай асоціюється з чорноморською акулою, але на кримінальному жаргоні так називали місця для гри на великі ставки. Один із найбільших катранів СРСР розташовувався саме в Харкові. Найіронічніше те, що він діяв лише за сотню метрів від обласного управління міліції. Якщо сьогодні реклама азарту переслідує нас повсюди, то тоді, щоб потрапити до гри, треба було мати зв’язки, репутацію та бути готовим до ризику.

Візитівкою Харкова був деберц. Його вважають давньою міською традицією — навіть у сучасних мобільних додатках пропонують грати саме за «харківськими правилами». Містяни жартують: хто живе в Харкові, той зобов’язаний знати «дебчик».

Хоча гра відома в Європі як «Клобеш» чи «Бела», а її походження приписують то єврейським громадам, то ув’язненим Сахаліну, харків’яни впевнені: справжнє життя грі дало саме їхнє місто. Сьогодні запропонувати партію в деберц — найпростіший спосіб виявити земляка в будь-якій точці світу.

Секрет успіху деберца — в оманливій простоті. Правила зрозумілі новачкові, але перемога залежить не від удачі, а від пам’яті, вміння рахувати «хабарі», аналізувати ходи та миттєво оцінювати ситуацію. Це інтелектуальна дуель, яка не набридає навіть після тисяч партій.

У Харкові й досі переповідають легенди про компанії, що сиділи за картами кілька діб поспіль. Хоча картярі, як і рибалки, схильні перебільшувати, факт лишається фактом: три-чотири години за грою пролітають непомітно, а на відпочинку деберц часто ставав головною розвагою на кілька днів.

Читайте також: Як сказати, що ти з Харкова, не кажучи, що харків’янин

Територія «тихих» партій

Місто мало свої сталі картярські спільноти — закриті групи з перевіреними гравцями. Новачків туди пускали неохоче, лише за рекомендацією, хоча випадковому гостю рідко відмовляли у партії: за ним спостерігали, і якщо він грав погано — з радістю обігрували.

Епіцентром гри багато років був сад Шевченка. На головних алеях пенсіонери чинно грали в шахи, але на другорядних доріжках атмосфера змінювалася — там розкладали карти або ставили нарди.

Досвідчене око одразу бачило різницю: навколо тих, хто грав «на інтерес», збиралася галаслива юрба порадників. Там же, де на кону були гроші, панувала тиша. Діяло залізне правило: підказав хід — готуйся платити за того, хто програв. Міліція зазвичай знала про ці зібрання, але в тихий ритм парку не втручалася.

Таємні адреси великої гри

Для тих, кого не влаштовували паркові ставки, існували «безпечні» локації. Часто гравці винаймали квартири, що в СРСР було непросто, або збиралися в центральних саунах. Відомий випадок, коли компанія замовила марафонську партію на тисячу роздач у харківській лазні — гравці провели за столом дві доби, так і не дійшовши до самої парної.

Особливою легендою був «катран» у кафе «Російський чай» на Сумській. Для звичайних відвідувачів це була кондитерська зі смачними тістечками. Проте обрані знали: через кабінет директора можна потрапити до таємної кімнати. Саме там діяло підпільне казино всесоюзного масштабу. Хто саме був куратором закладу — достеменно невідомо, історія залишила лише обережні спогади.

Статус цього місця тримався на бездоганній репутації: все було організовано надійно, без зайвого шуму та конфліктів з органами. А суми там крутилися «шалені» — за вечір можна було виграти або спустити сотні тисяч карбованців (при середній зарплаті інженера у 120). За столами поруч із «цеховиками» та кримінальними авторитетами сиділи партійні функціонери й навіть чиновники. Ходили чутки, що серед регулярних гравців був навіть один генералів міліції, чим і пояснювали недоторканність закладу.

Харків завжди любив такі напівтаємні історії, продовжуючи колекціонувати їх і після розпаду Союзу.

Дана Олєйнікова

Запись Таємне життя харківських картярів: деберц, катрани та підпілля впервые появилась Мій Харків.

Тут не лише милися, а й відновлювали сили після важкої праці чи зігрівалися в люті холоди. Коли саме з’явилися перші такі споруди на землях Харківщини, достеменно невідомо. Проте факт лишається фактом: ще в добу формування України-Русі вони були знаними на слобожанських теренах і мали неабиякий попит серед місцевих мешканців.

Як купеля стала частиною духовного світу слов’ян

Зазирнути в далеке минуле — це відчути час, коли старослов’янська парна вже була звичною частиною життя. Обряд поєднував силу двох стихій: полум’я, що дарує тепло, та води, яка очищує й освіжає. У язичницькі часи слов’яни з особливою шаною ставилися до сонячного божества вогню та покровительки дощів.

Вірили, що взаємодія цих сил допомагає позбутися втоми й дарує єдність із природою. Купеля в народній уяві була берегинею цілющої води; її сприймали як місце, де життєва енергія повертається до спокійного потоку. З часом вона перетворилася на символ не лише очищення від усього лихого, а й щирої гостинності.

На березі Лопані: як парна стала звичкою старого міста

У Харкові перші міські лазні з’явилися у XVIII столітті. Громадські заклади облаштували біля річки Лопань, де вздовж берега вирувала торгівля на рибному базарі. Після тривалого дня на холоді рибалки прагнули тепла, тому парна стала для них природним місцем реабілітації.

Інші харків’яни також приходили на центральний ринок не лише за товаром, а й щоб “прогріти кістки”. На початку ХІХ століття попит був настільки високим, що відвідувачі годинами чекали у чергах.

Питання будівництва нових гігієнічних пунктів постійно обговорювала міська дума, адже купання в річках стало небезпечним через забруднення. У 1885 році влада виділила землю для першої великої громадської лазні. Протягом наступних років у Харкові відкрили ще сім приватних закладів, де ретельно стежили за санітарією.

У роки Першої світової війни такі об’єкти стали критично важливими. Харків тоді потерпав від епідемій, зокрема тифу. Коли медицина була безсилою, гаряча пара залишалася чи не єдиним способом “вигнати” хворобу. Заклади відкривали у різних районах, а найбільший працював біля Благовіщенського ринку. Поруч облаштували пральні, щоб містяни могли подбати і про гігієну одягу.

Читайте також: Олександрівська лікарня Харкова: від XIX століття до сьогодення

Де харків’яни шукали тепло у XX столітті: міські та сільські традиції

У ті часи мешканці часто згадували добрим словом заклад на ХТЗ — його парильню вважали однією з найкращих. Популярністю користувалася й точка біля метро “Холодна гора”, де цінували можливість відпочити великою компанією. А от парна в районі Нового побуту (колишній “Червоний Жовтень”) запам’яталася гарною сауною. Лазню ж біля велозаводу добре знали студенти, бо саме там отримували довідки про санітарний стан для гуртожитків.

За радянських часів власні парильні були й у селах. Справні господарі будували невеличкі зруби просто на городах, якими за домовленістю користувалися й сусіди. Громадські сільські заклади були простішими: приміщення з кранами та металевими тазами. Вони працювали кілька днів на тиждень, розділяючи відвідування на чоловічі та жіночі зміни.

Спогади про банний день

У Харкові протягом XX століття заклади гігієни працювали в кожному районі. Зали обов’язково розділяли за статтю. Згодом з’явилися мінібасейни та душові кабіни, а візити до парної перетворилися на ритуал живого спілкування.

Пані Олена Тимошенко з Покотилівки згадує, що гарячої води в будинках не було. Тому “лазневий день” раз на тиждень був справжнім святом. У селищній лазні було дві зали. Спочатку пропонували лише тазики, пізніше обладнали душ. Якщо в місті можна було купити мочалку чи орендувати рушник, то в Покотилівці все приносили з собою.

Пані Олена пам’ятає, як сусід запрошував їх із мамою попаритися у власній хаті без черг, але їм було ніяково приймати таку пропозицію. На початку 1990-х стару селищну лазню закрили.

Людські спогади передають атмосферу краще за архіви. Ірина Мовчан згадувала літо 1974 року, коли школярів відправили до трудового табору біля Прудянки. Сільська лазня там нагадувала старий барак із маленькими віконцями, але пара була не гіршою за міську.

Наталя Ісаєнко розповідала про харківську лазню на вулиці Шевченка початку 80-х. Там за додаткові 50 копійок можна було орендувати окрему кімнату з ванною — розкіш приватності серед міської метушні. Загальний зал коштував лише 10–15 копійок.

Читайте також: Початок харківської «швидкої»: як місто створювало систему порятунку

Парна на фронті: повернення відчуття дому

Не можна оминути увагою і сучасність. У лютому 2026 року бійці бригади “Помста” на Лиманському напрямку облаштували фронтову лазню. Для захисників, які місяцями перебувають на передовій, це стало справжнім раєм.

Водій із позивним “Дорсай” ділився: після пари та обтирання снігом відчуваєш полегшення, ніби заново народився. Боєць “Вікінг” додав, що командири спеціально привозять хлопців до парної, аби ті могли змити втому й “перезавантажити” голову. Це час, коли побратими в теплі гомонять про своє, на мить відпускаючи напруження війни.

Сучасність: тиха традиція

Навіть сьогодні, коли в кожній квартирі є душ, лазня не втрачає актуальності. Вона залишається місцем сили, де жива пара та щира розмова допомагають знайти внутрішню рівновагу. Це давня традиція, яка й досі вчить нас цінувати прості радості тепла й чистоти.

Дана Олєйнікова

Запись Лазня на Харківщині: історія тепла від давнини до сьогодення впервые появилась Мій Харків.

Шлях від вуличних протестів до святкового застілля

Історія Міжнародного жіночого дня значно глибша, ніж здається на перший погляд. Вона розпочалася не з букетів, а з гучних протестів і вимог соціальної справедливості. Хоча перші марші відбулися у США, остаточно дату закріпив політичний контекст початку XX століття.

Важливою віхою став 1857 рік, коли робітниці Нью-Йорка вийшли на так званий «марш порожніх каструль». Попри дискусії істориків щодо достовірності цієї події, вона назавжди залишилася символом раннього жіночого спротиву, де вимоги були напрочуд сучасними: рівні умови праці, гідна оплата та нормований робочий день.

Вже у 1908 році понад 15 тисяч жінок знову заполонили вулиці Нью-Йорка, вимагаючи не лише соціальних гарантій, а й виборчого права. Згодом, у 1910 році, Друга міжнародна конференція жінок-соціалісток підтримала ідею жіночого дня, а після масової демонстрації 8 березня 1917 року дата остаточно закріпилася в міжнародному календарі. Крапку в офіційному визнанні поставив Комуністичний інтернаціонал у 1921 році.

Радянська влада дійсно запровадила зміни, що вплинули на статус жінок, як-от доступ до освіти чи право на власний дохід. Проте спроби «усуспільнення побуту» через їдальні та дитсадки не звільнили жінку від домашньої рутини — більшість обов’язків все одно залишалася на її плечах.

У середині 1960-х відбулося «тихе» переформатування свята: воно перетворилося на день квітів та привітань, породивши іронічно-зневажливий наратив «Молчі женщіна, твой дєнь 8 Марта». Саме тоді, у 1965 році, цей день офіційно став вихідним, остаточно втративши свій протестний дух.

1990-ті: епоха «квіткового консерватизму»

Після 1991 року Україна автоматично успадкувала цей вихідний, але його зміст став ще більш розмитим. Буремні дев’яності з їхньою гіперінфляцією та економічним хаосом перетворили 8 Березня на суто весняний ритуал.

Якщо радянська влада хоча б формально згадувала про боротьбу за права, то в часи ранньої незалежності ця теза фактично зникла. Свято перемістилося з площ у приватні оселі, ставши часом застіль, листівок із мімозами та стереотипних побажань «жіночого щастя».

Феміністичний рух того періоду нагадував закритий клуб для науковців. Дискусії про гендерну рівність велися в університетах, майже не виходячи на рівень широкого загалу.

Тодішні жіночі організації частіше займалися гуманітарною допомогою чи підтримкою багатодітних родин, а не системною політичною боротьбою за права.

2000–2010: від академічних кабінетів до вуличних маршів

Ситуація почала змінюватися у 2000-х роках, коли дискусія нарешті вийшла за межі кухонь. Цьому сприяла поява нової хвилі громадських організацій та впровадження гендерних студій у вищу освіту. В українське інформаційне поле інтегрувалися західні теорії, що пропонували новий погляд на роль жінки. Активісти почали системно критикувати образ «берегині» та ставити незручні запитання про домашнє насильство й розрив у заробітній платі.

Поворотним моментом став 2008 рік, коли в Києві відбувся перший сучасний феміністичний марш під гаслом «8 березня — політичне свято!». Це заклало фундамент нової традиції: замість подяки за «ніжність» жінки почали вимагати безпеки та рівних можливостей.

У наступному десятилітті 8 Березня остаточно перетворилося на майданчик для обговорення нерівності в зарплатах, сексуальних домагань та низької участі жінок у політиці. Кампанія за ратифікацію Стамбульської конвенції стала маркером цієї нової хвилі правозахисного руху.

2020-ті: солідарність у часи війни

Після повномасштабного вторгнення 2022 року 8 Березня в Україні отримало новий, набагато глибший зміст. Сьогодні це день визнання внеску жінок в оборону країни та солідарності в боротьбі за існування держави. На передній план вийшли питання участі жінок у ЗСУ — від бойових медикинь до штурмовиць, — а також масштаби жіночого волонтерства та безпека в секторі оборони.

Особливої гостроти набув захист від сексуального насильства, яке ворог використовує як інструмент війни. Ці теми перестали бути суто академічними; вони стали частиною повсякденної реальності, повертаючи свято до його історичного коріння — боротьби за гідність та право бути почутою.

Харківський кейс: як локальна ініціатива змінює місто

Еволюцію жіночого руху в Україні добре ілюструє приклад Харкова. Усе розпочалося у 2006 році з ініціативи Анни Шаригіної та Віри Чернигіної, які створили простір для обговорення жіночого лідерства. Згодом цей проєкт переріс в організацію «Сфера», яка стала центром феміністичного активізму. У 2009 році вони провели символічний флешмоб із миттям каструль біля обласної ради, публічно заявивши про проблему побутового сексизму.

З 2015 року в місті почали проводити «Тижні жіночої солідарності», а вже наступного року відбувся перший Марш жіночої солідарності. Після 2022 року діяльність активісток адаптувалася до умов війни: вони зосередилися на гуманітарній допомозі та підтримці переселенок.

Символічним підсумком цієї трансформації став заклик 2025 року «Турнікет, а не букет!», який нагадує, що в часи війни головним є безпека та підтримка тих, хто захищає країну.

Трансформація 8 Березня в Україні — це шлях від радянського «дня квітів» до дня реальної суб’єктності. Головним здобутком цих десятиліть стало те, що українська жінка нарешті говорить від власного імені, перетворюючи цей день на потужний інструмент впливу та захисту людської гідності.

Ольга Карпусь

Запись Від свята весни до дня боротьби: як змінювалося 8 Березня в Україні після 1991 року впервые появилась Мій Харків.

Від потреб міста — до народження лікарні

У середині XIX століття Харків стрімко розбудовувався, проте медицина за темпами міста не встигала. Сабурова дача була переповнена, університетські клініки мали обмежений ресурс, а лікарня Медичного товариства працювала переважно як амбулаторія. Стаціонарне лікування для робітників і незаможних лишалося недосяжним, тож більшість городян мусили покладатися на долю, лікуючись удома.

Поштовхом до змін став 1867 рік, коли стався замах на Алєксандра II. Після порятунку монарха імператорським указом у країні почали зводити храми та благодійні установи. У Харкові такий заклад отримав ім’я Олександрівської лікарні. Головними ініціаторами її створення виступили міський голова Микола Шатунов та губернатор Петро Дурново.

Будівництво та перші випробування

Олександрівська лікарня, початок XX століття

Микола Шатунов залучив не лише адміністративний ресурс, а й суттєву фінансову допомогу від губернатора Дурново — 25 000 карбованців. Приклад благодійності надихнув місцевих купців, а фінальну крапку поставила міська дума, виділивши ще 25 000 карбованців. Завдяки такому фінансуванню будівництво на Благовіщенській, 25 завершили лише за рік. Лікарня була розрахована на 100 ліжок, а біля входу коштом губернатора облаштували каплицю.

Заклад одразу став “передовою” для боротьби з епідеміями. У 1871 році, під час спалаху холери, пацієнтів розміщували навіть у підвалах, аби врятувати якомога більше людей. Лікарня вистояла під час епідемій черевного (1889) та висипного (1891) тифу. У період російсько-турецької війни (1877–1878) заклад прийняв понад 500 поранених, чому сприяло вигідне розташування поруч із вокзалом.

Прихисток для міста та соціальна місія

Революційні події 1905–1907 років перетворили лікарню на польовий шпиталь: тут діяли 7 перев’язувальних пунктів. Оскільки станція швидкої допомоги тоді ще не мала власної будівлі, Олександрівська лікарня надала приміщення її персоналу та утримувала власну стайню для транспортування хворих.

Головним принципом була доступність. Пацієнтами здебільшого ставали ремісники, візники та торговці. Фінансування забезпечував “лікарняний збір”: через контору продавали іменні квитки на рік, що давали право на безоплатну допомогу.

Діти до 15 років лікувалися за документами батьків. За оплатою збору суворо стежили домовласники та поліція, а штрафи за порушення йшли на розвиток установи. На початку XX століття лікарня посідала почесне III місце серед найбільших аналогічних закладів імперії.

Читайте також: Початок харківської «швидкої»: як місто створювало систему порятунку

Радянська доба: Перша радянська імені Леніна

Чоловіча палата у хірургічному відділенні Олександрівської лікарні, 1920-ті роки

Після встановлення радянської влади медичну систему Харкова реорганізували. Олександрівська лікарня стала лідеркою мережі, отримавши статус Першої радянської. У листопаді 1922 року їй присвоїли ім’я Леніна — на той час це було ознакою найвищого статусу.

Тоді лікарня працювала у трьох корпусах: хірургічному, акушерсько-гінекологічному та корпусі, де межували терапія і неврологія. Попри зміну ідеології, заклад залишався ключовим центром, що поєднував нові державні стандарти з традиційною для нього доступністю лікування.

Місце порятунку в роки війни

Друга світова війна змінила формат роботи: медики працювали в умовах окупації. У листопаді 1942 року сюди перевели шпиталь для військовополонених із Холодної гори. Під керівництвом хірурга Валентини Нікітінської 54 працівники лікарні розгорнули таємну операцію: полонених оформлювали як цивільних і допомагали їм тікати.

За підрахунками, так було врятовано майже 2000 воїнів. Втікачів випускали через вікно підвалу гінекологічного корпусу та переправляли до конспіративної квартири біля 13-ї школи, де на них чекав цивільний одяг і підроблені документи.

Від відбудови до сучасності

Після звільнення Харкова базу закладу довелося створювати з нуля. Повноцінну роботу відновили лише у 1946 році. До 1960-х лікарня обслуговувала Жовтневий та Ленінський райони (близько 55 000 мешканців), а з 1990-х стала потужною навчальною базою для Харківського медуніверситету.

У 2007 році закладу нарешті повернули історичну назву — Олександрівська клінічна лікарня. Сьогодні, як і 150 років тому, її медики стоять на варті: з 2014 року вони лікують захисників України, а з початку повномасштабного вторгнення рятують харків’ян, постраждалих від обстрілів.

Попри всі випробування, лікарня продовжує свою роботу, поєднуючи медичну традицію з відповідальністю перед харків’янами.

Дана Олєйнікова

Запись Олександрівська лікарня Харкова: від XIX століття до сьогодення впервые появилась Мій Харків.

Історія мечеті стала прикладом того, як культурна пам’ять зберігається навіть після фізичного знищення споруди.

Трохи історії: виникнення першої мечеті та громади

Історія ісламу в Україні — це не про екзотику, а про глибоке коріння, що сягає ще XIV століття. Коли Золота Орда прийняла іслам, на теренах сучасної України почала формуватися культура, яка згодом пережила сотні років війн, імперських амбіцій та релігійних чисток.

Сьогодні важко повірити, що колись на цих землях налічувалося майже 1500 мечетей. Більшість із них зникли не через плин часу, а внаслідок цілеспрямованої політики російської імперії, а згодом і радянського союзу.

Харків у цьому контексті став особливим майданчиком. Татари почали осідати тут ще у 1840-х роках, додаючи купецькому та студентському місту особливого колориту. Логічним завершенням формування громади стало будівництво Соборної мечеті у 1906 році на березі річки Лопань. Це була одна з найпомітніших споруд міста, що символізувала відкритість Харкова до різних культур. Проте радянська епоха не терпіла ідеологічної конкуренції.

У 1936 році, в розпал сталінських репресій, мечеть знесли. Причина була абсурдною навіть для тих часів: будівля нібито перешкоджала течії річки. Насправді ж це був черговий крок у системному нищенні релігійних меншин.

Схожа доля спіткала громади по всій Україні — від Криму, де мечеті перетворювали на склади чи церкви (як-от Муфті-Джамі у Феодосії), до Одеси та Донецька. Радянська влада намагалася стерти саму згадку про мусульманську присутність, депортуючи кримських татар та закриваючи молитовні будинки.

Справжня «відлига» настала лише з проголошенням незалежності України. Для Харкова знаковим став 2006 рік — рівно через століття після першого будівництва і через сімдесят років після руйнування мечеть знову постала на тому самому місці. Це не просто архітектурна репліка, а акт відновлення історичної справедливості. Відбудова споруди стала можливою виключно завдяки енергії місцевої громади, яка не дала історії забутися.

Відбудова та відродження: як харківська мечеть повернулася на своє місце

Відродження мусульманської громади в Харкові не було миттєвим — це тривалий процес виходу культури з підпілля, де вона перебувала десятиліттями. Першим офіційним кроком стала реєстрація Статуту громади у 1991 році. Проте від юридичного визнання до завершення будівництва минуло п’ятнадцять років.

Активна фаза робіт розпочалася наприкінці 90-х. У 1999 році стартували реставраційні процеси, а вже за рік на березі Лопані викопали новий котлован. Важливо розуміти: це не була спроба збудувати щось принципово нове на місці старого. Архітектори та громада прагнули максимально зберегти пам’ять поколінь, буквально вписуючи минуле в сучасні конструкції.

Цікаво, що стара будівля, зруйнована у 1936-му, була надзвичайно міцною. Наприклад, перекриття та конструкція мінарету були виконані із суцільного залізобетону, а система громовідводів — продумана до дрібниць. Ці інженерні рішення спочатку здивували фахівців, а згодом їх інтегрували в новий проєкт, зробивши основою оновленого вигляду. При цьому мечеть стала ще величнішою: до історичної концепції додали другий мінарет, що остаточно закріпило її статус як Соборної.

Для Харкова 2006 рік став моментом повернення культурної пам’яті. Це доказ того, що після десятиліть радянських заборон громада здатна не лише пам’ятати своє коріння, а й відновлювати його з бетону та каменю. Мечеть на Лопані стала символом того, що ісламська спільнота міста знову має власний дім.

Читайте також: Чому Безлюдівка — не «без людей»: історія назв селищ та містечок біля Харкова

Сучасна мусульманська громада Харкова: основні групи та люди

Якщо зайти до Харківської соборної мечеті під час великого свята або п’ятничної молитви, можна почути десятки мов. Це яскравий приклад того, як релігія об’єднує різні етноси. Харківська громада мусульман — це не закрита організація, а величезна міжнаціональна спільнота. Склад вірян тут нагадує живу географічну карту: татари та кримські татари, чия історія в місті триває майже два століття, вихідці з Кавказу та Центральної Азії — азербайджанці, чеченці та таджики.

Поруч із ними перебувають представники Туреччини та арабських країн, багато з яких приїхали до Харкова студентами й залишилися тут, а також етнічні українці, які свідомо прийняли іслам. Таке різноманіття перетворює мечеть на культурний хаб.

Тут працює школа арабської мови, відкрита для всіх охочих, бібліотека з літературою про тонкощі релігії без стереотипів, а регулярні програми стають містком між Сходом та Заходом.

Віряни дбайливо зберігають традиції — від кулінарних секретів до мовних нюансів, — але водночас є органічною частиною сучасного Харкова: вони працюють, волонтерять, захищають країну та розвивають локальний бізнес.

Рамадан у Харкові: іфтар у мечеті «Аль-Барокят»

Нещодавно у харківській мечеті «Аль-Барокят» пройшов традиційний іфтар — вечір розговіння. Рамадан у прифронтовому місті відчувається по-особливому, тому атмосфера єдності тут була не формальністю, а базовою потребою.

Програма вечора була по-сімейному щирою: поки жінки виконували духовні мадихи, діти читали вірші про важливість добрих справ. Вірянам нагадали про сенс посту як часу для внутрішнього очищення та милосердя. До заходу долучилися й гості з інших регіонів — імам Полтави Беслан Баккаєв та імам Харкова Дамуралі Мададов. У своїх промовах вони наголосили на важливості зміцнення стосунків усередині громади в цей непростий час.

Як мусульманська громада інтегрується в життя Харкова

Сьогоднішня громада давно вийшла за межі суто релігійних обрядів. Ключовою точкою збору є Ісламський культурний центр «Аль-Манар». Це освітній майданчик, де викладають арабську мову та ісламську культуру. Центр відкритий для всіх, що допомагає розмивати стереотипи через живий діалог.

Взаємодія з міською владою та іншими конфесіями — ще один показник зрілості громади. Це проявляється як у символічних жестах (привітаннях мера зі святами), так і в практичних справах. Одним із найзнаковіших етапів стало розв’язання питання про мусульманське кладовище.

У 2025 році в Харкові розпочалося будівництво першого в Україні спеціалізованого мусульманського цвинтаря. Це не лише питання обрядів, а створення важливого культурного простору, що остаточно оформлює присутність громади на мапі міста.

Читайте також: Ветеранський бізнес Харкова: від фронту до розбудови рідного міста

Як мусульмани Харкова та України проживають війну

З початком повномасштабного вторгнення питання віросповідання поступилося місцем спільній громадянській ідентичності. Для мусульман України ця війна стала особистою битвою за право бути собою. Багато хто з них змінив цивільний одяг на піксель, поповнивши лави ЗСУ. Сьогодні вони не лише боронять країну на передовій, а й працюють як дипломати в мусульманському світі, доносячи правду про російську агресію.

Окремим фронтом стала духовна підтримка. З 2015 року при Духовному управлінні мусульман України «Умма» діє капеланство. Мусульманські капелани в найгарячіших точках стають психологами та друзями для бійців, допомагаючи формувати унікальну українську єдність.

У тилу, зокрема в Харкові, мечеті перетворилися на гуманітарні штаби. Під час перших важких обстрілів саме тут організовували гарячі обіди та розподіляли допомогу. Важливо, що волонтери допомагали всім сусідам по району, незалежно від їхньої віри. Міська влада згодом окремо відзначила цей внесок у життєздатність Харкова.

Проте війна б’є і по святинях. Після обстрілів мечетей у Харкові та інших містах риторика про «визволення» остаточно розсипалася.

Навіть ті громади, що опинилися в окупації, продовжують триматися своєї ідентичності, наголошуючи: бути мусульманином в Україні сьогодні — це бути частиною спротиву.

Мусульманська громада Харкова — це вже давно про спільний біль, спільні молитви та спільну роботу на перемогу. Громада довела, що інтеграція в українське суспільство пройшла випробування вогнем. Саме таким постає сучасний Харків — місто, де різні ідентичності не конфліктують, а доповнюють одна одну.

Ольга Карпусь

Запись Різні культури в одному місті: мусульманська громада Харкова впервые появилась Мій Харків.

Харків, що стрімко зростав як науковий та культурний центр, одним із перших у тогочасній імперії створив професійну екстрену медицину. Для мегаполіса з активним ритмом життя це було життєво необхідним кроком. З часом «швидка» стала невіддільною частиною міста — інституцією, на яку харків’яни покладаються вже понад століття.

Від нічних чергувань до професійної служби

Історія харківського порятунку почалася у 1895 році з ініціативи «Гурток нічних чергувань». Його заснували лікарі, які розуміли: у великому місті біда не обирає час доби, а знайти допомогу вночі було майже неможливо. Газети того часу схвально описували роботу гуртка як першу спробу впорядкувати екстрену медицину.

Згодом виникла потреба у повноцінній міській установі. У 1909 році професор Іван Оболенський запропонував створити «Товариство швидкої медичної допомоги», відкрите для всіх мешканців незалежно від їхніх статків. Ідею підтримали вершки харківської інтелігенції:

• Медики: Леонід Гіршман, Микола Кульчицький, Володимир Рогожин, Євген Людський, Сергій Попов, Яків Анфімов та Лев Вишинський.
• Меценати та діячі: купець Самуїл Утін та редактор Олександр Йозефович.

У травні 1909 року ініціативу схвалив губернатор, а вже в листопаді було затверджено статут та обрано правління з 18 осіб.

Перший виклик: бойове хрещення під час свята

Офіційне відкриття станції відбулося 25 квітня 1910 року. Урочистості з богослужінням та оглядом карет мали тривати до вечора, а робота — початися о 16:00. Проте доля розпорядилася інакше. О 12:53 церемонію перервав перший реальний виклик: жінці стало зле у костелі на вулиці Гоголя.

Карета №2 під орудою лікаря Івана Косяченка миттєво вирушила на допомогу. У «Головній книзі для записування випадків» зберігся запис про повернення екіпажу о 13:37. Так історія харківської «швидкої» почалася не з фуршетів, а з реального порятунку.

Попри святковий старт, побут медиків був скромним. Станція не мала власної будівлі, тому диспетчерська та персонал тулилися у флігелі та колишніх стайнях Олександрівської лікарні (нині — 1-ша міська). Цей притулок «швидка» отримала лише завдяки наполегливості професора Оболенського.

«День лілової квітки»: народна фінансова підтримка

Для розвитку проєкту були потрібні колосальні кошти. Дружина професора, Дарина Оболенська, ініціювала благодійну акцію — «День лілової квітки». За аналогією з європейським «Днем білої ромашки», харків’янки власноруч виготовляли штучні фіалки.

Вулиці заполонили святково вбрані продавчині з кошиками квітів та особливих «цукерок швидкої допомоги». Екіпажі прикрашали стрічками, а головним символом став маленький ослик, що тягнув возик із фіалками. Газета «Харьковские губернские ведомости» у 1915 році писала, що успіх акції став найкращим доказом любові містян до цього «гуманного закладу».

Фінансування трималося на громаді. Лише на першому засіданні зібрали 12 550 карбованців. Подружжя Оболенських особисто подарувало станції оснащену карету та замовили екіпажі у Відні. Міська влада також долучилася, виділяючи щорічно від 5 до 7 тисяч карбованців.

Дім на Конторській: власна фортеця медицини

Зі зростанням кількості викликів станція потребувала сучасного приміщення. Професор Оболенський доручив проєкт архітектору Устину Мороховцю, який працював безоплатно. Будівлю в стилі еклектичного модерну заклали 3 червня 1912 року на вулиці Конторській, 41. Навіть будівельники, розуміючи важливість об’єкта, погодилися працювати за мінімальну плату.

27 квітня 1914 року станція відкрила двері. Тут відкрили і власну аптеку, де ліки для незаможних продавали за пів ціни. До 1919 року система існувала переважно коштом приватних пожертв, будучи справжньою справою громади.

Випробування XX століття: від коней до спецбригад

Після 1917 року службу націоналізували. У 1920-х кінні екіпажі нарешті поступилися автомобілям. 1930-ті принесли спеціалізацію: з’явилися перші кардіологічні, неврологічні та педіатричні бригади, а також радіозв’язок.

Під час Другої світової війни медики працювали в окупації. Через дефіцит палива на виклики ходили пішки, а пацієнтів перевозили на тачках чи велоношах. Після війни розвиток прискорився: у 1980 році в Харкові відкрили першу в Україні кафедру швидкої допомоги, поєднавши практику з наукою.

Сучасність: порятунок під обстрілами

Після 1991 року система пройшла трансформацію, а у 2012-му був створений Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф. Сьогодні до складу бригад входять парамедики та медичні техніки, а водії мають навички надання першої допомоги.

У 2026 році харківська «швидка» працює в екстремальних умовах війни. Разом із рятувальниками та волонтерами медики виїжджають під обстріли, а лікарні, обладнані генераторами, продовжують боротьбу за життя під час блекаутів.

Як і століття тому, на Конторській та в інших депо Харкова чергують ті, хто приходить на допомогу в найважчу хвилину.

Дана Олєйнікова

Запись Початок харківської «швидкої»: як місто створювало систему порятунку впервые появилась Мій Харків.

Безлюдівка

Навколо цього селища виникло чимало легенд. Розповідали, ніби засновником був козак Коваленко, який першим поставив хату посеред пустиря. Інші версії сягають часів заслань за правління Єкатєріни II. Кажуть, сюди відправляли вигнанців, а подейкували навіть про перебування самої імператриці в цих краях. Та історики лише розводять руками — жодних підтверджень цьому немає. Відомо лише, що Безлюдівка виникла як козацьке поселення значно раніше, ніж розпочалося царювання Єкатєріни.

Не витримує критики й спрощене пояснення, ніби назва пішла від «глухої безлюдної місцевості». Ці землі ніколи не були пустелею — вони активно освоювалися та були оточені іншими селами.

Найпереконливішу версію запропонував історик Василь Кисиленко: «Безлюдівка» — це назва, що відображала стан слободи в конкретний драматичний момент її історії.

У серпні 1668 року під час антимосковського повстання об’єднане військо козаків та татар на чолі з Мустафою Мурзою зруйнувало частину села Бабаї та довколишні поселення. Місцевість спорожніла, і сусіди почали називати її «безлюдною», тобто Безлюдівкою. Лише у 1670-х роках сюди повернулося життя: козаки знову оселилися на спустошеній землі.

Так назва, народжена з трагічної порожнечі, з часом стала іменем людного поселення, яке влітку перетворюється на центр бурхливого пляжного відпочинку. Найбільший дисонанс між назвою та реальністю відчувається у спекотний вихідний, коли стоїш у нескінченних заторах, аби нарешті дістатися «безлюдівського» берега.

Васищеве

Історія цього селища починається ще в середині XVII століття, коли головною метою було зміцнення південних рубежів держави. Щоб заселити прикордоння, московська влада надавала боярам значні земельні володіння. Так у 1647 році служиві люди Чугуївської сторожової служби отримали землі вздовж річки Уди.

Серед перших поселенців був Прокіп Васищев. Саме його прізвище дало ім’я новому поселенню. Тоді тут оселилися 29 боярських родин. Кожен двір був не просто хатою, а маленьким укріпленням, готовим до оборони. Доля слободи була непростою: у 1668 році тритисячний загін татар та козаків під проводом гетьмана Івана Брюховецького вщент зруйнував поселення. Частину жителів убили, інших забрали в полон, і Васищеве на певний час спорожніло.

Та згодом життя повернулося — після 1668 року люди знову почали селитися на цих землях. Сьогодні Васищеве розташоване за 12 кілометрів від Харкова у мальовничій зоні. Цікаво, що нащадки Прокопа Васищева й досі живуть тут, зберігаючи пам’ять про засновника роду.

Коротич

Існує версія, що назва Коротич народилася з самої природи. Колись через усе селище під час весняних паводків та злив протікала невелика річка Коротеч. Влітку вона міліла або й зовсім пересихала, тобто мала «коротку течію». Саме ця гідрологічна особливість, імовірно, й дала назву поселенню.

Слободу заснували у XVII столітті, а в письмових джерелах вона вперше згадується 1686 року. Для сучасних харків’ян Коротич має насамперед «повітряні» асоціації. Багато хто здійснив тут мрію про стрибок із парашутом, а комусь пощастило бачити легендарну українську «Мрію», що не раз пролітала над аеродромом «Коротич» (який, до речі, територіально розташований трохи далі за однойменним селищем).

Читайте також: Від короля до алхіміка: казкова мапа Харкова

Люботин

Це одне з найдавніших міст Слобожанщини. Його літопис починається у середині XVII століття, коли на береги тихої річки Люботинки прийшли козаки-втікачі з Правобережної України. Вони шукали свободи, тож заснували слободу, що згодом стала сотенним містечком Харківського козацького полку.

Свою назву місто, найімовірніше, отримало від річки. А от сама Люботинка, за однією з гіпотез, названа на честь сторожового колодязя, згаданого в документах ще 1571 року. В описі прикордонної служби «Люботин колодязь» фігурує як важлива точка на шляху сторожових загонів. Проте археологічні знахідки свідчать, що люди жили тут ще в І тисячолітті до н.е. — у часи скіфів.

Мерефа

Тут ми знову бачимо традицію називати поселення за назвою річки. Але ця версія доповнена цікавим переказом: кажуть, що до заснування Мерефи доклав зусиль сам кошовий отаман Іван Сірко. Достеменно це не підтверджено, але мешканці міста (яке отримало цей статус у 1928 році) щиро пишаються зв’язком із легендарним характерником.

Філологи пропонують і лінгвістичну версію: назва може бути пов’язана з праслов’янським коренем mьrRs — «меркнути», від якого походить слово «мерехтіти». Також існують асоціації зі стародавніми словами «мереча» (густі болотяні хащі) та «мерека» (марево, привиди). Хай там як, у цій назві точно прихована таємнича чарівність.

Бабаї

Кого не лякали в дитинстві Бабаєм? «Не будеш слухатися — Бабай забере!» — казали бабусі. Але Бабаї мешкають не лише під ліжком, а й на карті Харківщини. Насправді назва має тюркське коріння: «баба» означає «шановний чоловік» або «дідусь».

За переказами, під час заселення цих земель тут мешкав Федір Климентьєв на прізвисько Бабай. Чи він справді лякав дітей, чи просто був кремезним та суворим — невідомо, але прізвисько закріпилося за селищем. У 1650 році тут збудували церкву Архангела Михаїла та спробували змінити назву на Архангельське. Проте мешканцям більше припав до душі старий варіант, тож Бабаї залишилися на карті й до сьогодні.

Пісочин

Здавалося б, нарешті назва пов’язана не з водою, а з ґрунтом. Але й тут прихована гідроніміка: виявляється, колись тут протікала річка Піщана, яка нині майже пересохла. Тож жодних несподіванок — усе досить тривіально. Перша письмова згадка про село датується 1681 роком. Сьогодні ж Пісочин — одне з найрозвиненіших передмість Харкова, ритм життя якого мало чим поступається мегаполісу.

Читайте також: Як сказати, що ти з Харкова, не кажучи, що харків’янин

Дергачі

Назва міста пов’язана одразу з двома версіями: козацьким отаманом на прізвище Деркач та однойменним птахом, який полюбляє селиться у тутешніх плавнях. У народі кажуть, що перші переселенці з Придніпров’я обрали місце серед очеретів на берегах Лопані саме там, де масово водилися деркачі. Інша частина мешканців переконана: очільник громади мав таке прізвище, і воно «прилипло» до поселення.

Хорошеве

Є припущення, що назва походить від слова «хороше», адже селище розташоване у надзвичайно мальовничій місцевості. Народні легенди знову згадують Єкатєріну II, яка нібито вигукнула: «Як же тут хороше!». Проте історики наголошують: топонім існував задовго до її візиту. Хоч би яким було походження, заперечувати красу та душевність цих місць неможливо.

Буди

Це селище виникло у другій половині XVIII століття і має кілька цікавих етимологічних версій. Слово «буди» походить із середньоверхньонімецької мови та колись означало «курінь» або «житло».

Однак народна творчість пропонує свої варіанти:

• У селі жила родина на прізвище Буда.
• Попередження старожилів: «Не ходи за Березову річку, бо там тобі буде» (натяк на небезпеку).
• Чумацька легенда: стомлений отаман під час зупинки сказав: «Буде» (тобто «досить їхати»).

Як і всі топонімічні розвідки, приклади Харківщини доводять: кожна назва — це живий свідок нашої історії, який варто берегти та вивчати.

Ірина Станевич

Запись Чому Безлюдівка — не «без людей»: історія назв селищ та містечок біля Харкова впервые появилась Мій Харків.

Серед розмаїття локальних занять особливим відлунням звучить харківське коцарство. Воно дарувало світові яскраві, довгошерсті вовняні килими — коци, що не мали аналогів в інших регіонах України.

Вироби харків’ян впізнавали миттєво за специфічною фактурою, насиченими барвами та унікальним способом виготовлення. Історія цього промислу — це не просто сторінка народного мистецтва, а живий нерв місцевої ідентичності: теплий, барвистий і по-слобожанськи впертий.

Техніка «гладкої смуги»: у чому секрет коцарів?

Харківське коцарство вирізнялося особливим «почерком». Тут не просто створювали візерунки — майстри по-своєму відчували структуру вовни. Головною особливістю було чергування: між рядами пишного ворсу завдовжки від 3 до 15 сантиметрів ткачі залишали гладеньку смугу в 1–3 сантиметри.

Ця деталь, що на перший погляд здається дрібницею, була своєрідним «знаком якості» Слобожанщини. Саме така смужка ставала безмовним підписом майстра, за яким оригінальний виріб відрізняли від копій.

Унікальним було й знаряддя праці — вертикальний верстат, який місцеві називали «розбій» (або «разбєй»). Походження цієї назви досі дискусійне серед дослідників. Конструкція була компактнішою за звичні громіздкі верстати: «розбій» тулили до стіни, що дозволяло створювати суцільні полотна до 3 метрів завдовжки — формат, недоступний для горизонтальних рам.

Мобільність верстата давала коцарям свободу: його можна було легко розібрати й перенести з майстерні до хати або взяти із собою, вирушаючи на заробітки.

Від попони до інтер’єру: барви та орнаменти

Для харківських коців було характерне зухвале поєднання контрастних кольорів. Перед початком роботи вовну фарбували виключно натуральними пігментами рослинного та мінерального походження. Глибокий синій, соковитий зелений, чистий білий та експресивний червоний створювали той впізнаваний візуальний код, який зберігся в музейних експонатах донині.

В орнаментиці панувала геометрія, зокрема — ритмічні ромби. Вони не завжди несли сакральний зміст, але надавали виробам архітектурної завершеності. Цікавою є еволюція призначення коці.

Початково їх використовували переважно як попони для коней та покривала для саней (що пояснює велику довжину ворсу для збереження тепла). Згодом коци перекочували в оселі, ставши розкішними настінними килимами, теплими покривалами для лав та затишними ковдрами.

Читайте також: Втрачена школа, дорога до Польщі і життя дітей після Харкова: історія комплексу імені Короленка

Коцарська вулиця: там, де оживає історія

У Харкові звісно ж є вулиця Коцарська. Ця назва — пам’ятник людям, які розбудовували місто своїм ремеслом. Саме тут, на території Залопанської слободи (за тодішнім міським валом), колись оселялися ткачі. Наявність вівчарства на Слобожанщині забезпечувала майстрів дешевою та якісною сировиною, а попит на «волохаті килими» робив цю справу прибутковою.

Історик Микола Сумцов наводив вражаючу статистику: у 1814 році в Харкові виготовляли близько 26 000 коців на рік. Це було не просто хатнє рукоділля, а потужна мануфактурна галузь. Робота в майстернях кипіла від світанку до сутінків, а один будинок міг вміщувати одразу кілька робочих верстатів.

Вихід на міжнародну арену та імена майстрів

Уже в середині XVIII століття слава про харківських ткачів сягнула імперської столиці. У 1740 році до Петербурга потрапили дві коцарські попони, які настільки вразили придворну стаєнну контору своєю практичністю, що та замовила Харкову партію у 500 виробів. Це замовлення породило десятилітнє листування між чиновниками та ремісниками.

До нас дійшли імена лише 15 майстрів, які взялися за це масштабне завдання у 1747 році:

Кость Кочерга, Гарасько Сколоздрія, Матвій Литвиненко, Семен Кравець, Семен Кочерженко, Іван Домашенко, Орина Поддубна, Агафія Корнійчиха, Ганна та Палажка Котелевські, Меланія Лапчиха, Марія Курязковна, Феодосія Плахотнікова, Прасковія Польськовна та Марія Безистична.
Сучасні активісти пропонують увічнити ці імена на пам’ятній дошці на вулиці Коцарській, щоб вони не розчинилися в історичному тумані.

Занепад та «радянське» забуття

ХХ століття стало критичним для промислу. У 1920-х роках етнографічні експедиції в Охтирці та Зінькові ще знаходили унікальні зразки з рослинно-геометричними візерунками, проте масове виробництво згасло.

За радянської доби автентична назва ремесла почала вимиватися з мови. Коци стали називати безлико — «приліжкові волохаті килимки». Разом із назвою зникала й глибина розуміння технології, перетворюючи мистецтво на побутовий предмет.

Читайте також: Від короля до алхіміка: казкова мапа Харкова

Відродження: жива нитка традиції

Спадкова коцарка Ірина Шегда

Сьогодні коцарство повертається. У Харкові та області (Валки, Ков’яги) діють студії, де навчають за авторською програмою, розробленою спадковою майстринею Іриною Шегдою та її ученицею Оленою Коваль.

У 2022 рік технологію виготовлення харківського коца включено до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України, а навчальні програми офіційно рекомендовані для мистецьких шкіл Харківщини.

Війна призупинила багато планів, розкидавши майстрів світом. Проте традиція «гладкої смуги» не перервалася. Дослідники вірять: коцарство, як і сам Харків, має дивовижну здатність до відновлення.

Настане час, коли діти знову сядуть за вертикальні верстати, щоб виткати своє власне, тепле і барвисте майбутнє.

Дана Олєйнікова

Запись Харківське коцарство: спадщина, виткана поколіннями впервые появилась Мій Харків.

Досягнувши повного ефекту несподіванки, українські сили в стислі терміни звільнили тисячі квадратних кілометрів території та сотні населених пунктів. Ця операція не лише дозволила деокупувати населенні пункти Харківщини, а й суттєво підірвала російські логістичні та командні ланцюги, перехопивши стратегічну ініціативу на полі бою. Успіх Слобожанського контрнаступу став наочним доказом зростання боєздатності українських сил та набуття ними якісно нових можливостей у протистоянні агресії.

Основним оперативним завданням Сил оборони України у вересні 2022 року було «рішучими наступальними діями прорвати оборону противника та розгромити його угруповання в районі Балаклії, Ізюму, Шевченкового та Куп’янська», а також «відтіснити противника від Харкова до державного кордону зрф». Це включало звільнення ключових міст, які росіяни використовували як логістичні хаби, що дозволило б розірвати ланцюги постачання, необхідні для підтримки бойових дій ворога на Донбасі. Крім того, операція мала на меті звільнити окуповані населені пункти та їхнє населення.

Виконання цих завдань було критично важливим для полегшення ситуації на східному фронті, зокрема на Бахмутському та Авдіївському напрямках, оскільки контрнаступ створив би серйозну загрозу для флангів російських військ на ізюмському напрямку. Стратегічний успіх на Слобожанщині також мав надихнути українців та світову спільноту, підтвердивши реальність перемоги України.

Стратегічні передумови

Протягом перших тижнів повномасштабного вторгнення росіяни, використовуючи елемент раптовості, зайняли значну частину Харківської області, включно з ключовими логістичними вузлами, такими як Куп’янськ, Шевченкове, Балаклія та Ізюм. Ці міста стали опорою для подальшого російського наступу на Донбас. Однак уже в травні 2022 року Збройні Сили України розпочали деокупацію населених пунктів на північ від Харкова, витіснивши російські війська від міста. Ця успішна оборонна операція створила потенційну загрозу для шляхів постачання ворожого угруповання на ізюмському напрямку, що стало однією з передумов для подальшого контрнаступу.

Одним з ключових факторів успіху Слобожанського контрнаступу став ретельно спланований і успішно реалізований комплекс заходів з оперативного маскування. Ця стратегія була спрямована на відвернення уваги російського командування від напрямку головного удару на Харківщині. Задум полягав у тому, щоб створити переконливу імітацію підготовки до масштабного наступу в іншій частині країни.

Перед початком операції в інформаційному просторі, зокрема в соціальних мережах, активно обговорювалася тема контрнаступу на півдні України, в Херсонській області, що мало на меті створити враження про зосередження українських зусиль саме там. В той самий час офіційна інформація щодо оперативної обстановки на Харківському напрямку була «цілком рутинною», не даючи противнику жодних підстав для підозр.

Російське військове командування, реагуючи на посилені заяви про наступ на Херсонщині, перекинуло тисячі військовослужбовців та бойової техніки до цього регіону. Ця передислокація значно послабила російські позиції в Харківській області, залишивши фронт «розтягнутим і втомленим». В результаті, на ключових напрямках українського наступу, зокрема на північ від Балаклії, українським силам протистояли легкоозброєні та чисельно недостатні підрозділи, в тому числі окупаційні війська днр. Це дозволило ЗСУ досягти переваги на вибраному напрямку, яка стала вирішальною для блискавичного прориву. Таким чином, дезінформаційна кампанія стала не просто відволікаючим маневром, а прямим інструментом для створення сприятливих умов для наступу.

Командувач Сухопутних військ ЗСУ Олександр Сирський та Президент України Володимир Зеленський на церемонії підняття Державного прапора в деокупованому місті Ізюмі 14 вересня 2022 року.

Контрнаступ був результатом ретельного і заздалегідь продуманого планування. Операція розроблялася під командуванням головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного та командувача Сухопутних військ ЗСУ Олександра Сирського, який вважається її «архітектором». Підготовка включала не лише накопичення сил, а й детальне опрацювання кожного кроку. Олександр Сирський проводив «кропітку роботу» з командирами бригад, використовуючи надруковану на 3D-принтері карту місцевості, де кожен командир відпрацьовував маршрут та завдання свого підрозділу, обговорюючи координацію, непередбачувані обставини та найгірші сценарії. Такий підхід забезпечив «максимальну синхронізацію всіх сил та засобів».

До початку наземного наступу українські сили проводили удари по російських комунікаціях, складах боєприпасів, пального та техніки, що додатково ослаблювало боєздатність противника. В умовах слабкої та розтягнутої російської оборони, ці підготовчі заходи дозволили досягти елементу раптовості та повного розгрому ворога.

Хронологія контрнаступу

Слобожанський контрнаступ умовно поділяється на дві основні фази: блискавичний прорив та оточення, а потім консолідація та розширення успіху.

Фаза I: Блискавичний прорив та оточення (6-12 вересня 2022)

6 вересня: Початок операції. Після кількох годин артилерійської підготовки, Сили оборони розпочали наступ о 3:30 ранку. Українські війська зосередили сили на північ від Балаклії та просунулися в напрямку Балаклія – Волохів Яр – Шевченкове – Куп’янськ. Вже протягом першої доби прориву було звільнено Вербівку, а Балаклія була оточена. Просування склало щонайменше 18 км, і було досягнуто стратегічного дорожнього вузла в селі Волохів Яр.

7 вересня: Стрімке просування триває. Українські війська просунулися щонайменше на 20 км вглиб окупованих територій на схід Харківської області в напрямку Куп’янська та Ізюма. Протягом перших двох днів було звільнено близько 400 км² території. Було визволено Нову Гусарівку та Байрак.

8 вересня: Прорив оборони. Українські війська звільнили ключові міста Балаклія та Шевченкове. Українські підрозділи, що наступали на схід, досягли Шевченкового та з’єдналися з силами, які просувалися на північ від Балаклії.

9 вересня: Стрімке просування до Ізюма та Куп’янська. Українська армія прорвала російські лінії оборони, просунувшись майже на 50 км і звільнивши понад 1000 км² території. Російське командування, усвідомивши масштаб загрози, розпочало оголошення евакуації в прилеглих районах.

10 вересня: Визволення ключових логістичних вузлів. Українські війська увійшли в Ізюм та Куп’янськ, отримавши доступ до річки Оскіл. Втрата цих міст, особливо Куп’янська, який є великим залізничним вузлом, позбавила російські війська можливості перекидання техніки та живої сили, що стало критичним ударом по їх логістиці.

11-12 вересня: Завершення першої фази. Збройні Сили України просунулися до 70 км від початкової лінії фронту. 12 вересня було звільнено 6000 км² території, а російське міністерство оборони офіційно оголосило про «планове згортання» та відведення всіх сил на захід від річки Оскіл. Загалом було визволено понад 300 населених пунктів, де проживало 150 тис. людей.

Фаза II: Консолідація та розширення успіху (13 вересня – 2 жовтня 2022)

Після виходу до річки Оскіл, яка стала новою лінією фронту, українські війська не зупинилися. З 13 вересня вони продовжили наступ, форсуючи річку в кількох місцях, щоб закріпитися на східному березі. Це дозволило розширити успіх контрнаступу і продовжити деокупацію на схід від річки.

13-26 вересня: Форсування Осколу. Українські підрозділи перетнули річку Оскіл і продовжили наступ. Звільнено Куп’янськ-Вузловий на східному березі Оскола, що дозволило Силам оборони контролювати обидва береги річки. Також українські підрозділи рухалися в напрямку Борової. 23 вересня було звільнено село Яцьківка Донецької області, а 24 вересня — Гороб’ївку, Петропавлівку та інші населені пункти на східному боці річки Оскіл.

Кінець вересня – 2 жовтня: Бої за Лиман та наступ на Луганщину. Наприкінці вересня українські війська почали оточення міста Лиман у Донецькій області. Ця операція була успішно завершена 1 жовтня, коли українські війська підняли прапор над Лиманом, а росіяни визнали втрату міста. Це був черговий серйозний військовий і політичний удар. 3 жовтня Збройні Сили України звільнили Борову, Нижні Солоне, Підлиман, Нижню Журавку та Шийківку. Фактично, це завершило звільнення Харківської області та створило передумови для подальшої деокупації Луганщини.

Аналіз факторів успіху: тактика та координація

Успіх Слобожанського контрнаступу став можливим завдяки майстерному плануванню та ефективному командуванню. Розробка операції під керівництвом Олександра Сирського відрізнялася високим ступенем деталізації. Використання 3D-мапи місцевості для моделювання наступальних дій та координації підрозділів дозволило досягти «максимальної синхронізації всіх сил та засобів». Цей підхід забезпечив, що кожен підрозділ чітко знав свої завдання та порядок дій, що дозволило діяти швидко та ефективно. Українська тактика, на відміну від російської, що часто базується на чисельній перевазі, була спрямована на глибокий прорив та деморалізацію противника, що в кінцевому підсумку призвело до його хаотичної втечі.

Стратегічним успіхом операції було не просто відвоювання території, а руйнування логістичних мереж противника. До початку наземного наступу українські сили завдали точкових ударів по системах комунікацій, складах боєприпасів, пального та інших ключових об’єктах. Це послабило боєздатність російських військ, зробивши їх дезорієнтованими та небоєздатними.

Втрата Куп’янська та Ізюма була особливо нищівною, оскільки вони були головними логістичними центрами для російського угруповання. Звільнення цих міст відрізало російське угруповання, що діяло на південь від Ізюма, і позбавило його можливості постачання з Бєлгородської області. Це призвело до того, що окупанти залишили велику кількість справної військової техніки та боєприпасів, що стало наочним свідченням панічного відступу.

Стратегічні наслідки та міжнародний резонанс

За короткий проміжок часу, Сили оборони України звільнили понад 8,8 тис. км² українських територій. Загалом було деокуповано близько 500 населених пунктів , де проживало 150 тис. осіб. Операція також мала важливі кількісні та якісні наслідки для української армії. Було захоплено як трофеї «двісті одиниць бойової техніки», яку росіяни залишили під час панічної втечі. Значна частина цієї техніки, включаючи танки та артилерійські системи, була захоплена у придатному для використання стані.

Слобожанський контрнаступ став прикладом, як менші, але краще організовані та високопрофесійні сили можуть перемогти чисельно переважаючого, але незграбного ворога. Ця перемога стала одним з «визначальних моментів» російсько-української війни, перехопивши ініціативу на полі бою на користь України.

Поразка на Харківщині стала потужним ударом по російській пропаганді, яка намагалася приховати хаотичну втечу, назвавши її «плановою операцією зі згортання». Цей пропагандистський провал обурив навіть проросійських військових блогерів та продемонстрував неспроможність російського командування.

Наслідки контрнаступу мали прямий вплив на внутрішню політику росії. Найважливішим наслідком стало те, що поразка в Харківській області «активно змусила росію розширити свою армію», що призвело до оголошення часткової мобілізації. Хоча ця перемога, по суті, змусила Кремль визнати реальний стан справ і перейти до повномасштабного воєнного режиму, її позитивний вплив на хід війни значно переважав негативні наслідки.

Успіх операції «приголомшив світ військової стратегії» та змінив міжнародне сприйняття війни. Контрнаступ став потужним підтвердженням того, що українські сили здатні не лише захищати, а й визволяти свої території. Ця перемога «надихнула» українців та «переконала світ у неминучій перемозі України». Вона послужила додатковим аргументом для західних партнерів щодо необхідності та ефективності військової підтримки України.

Висновки

Слобожанський контрнаступ 2022 року є видатним прикладом оперативної майстерності та стратегічного планування в сучасній війні. Операція стала успішним поєднанням стратегічного обману, який відвернув увагу противника на інший напрямок, ретельного планування з використанням передових методів, таких як 3D-мапа, та швидкого виконання. Це дозволило Збройним Силам України не лише звільнити значні території та населення, але й завдати нищівного удару по логістичних та командних структурах російської армії.

Хоча поразка в Харківській області змусила росію оголосити часткову мобілізацію та прискорити анексію окупованих територій, ці кроки були швидше реакцією на військовий провал, ніж демонстрацією сили. Перемога в Харківському контрнаступі змінила ініціативу на полі бою, що створило передумови для подальших наступальних операцій, таких як звільнення Херсона. Операція стала ключовим доказом для України та міжнародної спільноти, що вона здатна виграти цю війну.

MyKharkov.info

Запись Як це було: хронологія Слобожанського контрнаступу Сил оборони України 2022 року впервые появилась Мій Харків.

Стадіон “Металіст”

Про це мало хто знає, але стадіон “Металіст” був збудований у 1925 році на місці цвинтаря Святого Духа. Тоді Харків був столицею Радянської України, і тому було ухвалено рішення посилено розвивати спорт. За особистим указом члена ЦК РКП(б) Анастаса Мікояна було вирішено будувати стадіон саме на місці цього цвинтаря.

Цвинтар Святого Духа був одним із найбільших у місті. Хрести та плити були знесені, стадіон благополучно збудований. Але про перепоховання мабуть думати не стали, оскільки під час реконструкції у 2007 році було виявлено безліч людських кісток та черепів. Так що весь цей час прямо на останках померлих проводилися футбольні матчі, люди кричали і лаялися, попиваючи пиво, тим самим порушуючи спокій померлих.

Парк Машинобудівників

Вище названий цвинтар Святого Духа був закритий для подальших поховань з 1885 року, коли було вирішено відкрити новий Кирило-Мефодіївський цвинтар, на місці якого зараз і розташовується парк Машинобудівників.

Цвинтар не знав спокою ні до більшовитського перевороту, ні після. Різниця лише в тому, хто порушував спокій мертвих. До перевороту – «буржуазний» клас, потім – «пролетарський». У 1906 році в поліцейські протоколи потрапив сам товариш Федір Сергєєв, більше відомий на прізвисько Артем, на честь якого пізніше буде названий парк. На цвинтарі він організував «зліт» більшовиків, за що його затримали. Після революції цвинтар почав розростатися за рахунок дворян і купців, що його «поповнювали». Тільки ритуал був значно спрощений, розстрільні накази виконувались прямо на місці майбутнього поховання.

У 30-ті роки тут таємно ховали жертв голодомору. Ймовірно, щоб приховати цей факт у 1934 році було вирішено ліквідувати цвинтар, а на його місці розбити парк. Причиною було й те, що цвинтар став притулком для безхатьків та алкоголіків і поступово перетворювався на звалище. У результаті могили зрівняли із землею, проклали алеї, висадили дерева і 12 серпня 1935 року урочисто відкрили парк.

Стадіон “Трудові резерви”

Ще один стадіон, збудований на місці цвинтаря. Раніше на його місці знаходився Кузинський цвинтар, а вулиця Муранова (нині – Озерянська) на той час носила відповідну назву – вулиця Кладбищенська.

У роки німецької окупації Харкова у Холодногірській в’язниці нацисти організували концентраційний табір, у якому перебувало понад 20 тисяч в’язнів. З них щонайменше 10 тисяч людей загинуло. Тіла розстріляних і загиблих від тортур та голоду ув’язнених вивозили на Кузинський цвинтар, там їх кидали у викопані живими бранцями ями.

Після війни цвинтар ліквідували. Сталін не вважав радянських військовополонених учасниками воєнних дій, більше того, їх навіть прирівнювали до зрадників. На місці братської могили було розбито парк. А у 1980-х роках на місці парку розпочалося будівництво стадіону «Трудові резерви». Під час будівництва парку та стадіону робітники дуже часто знаходили останки та речі загиблих.

Молодіжний парк

Цей парк з’явився не так давно, тому є дуже багато очевидців його будівництва. Там, де зараз алеї, дерева, лавки, дитячий майданчик та ресторан – раніше знаходився 1-й міський Іоанно-Усікновенський цвинтар. Цей цвинтар був найвідомішим і найелітнішим у місті, тут були поховані державні діячі, діячі мистецтва, інтелігенція та інші видатні люди.

У 1970-х роках цвинтар вирішили ліквідувати. За офіційною версією таке рішення було ухвалено тому, що цвинтар перетворився на занедбане та недоглянуте місце. Міська влада не стала брати на себе відповідальність за стан поховань. Нащадки відомих людей, похованих тут, об’єдналися в ініціативну групу проти знесення могил (онук академіка Дмитра Багалея, нащадки Олександра Потебні, архітектора Олексія Бекетова, академіка Дмитра Сінцова) і запропонували створити тут меморіальний комплекс, але влада цю пропозицію відхилила.

Про перепоховання померлих до 1920-х років представників відомих родів, офіцерів, священиків, «старорежимних» політичних діячів навіть не йшлося. Родичів покійних, які побажали перепоховати рідних, зобов’язали бути присутніми під час ексгумації. У них на очах викопували труни та витягали останки. Деяким людям ставало погано, доводилося викликати швидку.

Могили деяких видатних діячів перенесли на 13 цвинтар, когось перепоховали на інших міських цвинтарях, а кілька могил залишили.

На місці цвинтаря було розбито Молодіжний парк з баром та рестораном, дитячим майданчиком, літнім кінотеатром.

Дзеркальний струмінь

На місці, де зараз стоїть головний символ міста, колись розташовувався цвинтар. Це було в ті давні часи, коли ця частина міста вважалася окраїною. Також тут стояла Мироносицька церква. Цвинтар був закритий ще в 1792 році, а ліквідувати його почали ще в 40-х роках ХІХ століття. Перепоховань зроблено не було. Церкву знищили набагато пізніше – у 1930-х роках її висадили в повітря, а на тому місці збудували тролейбусний парк.

Сад імені Тараса Шевченка

Саме тут, на алеї, що веде до пам’ятника Шевченку під час окупації, німці створили військовий цвинтар і планували створити пантеон німецької військової слави. Тут поховано щонайменше два німецькі генерали – Георг Браун, командир 68-ї піхотної дивізії, і командир 6-ї танкової дивізії Вальтер фон Хунерсдорф.

Георга Брауна разом з усім штабом підірвали радіокерованою міною прямо під час бенкету частини Червоної Армії, що відступили. А Вальтер фон Хунерсдорф помер від отриманих поранень, незважаючи на зусилля лікарів, які прооперували його в Харкові, і був похований з великою помпезністю в саду Шевченка.

На початку нульових ходили чутки, що біля пам’ятника футбольному м’ячу харків’яни бачили привиди двох німецьких генералів. Звичайно, це могло бути просто грою уяви. Очевидці нібито стверджували, що примари генералів вермахту мали пригнічений вигляд і перестали з’являтися людям лише після того, як у Харкові пройшов чемпіонат з футболу Євро-2012.

Парк Пам’яті (до 2007 року — Комсомольський парк)

Колись на місці цього парку був єврейський цвинтар. За словами старожилів, перепоховувати останки не стали. На початку 2000-х років фахівцями було проведено низку експертиз, завдяки яким виявили щонайменше 6 масових поховань.

З’ясувалося, що на місці парку було поховано понад 6 тисяч жертв політичних репресій 30-х років. Імовірно, тут спочивали тіла розстріляних НКВС політв’язнів. Також було знайдено дитячі останки. Швидше за все ці діти стали жертвами голодомору 1932 – 1933 років. Після цього назву парку змінили з “Комсомольський” на “Парк Пам’яті”, в ньому встановлено пам’ятник жертвам політичних репресій.

Холодногірський сквер

Цей парк був побудований в післявоєнні роки на місці старого єврейського цвинтаря і спочатку мав набагато більші розміри. Проте у 1970-х роках частину території парку віддали під житлові будинки. Тож зараз на місці цвинтаря знаходиться не лише парк, а й великий житловий масив.

Лісопарк

Аж до 1990-х років мало хто знав про те, що в Лісопарк було звезено сотні трупів розстріляних жертв сталінських репресій.

У 1940 тут були розстріляні 3809 польських офіцерів і 500 мирних польських громадян. Так званий Квартал № 6 в харківському Лісопарку став місцем спочинку і тисяч репресованих і розстріляних перед війною українських громадян. У 60 могилах поховані рештки 2746 громадян колишнього СРСР різних національностей, які стали жертвами НКВС у 1937—1938 роках.

У 60-х роках кілька школярів розкопали у Лісопарку понад 20 черепів, але влада приписала поховання німцям і настійно порадила мовчати про це. І лише за часів незалежності після розсекречення архівів КДБ стало відомо, що тут знаходився секретний цвинтар НКВС.

Наразі на цьому місці знаходиться меморіальний комплекс жертвам репресій.

Торговий комплекс біля ринку Барабашово

Біля головного в’їзду на ринок «Барабашово», на тому самому місці, де зараз стоїть торговий комплекс, а біля пам’ятника знаходиться парковка – 18 грудня 1941 року нацистами було розстріляно і поховано понад 400 пацієнтів і співробітників психіатричної лікарні Сабурова дача.

Будівництво торгового комплексу було розпочато у 2008 році і викликало резонанс у суспільстві та хвилю протестів. Але, не дивлячись на це, котлован на місці поховання був виритий, разом з безліччю кісток і черепів, дві верби (“Мати з сином, що плаче”) посаджені в пам’ять про трагедію – викорчовані, а будівля збудована. Торговий центр на братській могилі і зараз пропонує широкий асортимент товарів.

Ми всі бували в багатьох із цих місць, але навряд чи всі знали про їхню невеселу історію, не замислювалися над тим, що було «до того як…».

Ірина Чередник

Запись Десять популярних місць Харкова побудованих на цвинтарях впервые появилась Мій Харків.

28 березня того року чугуївський воєвода Сухотін отримав царську грамоту на будівництво на Харківському городищі укріплень. Офіційною датою заснування міста вважають 1654 рік.

Але єдиної версії звідки та від кого береться початок одного з найбільших міст України сьогодні не існує. Історики, археологи, краєзнавці й навіть письменники не втомлюються пропонувати власні версії.

MyKharkov.info пропонує огляд найвідоміших легенд та наукових теорій щодо виникнення міста Харкова.

Легенда про Харка

Найвідоміша легенда про виникнення Харкова пов’язана з Харком, першим поселенцем, що ґрунтувався тут.

Згідно з цією версією, у середині 17 століття на правому березі річки Харків, біля Білгородської криниці (сьогодні — початок вул. Шевченка) виник невеличкий хутір. Заснував його чоловік на ім’я Харко, за однією з версій його повне ім’я Харитон. Різні автори по-різному описують рід діяльності Харка. Дехто називає його простим козаком, інші — козацьким сотником. У літературі існує також версія, згідно з якою Харко, не мав відношення до військової служби, бувши пасічником.

Вибрана ним місцевість виявилася настільки вдалою та придатною для життя, що почала залучати переселенців із інших місць. Незабаром хутір розрісся, з’явилися нові слободи. Поселення, що виникло, отримало назву на честь свого засновника — Харків, як і річка на березі якої воно виникло.

До речі, жоден із відомих варіантів легенди не вказує точний рік заснування Харкова, обмежуючись лише згадкою 17 століття. В оповіданні наведеному в «Мандрівних записках Василя Зуєва з Петербурга до Херсона в 1781 і 1782 роках» автор відносить час заснування Харком хутора і зовсім до 1680 року.

Легенда про Харка зустрічається в літературних творах вже у 18 столітті і, по праву, може вважатися однією з найперших.

Легенда про Андрія Квітку

Найромантичнішу і найбільш недостовірну легенду про виникнення Харкова навів у оповіданні «Заснування Харкова. Старовинний переказ» Григорій Квітка-Основ’яненко. Як представник одного з найстаріших козацьких родів Слобожанщини письменник вирішив пов’язати заснування міста та походження своєї родини.

Першим поселенцем, який прийшов на землі сучасного Харкова, автор називає свого предка, а місцем з якого в середині 17 століття починалося місто – історичний район Основу. Подібний вибір цілком зрозумілий, адже слобода Основа — родовий маєток Квіток.

За версією Григорія Квітки-Основ’яненка на початку 17 століття хлопчик на ім’я Андрій, син московського боярина, який утік за кордон і там помер, потрапляє до Києва, де опиняється на вихованні у пана Яселковського.

За красу і добру вдачу панська дочка називає Андрія Квіткою. Згодом лагідне прізвисько трансформувалося на прізвище.

Найцікавіше у житті Андрія Квітки починається з його переїздом до будинку київського воєводи, чия дружина вирішила взяти на себе опіку над маленьким сиротою.

Тут Андрій зустрічає доньку воєводи. Між молодими людьми зав’язуються романтичні стосунки та юні закохані, заручившись підтримкою кількох вірних козаків, вирішуються на втечу з Києва. Молода сім’я знайшла притулок на незаселених територіях, неподалік Чугуєва, які згодом отримали назву Основа.

Надалі Андрій Квітка займався залученням переселенців із Наддніпрянської України та заснуванням нових слобід. Особливо йому сподобалися території навколо хутора на березі річки Харків біля Білгородської криниці.

Збільшення числа мешканців призвело до рішення збудувати укріплене місто на горі, з обох боків якої проходили річки Харків та Лопань (сьогодні це місце відоме харків’янам під назвою Університетська гірка). На загальних зборах місто вирішили назвати Харків, як річку, що тут протікає.

Звичайно ж, історія переказана Григорієм Квіткою-Основ’яненком не розглядається істориками як повноцінна версія заснування міста, але вона є дуже колоритною, міською легендою.

Читайте також: Топ-10 вулиць Харкова з цікавою історією

Харківська фортеця

Свою версію заснування міста Харкова також запропонував історик, академік Української Академії наук, професор Харківського університету Дмитро Багалей.

Спираючись на архівні документи, вчений стверджував, що у 1654 році на територію сучасного Харкова прийшли переселенці з Наддніпрянської України. Для проживання вони обрали Харківське городище, що височіє над річками Харків і Лопань. Сьогодні це центральна частина міста, відома як Університетська гірка. Окрім будівництва власних будинків, за кілька років поселенці починають зводити укріплення.

Дмитро Багалій зазначав, що перша Харківська фортеця могла бути збудована вже 1654 року, за погодженням та під керівництвом чугуївського воєводи, якому спочатку підпорядковувалося нове поселення. З призначенням у 1656 році харківським воєводою Воїна Селіфонтова постало питання про перебудову фортеці за правилами прийнятими в Московській державі.

Вчений зазначав, що претензії до існуючих укріплень, а також вимога про знищення дороги на Тор (сучасний Слов’янськ) спровокували конфлікт між воєводою та поселенцями і навіть від’їзду частини сімей з Харкова, що тільки будувався. Але вже у 1657—1658 роках Воїн Селіфонтів зміг здійснити будівництво нової Харківської фортеці.

Першим населенням Харкова вчений називав козаків, які приходили на ці землі разом із сім’ями. Спираючись на знайдений ним в архіві пойменний список харківців за 1655, історик стверджував, що харківські козаки, підпорядковувалися отаману, ділилися на сотні і десятки, на чолі з сотниками і десятниками. Загальна кількість населення, з урахуванням жінок та дітей, у цей час становила близько 1500 – 1800 осіб.

Крім того, саме Дмитру Багалію належить легенда про харківського осадного Івана Каркача, який нібито очолював перших переселенців, що прийшли близько 1654 року до берегів Харкова та Лопані. Але сучасні харківські історики та краєзнавці дуже скептично ставляться до особистості Івана Каркача, вважаючи його більш вигаданим персонажем, аніж реальною людиною.

Читайте також: Харківський історик Дмитро Багалій: життя та кар’єра

На місці половецької Шарукані

Безперечним є той факт, що люди на території сучасного Харкова жили задовго до 1654 року та загалом 17 століття. Ось уже кілька століть вчені висувають різні припущення про те який населений пункт існував на цих землях до появи міста Харкова.

Так, наприкінці 19 століття історик, професор Харківського університету Микола Аристов висунув теорію про те, що наше місто виникло на руїнах Шарукані — легендарної половецької фортеці.Точних відомостей про місцезнаходження міста практично не збереглося, а інформація, що існує в літописних пам’ятниках, по-різному трактується істориками.

Вважається, що Шарукань існувала в 11 – 13 століттях і була зимовою стоянкою половців. Забудова міста складалася в основному з юрт кочівників та нечисленних кам’яних будівель. Окрім половців місто населяли також алани (іраномовні кочові племена). У 1111 об’єднане військо князів Київської Русі на чолі з Володимиром Мономахом взяло місто. Після чого почався поступовий занепад Шарукані. Остаточно місто спорожніло після нападу монгольського війська у 1223 році.

Читайте також: Харків збудували емігранти: Нова Баварія, кінотеатр Боммер, завод Гельферіх-Саде

У складі Новгород-Сіверського князівства

Іншим літописним містом, з яким може бути пов’язана давня історія Харкова, є Донець — одне з міст Новгород-Сіверського князівства.

Починаючи з 10 століття, місто входило до складу Київської Русі, виступаючи не лише великим торгово-ремісничим центром, а й стратегічно важливим форпостом на південних рубежах держави. Саме в Донець прибув, після втечі з половецького полону в 1185 чи 1186 новгород-сіверський князь Ігор Святославович. Ці події лягли в основу «Слова про похід Ігорів». Історія Дінця припинилася в 1239, після нападу на нього монгольського війська.

Залишки давньоруського міста виявили під час дослідження Донецького городища – пам’ятника археології, що розташований на високому березі річки Уди. Сьогодні це частково територія Новобаварського району Харкова та околиця селища Покотилівка.

Донець розташований за 10 км від Харківського городища, на місці якого в 17 столітті виник сучасний Харків. Тому деякі вчені вважають, що в 11 столітті тут могли існувати два давньоруські міста-супутники. Часто удільні князі засновували свої форпости не в існуючому поселенні, а біля нього, зазвичай на висотах й біля води. Донець, у такому разі, виступав князівським оборонним пунктом, а Харківське городище, що перевершує його за розмірами, населяли ремісники і простий люд.

Вивчаючи давню історію харківських земель, слід пам’ятати, що вік будь-якого населеного пункту відраховують із початку безперервного проживання на цьому місці людей.

Як бачимо, за більш ніж триста років існування Харкова виникло безліч як наукових, які спираються на документальні відомості, так і повністю фантастичних теорій про його заснування. Можливо, колись істина стане відома.

Альона Маршала/MyKharkov.info

Запись Як з’явився Харків: п’ять версій походження міста впервые появилась Мій Харків.

21 січня 2025 року Президент України Володимир Зеленський під час виступу на Всесвітньому економічному форумі в Давосі розповів, в якій ситуації під час війни опинився Харків. 

«Росія хотіла захопити, окупувати Харків. Цей регіон, до речі, сьогодні під нашим контролем. Люди там живуть. Це було дуже небезпечно, окупація Харкова, тому що там зараз близько 1,5 млн людей. Дуже багато людей! І вони обстрілюють їх. Там такі люди — просто викликає велику гордість, що вони там і працюють. Уявіть собі, під обстрілами! Вони працюють, не лишають свого міста. Дуже патріотичні, дуже міцні люди. Я їм дуже вдячний», — сказав Володимир Зеленський. 

Зеленський додав, що Харківська операція російської армії на весні 2024 року провалилася — Сили оборони зупинили окупантів.

Попри те, що між Другою світовою війною та нинішньою війною є суттєві відмінності, порівняння ситуацій дозволяє краще зрозуміти, як змінюються методи ведення війни та їхній вплив на цивільне населення. Окупація Харкова в часи Другої світової війни та нинішня війна — це дві різні трагедії, але між ними є подібності в стратегіях агресорів.

Окупація Харкова в 1941 році: початок війни та евакуація

На початку вересня 1941 року німецькі війська наближалися до Харкова, що викликало паніку серед населення та влади. Радянська армія не була готова до такого швидкого наступу і почала евакуацію важливих промислових підприємств і заводів, що мали стратегічне значення для оборони СРСР. Проте евакуація відбувалася з великими труднощами: залізниці були забиті, а багато цивільних не мали змоги залишити місто через обмеження, введені радянськими органами влади, зокрема міліцією та НКВС.

Місто було переповнене біженцями з інших частин України, і за різними оцінками, їхня кількість сягала від 300 до 400 тисяч. Враховуючи важливість Харкова для економіки СРСР, думка про його здачу була неприйнятною для радянського командування. Однак, з кожним днем обставини ставали дедалі складнішими.

Захоплення Харкова нацистами: 24 жовтня 1941 року

24 жовтня 1941 року німецькі війська, які увійшли до Харкова, не зустріли організованого спротиву. Червоноармійці вийшли за межі міста, підірвавши мости й затопивши важливі стратегічні об’єкти, щоб ускладнити подальший рух ворога. Харків був майже без боїв захоплений німцями, хоча в центральній частині міста мали місце сутички між залишками радянських підрозділів і німецькими військами. Найбільше постраждали будівлі поблизу проспекту Героїв Харкова, включаючи Універмаг та Будинок Червоної армії. Однак цей опір був мізерним і не зміг завадити захопленню міста.

Німецька авіація здебільшого не завдавала великих руйнувань місту, бо нацистам було важливо зберегти Харків як важливий економічний і промисловий центр. Однак вони націлювалися на залізничні станції, щоб ускладнити евакуацію обладнання з заводів і зупинити виробничу діяльність, що могла б стати загрозою для нацистського режиму.

Читайте також: Реконструкція Харкова: як відбудовували міста Європи після руйнувань війни

Техніка війни: 1941 та 2022 роки

Попри те, що за часів Другої світової війни використовувалися танки, артилерія і реактивні системи залпового вогню, вони мали меншу руйнівну силу, ніж сучасна зброя. Німецькі війська здебільшого намагалися уникати масових руйнувань міста, оскільки Харків був важливим для їхніх економічних інтересів. Водночас росіяни 2022 року, які не змогли захопити Харків, змінила свою тактику і зосередила зусилля на знищенні інфраструктури міста.

Сьогоднішні обстріли Харкова здійснюються з використанням надзвичайно потужних ракет, бомб, та безпілотників, зокрема таких як «Іскандер», «Калібр», КАБ та БпЛА “Шахед”, що призводить до великих руйнувань та численних жертв серед мирного населення. В порівнянні з німецькими ударами під час Другої світової війни, сучасна тактика росіян спрямована на те, щоб перетворити місто на руїни, а не зберігати його як економічний центр.

Життя в окупації: 1941 та 2022 роки

Під час німецької окупації Харкова в перші місяці зими 1941 року ситуація була катастрофічною. Не маючи води, електрики й каналізації, харків’яни переживали страшну голодну зиму. Процес евакуації та транспортування продуктів значно ускладнювався через знищення інфраструктури, а також блокування комунікацій. Німецька адміністрація намагалася підтримати міське господарство, але продовольча криза залишалася надзвичайно гострою.

У 2022 році, хоча місто також страждало від обстрілів, українська влада змогла забезпечити Харків гуманітарною допомогою, відновити частину інфраструктури та забезпечити базові потреби населення. Система електропостачання та водопостачання, хоча і була порушена, залишалася частково відновленою, що значно полегшувало життя для мирних мешканців порівняно з умовами Другої світової війни.

Читайте також: Видатні культурні пам’ятки Харкова зруйновані росіянами під час повномасштабного вторгнення

Репресії та терор

Під час німецької окупації будь-який прояв спротиву карався жорстоко. Масові розстріли та депортації стали звичайною практикою. У разі підозри на співпрацю з підпільниками, цілими групами знищувалися мирні жителі, що робило навіть найменший акт опору надзвичайно небезпечним. Точно так само й сьогодні росіяни, без розбору, обстрілює цивільні об’єкти, а мирні жителі часто стають жертвами терору та репресій.

Звільнення Харкова: 29 серпня 1943 року

Харків було остаточно звільнено 29 серпня 1943 року в результаті важких боїв на фронтах Степового та Південно-Західного фронтів. З вересня 1943 року місто почало відновлювати свою життєдіяльність. Перемога Червоної армії була значною, але німецькі війська зуміли залишити частину своїх сил на інших стратегічно важливих позиціях.

Сучасна російська агресія: порівняння з німецькою окупацією

Основною відмінністю між німецькою окупацією в 1941 році та сучасною російською агресією є мета окупантів. Німці намагалися не тільки військово, але й економічно експлуатувати Харків, зберігаючи його як функціонуюче місто, тоді як росіяни хочуть знищити все, що можна, зробити місто непридатним для нормального життя.

Відсутність стратегічного планування, обстріли мирних районів, повна руйнація інфраструктури — це риси сучасної війни, які не можна порівняти з тими обставинами, коли нацисти ще прагнули зберегти хоча б частину економічного потенціалу окупованих територій.

Харків, який пережив окупацію в 1941 році, сьогодні знову бореться за своє існування. Попри всі труднощі, місто продовжує давати відсіч агресору, і хоча порівняння цих двох етапів історії складне, воно дозволяє зрозуміти, наскільки змінилися методи ведення війни. Харків, який пережив нацистську окупацію, переживе й нинішню війну — і він залишиться символом стійкості та мужності.

MyKharkov.info

Запись Харків у часи Другої світової війни: паралелі з сучасністю впервые появилась Мій Харків.

В плену болезни

Олена Пчилка с дочерью Лесей

Мама Леси Украины была известным этнографом, педагогом и писательницей, которую публика знала под псевдонимом Олена Пчилка. В 1889 году она взяла свою 18-летнюю дочь Лесю и приехала с ней в Харьков, чтобы вылечить девочку от костного туберкулеза, болезни, от которой она страдала уже много лет.

Маленькая Лариса, которую в семье любовно называли Зея, Зеечка, с детства была болезненным ребенком. Ее отец, юрист Петр Косач был вынужден оставить свою юридическую практику и заняться здоровьем маленькой дочери. И она постепенно окрепла, пошла на поправку, а отец вернулся к работе и активной общественной жизни. Но в январе 1881 года девочка сильно простудилась, провалившись в крещенскую прорубь. Это стало отправной точкой тяжелого заболевания.

Все началось с выкручивающих болей в правой ноге, а затем добавились боли в руках. Девочке поставили диагноз — острый ревматизм. Доктора лечили ее мазями и натираниями, и вначале это облегчало ее состояние. Но болезнь оказалась значительно коварнее. Через два года у Леси диагностировали туберкулез костей. Ей предстояла «тридцатилетняя борьба» за жизнь.

Когда Лесе стало легче, мать повезла их с Мишей в Киев, чтобы заняться лечением девочки и расширить образование детей. Хотя Олена Пчилка сама была прекрасным педагогом, обучала их многим европейским языкам, которыми сама владела, но этого было недостаточно. С детьми стали заниматься частные учителя по программе мужской гимназии.

Кроме того, Леся Украинка имела абсолютный музыкальный слух и прекрасно играла на фортепиано. Совершенствуя свое мастерство, она занимаясь с Ольгой ОʼКоннор, женой композитора Николая Лысенко. Представители интеллигенции, бывавшие в доме родителей Леси и слушавшие ее фортепианные фантазии, с уверенностью говорили, что она могла бы стать выдающимся музыкантом. Кроме того, девочка брала уроки рисования, и у нее тоже хорошо получалось. Но болезнь не позволила заниматься любимыми увлечениями. Более того, киевские врачи, пытаясь облегчить ее боль, решили удалить косточки левой руки, пораженные туберкулезом.

Читайте также: Колбаса «по-жевержеевски»: история харьковского купца Сергея Жевержеева, которого убили большевики

«… Я не здамся»

Леся и брат Михаил. Леся у постели Сергея Мержинского

Леся Украинка очень стойко и терпеливо переносила жуткие боли. Врожденным спокойствием, терпением и толерантностью она пошла в отца. Так ее воспитывали с детства. Она была неразлучна со старшим братом Мишей, поэтому родители и близкие называли неразлучную пару одним именем – Мишелосие. Дети много читали о рыцарях и часто в них играли, устраивая «рыцарские турниры». По воспоминаниям поэтессы, записанным ее близкой подругой Людмилой Старицкой, Лесю всегда восхищали не победители, а поверженные, которые, лежа на земле с копьем у сердца, восклицали: «Убей – я не сдамся».

«Не сдаваться» — эти слова стали постоянным ее девизом. Она молча переносила болезненные процедуры и операции. Киевский профессор Александр Ринек, занимавшийся ее лечением, удивлялся мужеству этой девушки. Он говорил, что многие мужчины, подверженные таким процедурам, ревели как медведи, а Леся все переносила молча, стиснув зубы.

Так же мужественно она переносила и душевные травмы, старалась не показывать своего внутреннего горя. В 24 года у нее были близкие отношения с молодым грузином, снимавшим комнату в доме ее родителей. Молодая писательница посвятила своей любви несколько поэзий. Но когда Леся уехала на лечение в Крым, Нестор Гамбарашвили срочно женился на богатой невесте. Все письма, которые посылала ему удрученная Леся, ее бывший друг просто игнорировал.

Новая большая и неразделенная любовь вновь настигла двадцатисемилетнюю поэтессу. С Сергеем Мержинским, марксистом и социал-демократом, она познакомилась в Крыму. Он был болен, и в Ялте лечился от туберкулеза легких. Четыре года нежных чувств к человеку, который любил другую женщину. Ему она посвятила поэзию «Твої листи завжди пахнуть зовʼялими трояндами». А потом поехала в Минск к умирающему Сергею, ухаживала за ним и писала любовные письма под его диктовку к Вере Крыжановской, сосланной за противоправную деятельность в Вологду. В плену противоречивых чувств Леся написала драматическую поэму «Одержима», положив начало новому поэтическому стилю. Возлюбленный умер на Лесиных руках, и целых 6 лет она носила по нему траур.

Леся была не только выносливая, но и смелая. Когда, отдыхая с родителями в селе Жаборица, еще пятилетней девочкой услышала от мамы полесские легенды о мавках, то ночью сбежала в лес, чтобы встретиться с этими мифическими и таинственными существами. Об этом она писала в письме к матери после выхода в свет ее поэмы «Лісова пісня».

Визит в Харьков

Участники открытия памятника  Ивану Котляревскому в Полтаве (1903). В первом ряду слева направо: Михаил Коцюбинский, Леся Украинка, Гнат Хоткевич. Во втором ряду: Василий Стефаник, Олена Пчилка, Михаил Старицкий, Владимир Самийленко

Родные пытались вылечить Лесю разными способами. Ольга Косач-Кривинюк, одна из двух сестер, оставшихся в живых после репрессий советской власти в отношении украинской интеллигенции, в том числе и родных Леси Украинки, издала в Нью-Йорке книгу «Леся Українка. Хронологія життя і творчості». В ней описывается лечение Леси у народной слобожанской целительницы Параски Богуш. Именно к ней в начале 1889 года отправилась 18-летняя девушка с матерью. Проживала врачевательница на хуторе Косовщина возле Сум. Здесь Леся, начавшая писать стихи с 1884 году, жила и лечилась некоторое время, и здесь создала свое произведение «Весняні співи». Лечение бабы Параски несколько облегчило состояние больной, и вселила робкую надежду на облегчение болезни.

Отсюда Олена Пчилка и Леся поехали в Харьков к младшему брату матери Александру Драгоманову. Он окончил медицинское отделение Харьковского императорского университета, и вначале работал под руководством известного психиатра, профессора Павла Ковалевского в Клинике нервных и душевных болезней при университете. На момент приезда сестры и племянницы он был доктором-ординатором психиатрической клиники при Александровской больнице. Гости поселились у Александра, который жил с молодой женой в доме купца Лисикова по Сумской улице, 6. Это было двухэтажное здание, на месте которого в 1913 году был возведен красивый прибыльный дом Д. Харитонова (архитектор Артемий Горохов). Он и сейчас украшает улицу, и является архитектурно-исторической достопримечательностью города.

Есть предположение, что Александр старался облегчить удел своей племянницы, поэтому договорился о консультации с известным хирургом, профессором кафедры оперативной хирургии и хирургической клиники университета Вильгельмом Грубе. Это был очень известный и знающий врач. Он руководил группой опытных медиков, вызванной на место крушения императорского поезда Александра II в Борках в 1888 году для оказания медицинской помощи пострадавшим. Оценив его недюжинный талант и знания, император Александр III позже пригласил его в Ливадию для собственного лечения. Профессор дал Лесе свои рекомендации, которым она собралась последовать.

Читайте также: «Хруст французской булки»: крушение императорского поезда под Харьковом в 1888 году

Встречи с харьковской интеллигенцией

Памятная доска о днях пребывания Леси Украинки в нашем городе, установленная у входа в спецшколу № 3 по улице  имени поэтессы, дом 4

Несмотря на затянувшуюся болезнь, молодая поэтесса вместе со своей матерью Оленой Пчилкой находили время для знакомства с культурой и природой Слобожанщины, достопримечательностями Харькова и его творческими представителями, писателями и поэтами, музыкантами и актерами, художниками и учеными. Они принимали участие в поэтических и музыкальных вечерах, общались со многими представителями интеллигенции, которые приглашались в дом Драгомановых. Посещали гостьи города и театральные спектакли. В конце мая 1889 года Леся с матерью вернулась в село Колодяжное, где проживала семья, заехав по пути в Киев.

Леся увозила с собой надежду на выздоровление после визитов к знахарке и к профессору Грубее. Но не всегда советы опытных врачей помогают больным. Так случилось и в этот раз. Профессор предложил ей в категорической форме избегать оперативного вмешательства. Вместо этого рекомендовал одесские грязевые ванны, морские купания, массажные процедуры.

Следующим летом Лесю повезли в Одессу, где выполнили все рекомендации профессора. Однако, как сообщала девушка брату Михаилу, это лечение аннулировало все то положительное влияние, которого достигла народная целительница. Однако Леся была готова и к такому развитию событий, что не повлияло на положительное отношение поэтессы к нашему городу.

Позже Леся писала в письме к своей бабушке Е. Драгомановой, которая поехала проведать сына Александра, что «з утіхою згадую своє перебування у Харкові». Впечатления, полученные знаменитой поэтессой в нашем городе, не единожды всплывали при создании ее литературных произведений. Харьков, где, как и во многих городах, есть улица Леси Украинки, тоже помнит ее харьковскую весну.

Светлана Лысенко

Запись Харьковская весна Леси Украинки: как знаменитая поэтесса приезжала к знахарке в Харьков впервые появилась Мій Харків.

Ворота между двумя мирами

В 1924 году на улице Клочковской начались большие планировочные работы. На месте пустыря, перерезанного глубоким оврагом, устроили Клочковский въезд, соединивший улицу с площадью Свободы. Была проделана колоссальная работа. Тысячи людей с раннего утра до поздней ночи вручную снимали слои земли, чтобы сделать террасы. Когда спуск был уже готов, его начали засаживать деревьями, а для перехода с одной стороны спуска на другую, в двух местах сделали деревянные лестницы. Тогда же на улице была продолжена линия трамвая. Клочковский спуск называли воротами между двумя мирами, потому что он разделял криминальный район Ивановка от городского центра.

В начале 30-х годов на Клочковских склонах обитало много ромов. По воспоминаниям Якова Гельфандбейна, их таборы находились начиная от конца лестницы и тянулись на север. Количество таборов и их население постоянно менялось. Наиболее заселенный табор находился недалеко от лестницы. Он располагался в глубокой нише, которая была похожа на пещеру. Существует мнение, что раньше в ней селились вольные казаки. Шатры табора выходили за пределы карьера на площадку, рядом были оборудованы коновязи, места для повозок и конской сбруи. Вечерами у костров ромы распевали таборные песни.

Читайте также: Бурсацкий спуск: любимое место для прогулок Людмилы Гурченко

Почему “Пассионарии”?

Долорес Ибаррури выступает на митинге

До сентября 1936 года спуск носил имя Войткевича, который был харьковским инженером и участником реконструкции Харькова в 1920-х годах. Говорят, что именно он, а не Дзержинский, как все привыкли думать, выступил инициатором создания Госпрома. Феликс Дзержинский лишь добился, чтобы выделили финансирование на строительство.

Приблизительно в 1937 году Клочковский спуск стали именовать спуском Пассионарии. Он был назван в честь активной участницы Гражданской войны в Испании 1936-1939 годов Долорес Ибаррури Гомес, которая жила в одном из домов рядом со спуском. Если быть точнее, то спуск назвали ее псевдонимом — Пассионария — в переводе с испанского означает “страстная” или “пламенная”. Именно ей принадлежит фраза «¡No pasarán!» — «Они не пройдут!». Она бежала в СССР после победы франкистов. На родину Ибаррури вернулась только после падения режима Франко в 1975 году.

Читайте также: Самый престижный: 10 фактов о Шевченковском районе Харькова

Мост влюбленных

Зоологический мост, который неофициально называют «мостом влюбленных» был построен в 1952 году, когда восстанавливали Загоспромье. Как и спуск, он тоже был назван сначала в честь Долорес Ибаррури. Мост расположен в самом начале проспекта Независимости и соединяет две части Нагорного района: район Харьковского национального университета имени В. Н. Каразина и зоопарк с Загоспромьем. После 2007 года мост стал особенно популярным у влюблённых.

Читайте также: Виктор Веснин: как советский архитектор хотел создать авангардный театр в Харькове

Раньше парочки вешали на его ограждение множество замков, а ключи забирали с собой или выбрасывали. На замках писали в основном свои имена и дату. Интересно, что один из замков повесила не влюбленная пара, а харьковский телеканал “Р1”. Там была надпись «Р1 + Харьков».

На День города, в 2021 году, после ремонта открылся мост для пешеходов. Он значительно отличается от старого: укреплены балки, сама конструкция также видоизменена. Теперь арка находится сверху — там расположена большая часть будущих световых иллюминаций.

Владлена Колесник

Запись Клочковский спуск в Харькове: почему его называют “пламенным” впервые появилась Мій Харків.

Конец мирной жизни

Оккупация Харькова немецко-фашистскими войсками

Мария Кисляк родилась в крестьянской семье, в селе Ледное. Сейчас это пригород Харькова, недалеко от Покотиловки.

За год до нападения Германии на СССР, Мария Кисляк закончила закончила семилетнюю школу и поступила в фельдшерско-акушерскую школу. К моменту оккупации города Мария получила медицинское образование и работала медсестрой в харьковском госпитале на Красной Баварии. Она была обычной 16-летней симпатичной девушкой с зеленовато-карими глазами, миловидным лицом, обрамленным густыми темно-каштановыми волосами. Ее мечты и реальная жизнь были тоже обычными для молодежи того времени. Но когда в будничную жизнь ворвалась война, всем стало ясно, какой счастливой и ценной была прежняя обычная мирная жизнь.

Читайте также: Полковник «Паяльная лампа»: как любимчик Гиммлера истребил население харьковских сел Ефремовки и Семеновки

Она спасала раненых бойцов

Военный госпиталь в годы Второй мировой войны

Марийка имела медицинскую подготовку и была уверена, что ее знания и умения пригодятся на фронте. После того как немцы впервые были выбиты из Харькова, она пришла в военкомат и попросилась на фронт. Но в просьбе ей отказали: девушке еще не исполнилось 18 лет. А вскоре ее родное село было вновь оккупировано врагом.

При отступлении осенью 1941 года наши войска оставили для прикрытия около двух взводов бойцов в районе села Ледное. После ожесточенного боя с немцами в живых осталась горстка раненых солдат, которые вместе с санинструктором укрылись в глубоком овраге. Вечером здесь появилась Марийка, и деловито начала перевязывать раненых. Саниструктор, предоставивший свою сумку с медикаментами, по ее уверенным движениям понял, что она имеет медицинское образование. Два солдата получили ранения горла, но их раны она тоже смогла обработать, поддерживая дух бойцов. Затем она ушла, пообещав вернуться. Мария привела с собой двух юношей и двух девушек, которые помогли перенести бойцов в село и разместить в разных местах. Нескольких, самых тяжелых, она расположила в своей хате, четырех бойцов — в овчарне, нескольких — у одинокой престарелой женщины, остальных по сараям односельчан.

Вместе с подругой Мария стала по утрам посещать селян и просить немного съестных припасов и медикаментов. Люди сами недоедали, но делились, чем могли: парой картофелин, куском хлеба или овощами. С этими подаяниями девушки спешили к бойцам, где их ожидали с надеждой. Некоторых тяжелораненых бойцов приходилось кормить из ложечки. Так было с юношами, раненными в горло. Марийка терпеливо их выхаживала, старалась раздобыть для них молоко и свежие яйца. Бойцы постепенно выздоравливали и Мария с помощниками скрытно переправляли их к линии фронта. Они боялись, что немцы узнают о раненых красноармейцах или кто-то из соседей донесет в гестапо. Но односельчане их не выдали.

После второго отступления наших войск Мария нашла в копне соломы раненного осколком молодого солдата. Скрываясь от посторонних глаз и поддерживая бойца, она довела его до своей хаты, обработала рану и перевязала ее. А поздним вечером провела юношу, переодетого в гражданскую одежду, в сторону фронта. Виктор, как звали бойца, поддерживаемый девушкой, смог преодолеть несколько километров в надежде выйти к своим войскам. Обещал написать письмо, если доберется. И письма с огромной благодарностью от спасенного воина пришли после освобождения села от немцев. Но Марийка их уже не могла прочитать.

По воспоминаниям односельчан и друзей, бесстрашная девушка и ее юные помощники спасли 43 раненых бойца. Хорошо зная родные места, многих из них, как Виктора, они отводили поближе к линии фронта, снабжая сельской одеждой.

Читайте также: Почему Харьков не стал «Городом-Героем»

Дела подпольщиков

Записка, которую Марии удалось спрятать в своем жакете, переданном родным

Постепенно к Марии подключились и другие молодые односельчане, желавшие внести свою лепту в борьбу с фашистами. Так в феврале 1943 году сложилась небольшая подпольная группа, лидером которой стала отважная девушка. В нее кроме Марии, вошли Василий Бугрименко, Григорий Лялюк и Федор Руденко и другие.

Федор уже успел немного повоевать. Он добровольцем попросился на фронт, но уже в первом бою под Чугуевом попал в окружение и был пленен. Чудом ему удалось бежать и вернуться в родное село, где он присоединился к молодым подпольщикам. Они от руки писали листовки с призывами бить оккупантов, помогали раненым и попавшим в окружение советским бойцам прятаться от немцев и пробираться к своим.

Но однажды весной они решились на отчаянный поступок — убийство немецкого офицера-эсесовца, особо свирепствовавшего в селе. Подпольщики разработали план, по которому Мария должна была завлечь фашиста на окраину села, где его поджидали Вася и Федя. Так и случилось, ребята убили и закопали офицера. Немцы искали пропавшего эсесовца, и вскоре обнаружили его труп.

Это убийство разозлило оккупантов, и они заходили в каждую хату с обысками и допросами. Каратели действовали по известному сценарию: не стали разбираться, кто посмел поднять руку на офицера. Было арестовано сто жителей села, и объявлено, что если виновники не будут сданы, всех заложников расстреляют.

Неизвестно, как немцы узнали о молодых мстителях. Есть мнение, что Мария, Федор и Василий сами пошли в полевую жандармерию и сдались властям, признав свою вину. Они не могли позволить, чтобы погибли их односельчане, друзья и родственники. Это был не только отчаянно смелый, но и благородный поступок, несмотря на то, что ребята понимали возможные страшные последствия своего признания. Их отправили в гестапо в Харьков, где пытали две недели.

Казнь молодых патриотов

Оккупация Харькова

18 июня 1943 года оккупанты казнили подпольщиков. Во второй половине дня по главной улице села двигался открытый грузовик, в котором под охраной стояли три человека. Они были измучены и избиты, но старались гордо держать головы и поддерживать друг друга.

Остановилась машина на улице Леднянской, родной улице Марии. Сюда немцы заранее согнали всех жителей села. По пути Марии удалось незаметно сбросить с машины свой жакет, в котором под подкладкой была спрятана записка к родным. В скупых неровных строчках она прощалась с мамой, папой и сестрой Наташей. Эту последнюю весточку родные хранили как ценнейшую реликвию, а после войны ее передали в один из московских центральных музеев.

Между двумя старыми вербами палачи перебросили толстую жердь и закрепили на ней три петли. Переводчик прочитал приговор, а местный фотограф Я. Шелехов, которому было поручено запечатлеть казнь, начал делать фотокадры. В последние мгновения жизни Марии удалось обратиться к односельчанам с несколькими емкими фразами. Она прощалась от своего имени и имени друзей, и призывала мстить врагу. Юношам немцы не позволили говорить. Для устрашения украинских селян немцы сутки не позволяли родным снимать тела замученных ребят. Сельский фотограф, сделав несколько копий фотографий, одну припрятал у себя. Позже она послужили доказательством подвига молодых харьковчан. Юные герои были похоронены в братской могиле.

Читайте также: Хуго Босс: “портной Дьявола” и основатель элитного дома моды

Имя Марии Кисляк носит одна из улиц Харькова в Новобаварском районе города. На одном из домов этой улицы установлена в ее честь мемориальная доска.

Светлана Лысенко

Запись Кто такая Мария Кисляк, в честь которой названа улица в Новобаварском районе Харькова впервые появилась Мій Харків.

Учился химии у самого Менделеева

Станция Чугуев Балашово-Харьковской железной дороги

Николай фон Дитмар был потомком дворянского рода прибалтийских немцев, которые в период немецкой колонизации Прибалтики поселились на острове Эзель. Известно, что один из его предков Иоганн Людвиг Дитмар был пастором на этом острове. Дед Коли Иоганн фон Дитмар стал подданным Российской империи в 1845 году. Многие представители этого рода сделали военную, научную, юридическую карьеру или стали видными предпринимателями.

Коля родился в Москве в семье унтер-офицера пехотного полка Леопольда фон Дитмара, принявшего православие и славянское имя Федор. Отец Коли женился на россиянке Ольге Соколовой, а после отставки продолжал служить квартальным полицейским надзирателем. Отец мечтал о военной карьере для сына, поэтому отдал его в Московский кадетский корпус. Успешно окончив это учебное заведение, юноша разрушил мечты родителя, и поступил в столичный Горный институт учиться на горного инженера.

Революционер Лев Троцкий в последствии в книге «История русской революции» называл его «вождем тяжелой промышленности России».

Во время юности Николая фон Дитмара, совпавшей с периодом реформ в стране, начала развиваться промышленность, строиться железные дороги, расти машиностроительные заводы, поэтому прагматичный молодой человек увидел в этом для себя большую перспективу. Он предусмотрел, что будущим предпринимателям и инженерам потребуются знания в смежных областях, и в качестве вольнослушателя посещал лекции юридического и физико-математического факультетов университета. Его учил знаменитый химик Дмитрий Менделеев. Он выделял способного студента и смог привить ему интерес к научному эксперименту и точному расчету. Менделеев также обратил его внимание, как будущего горного инженера, на Украину, которая в то время считалась перспективным южным регионом Российской империи.

После завершения образования в 1889 году Николай фон Дитмар непродолжительное время работал на Путиловском заводе и строительстве Рязанско-Казанской железной дороги. Но помня слова своего мудрого наставника, он решает переехать в Харьков, как только узнает о начале строительства Балашово-Харьковской железной дороги.

Читайте также: Крупнейшие бизнесмены Харькова: Леопольд Кёниг

Обложить налогами рассадники разврата

Паровоз Харьковского паровозостроительного завода, произведенный в 1901-1903 гг

В Харькове Дитмар два года работает инженером по устройству на железной дороге артезианских скважин. А до этого он открывает в нашем городе собственное небольшое предприятие – слесарно-механическую мастерскую по производству горного оборудования по улице Петинской (ныне – Плехановская). Она имела очень скромное оборудование – керосиновый двигатель мощностью в две лошадиные силы. Параллельно Дитмар открыл контору по исследованиям, проектированию и устройству городских, заводских и железнодорожно-станционных систем водоснабжения.

Предприятия работали успешно, и накануне первой мировой войны они были преобразованы в «Машиностроительный завод Н. фон Дитмара». Он включал два цеха (по существу два завода): чугунно-медно-литейный (ул. Газовая, ныне ул. Свет шахтера) и котельно-механический (ул. Тюремная, ныне ул. Маршала Малиновского). Здесь производили инструменты и устройства для буровых работ: насосы, станки, вышки, лебедки, подъемные краны, транспортеры, вагоны и вагонетки, бензиновые «лампы Вольфа» для шахтеров, а также другое оборудование. В частности, это предметы чугунного и медного литья, например, церковные колокола, люки для городской канализации.

В 1900 году Николай фон Дитмар создал семью с Ираидой Ивановой, дочерью директора одного из харьковских банков. В семье появились дети: дочери Ираида, Ольга и сын Николай. Предприниматель купил дом и участок у мещанина Владимира Васильева по улице Губернаторской, 7 (ныне Куликовский спуск). Он жил с семьей в приобретенном старом доме, а потом, в 1913-м году на этом месте построил новое красивое каменное здание, сохранившееся с некоторыми перестройками до наших дней.

В Харькове очень скоро деятельный и инициативный инженер и предприниматель завоевал уважение и доверие жителей города. В 1902 году его избирают бессменным гласным Городской думы. Он решал множество накопившихся проблем: совершенствовал электрическое освещение города, занимался прокладкой водопроводных сетей, строительством ломбарда, подготовкой к открытию Народного университета. Убеждал власти и горожан, что трамвайное сообщение и развитие промышленности нужно организовывать с опорой на собственные технические и финансовые возможности, не допуская иностранных концессионеров. Выступал за цивилизованные отношения между работодателями и рабочими, инициировал открытие Медико-механического института и клиники для раненых рабочих (преобразованного в Научно-исследовательский институт ортопедии и травматологии им. М. Ситенко), организовал фонды помощи безработным, занимался проблемой страхования предприятий от пожаров и других бедствий.

Фон Дитмар активно работал во многих харьковских комитетах и комиссиях, связанных с промышленной и финансовой стороной. Он был старшиной Харьковского биржевого комитета, председателем Харьковского отделения Русско-итальянской торговой палаты, почетным мировым судьей города и Харьковской губернии. Он также был редактором журнала «Счетоводство и Хозяйство», в котором печатал свои статьи.

Дитмара волновали вопросы образования, культуры и морали горожан. Он был одним из основателей и попечителем Харьковского коммерческого института (в его здании сейчас действует Национальный технический университет сельского хозяйства) и коммерческого училища, а также членом советов многих других учреждений образования и благотворительности.

Он предложил закрыть или обложить высокими налогами кафе-шантаны, которые считал рассадниками разврата. Об этом и о том, что существует много праздников, в которые разрешается не работать, он часто писал в местной прессе, особенно критикуя в этом служащих городской управы. Предпринимал шаги по установлению памятника Тарасу Шевченко, улучшению медицинского обслуживания горожан.

Читайте также: Крупнейшие бизнесмены Харькова: Максимилиан Гельферих

Идеолог Белого движения 

Конный экипаж возле здания Совета съезда промышленников Юга России в Харькове

Николай фон Дитмар был хорошим аналитиком, видел проблемы в глобальном масштабе и принимал грамотные управленческие решения. Он был успешен и как предприниматель. За десять лет он смог развить небольшую мастерскую с десятью работниками в крупный завод, на котором трудилось более 300 человек.   Его идеи в то время серьезно повлияли на развитие промышленности в Украине. Революционер Лев Троцкий в последствии в книге «История русской революции» назвал его «вождем тяжелой промышленности России».

Начиная с 1893 года фон Дитмар много времени отдает Съезду горнопромышленников Юга, которым он руководил. Он курировал вопросы налогообложения промышленных предприятий, земской избирательной реформы, железнодорожных и таможенных тарифов, права предприятий на недра, вопросы прав рабочих, в частности, страхования их от несчастных случаев на работе.  Николай фон Дитмар редактировал печатный журнал Совета «Горнозаводской листок».

Также он заботился вопросами медицинского обслуживания работников предприятий, много усилий приложил для того, чтобы произведенные в Украине товары вышли на рынки Западное Европы и Азии, внес огромный вклад в организации на заводах бухгалтерского учета и даже написал и опубликовал первый в Российской империи учебник по бухучету «Основы счетоводства» в 1907-м году, который посвятил своему знаменитому учителю Менделееву. В 1912 году Николай фон Дитмар стал председателем правления Петроградского торгового банка. В годы Первой мировой войны уделял много внимания вопросам вопросам военной промышленности.

По понятным причинам фон Дитмар не принял Октябрьский переворот большевиков в 1917 году. Ему претили хаос и разруха, сопутствовавшие социальным потрясениям.  Пришедшие к абсолютной власти большевики национализировали заводы фон Дитмара. Так, в частности, появилось предприятие «Свет шахтер», которое действует и в наше время, производя качественные горнодобывающие установки.

После 1917-го года у фон Дитмара отобрали не только предприятия, но и уничтожили все то, чем он жил. С этим он не мог смириться, и поддержал «белое движение», став его основным идеологом и одним из организаторов.

Однако когда большевики разгромили Добровольческую армию, фон Дитмар решил вернуться в Харьков. Отправившись поездом из Ростова-на-Дону, он заразился бушевавшим в то время тифом, который и скончался.

Читайте также: «Трудом возвышаюсь»: сахарный магнат Иван Харитоненко

Его тело доставили в наш город и отпевали в Мироносицкой церкви. Был захоронен на Иоанно-Усекновенском кладбище, которое в 70-х гг. прошлого века снесено для устройства Молодежного парка. Могила Николая фон Дитмара не сохранилась.

Светлана Лысенко

Запись Николай фон Дитмар: «вождь» промышленности империи и идеолог Белого движения впервые появилась Мій Харків.

Из Фатежа – в «славный» город Харьков…

Один из городков Курской губернии в ХIХ в.

24-летний Сергей Костюрин приехал в Харьков из маленького городка Фатежа Курской губернии вместе со своим младшим братом Виссарионом. В семье их родителей Кондратия и Марии Костюриных был еще один сын Николай, а также дочери Авдотья и Пелагея. О судьбе этих трех детей, оставшихся на родине, сведений нет.

Отец Костюрин сначала был крепостным крестьянином помещицы Елизаветы Каракулиной – генеральской жены, и жил в ее имении Гапоново Севского округа. Не выявлено, за какие заслуги Кондратию была предоставлена «вольная», но он попал в сословие мещан Фатежа.

Неизвестно, имели ли братья Костюрины начальный капитал до прибытия в Харьков, но прошло немного времени, и они стали зажиточными, а затем и богатыми людьми.

Читайте также: «Золотой век Харькова»: как управлял городом физик Александр Погорелко

Не строительством единым…

Этот дом по переулку Харинскому (ныне имени Людмилы Гурченко) был построен купцом Сергеем Костюриным, но с тех пор много раз перестраивался

По всей видимости, братья смогли определить свою «золотую жилу» на новом месте. Вероятнее всего, это случилось, благодаря занятию строительством. До 40-х годов ХIХ века Харьков был достаточно невзрачным поселением. Хотя с открытием в городе университета в 1805-м году Харьков стали называть «Афинами Юга», однако подтопления, грязь, невзрачные, хаотично застроенные улицы не производили впечатления «славного» города.

Костюрины приехали в Харьков то время, когда на центральных улицах владельцы уже начали возводить каменные дома. Нужны были рабочие различных строительных специальностей, грамотные руководители работ и толковые подрядчики. Поняв это, братья убедили многих мастеров строительного дела переехать из своих родных фатежских мест в Харьков. Так они открыли для себя один из путей обогащения. Старший брат Сергей вскоре стал харьковским купцом третьей, а затем и второй гильдии.

Очень возможно, что одним из средств накопления их богатства была виноторговля. Об этом писал в газете «Южный край» ее корреспондент, купец и харьковский художник В. Карпов. Через 12 лет пребывания в нашем городе Сергей имел значительную недвижимость. Ему принадлежал большой дом в Харинском переулке (сейчас имени Людмилы Гурченко), три винные лавки по улице Рыбная (сейчас Кооперативная), несколько лавок в Гостином дворе и небольшое предприятие «Капернаум», содержащее химическую лабораторию и винный погреб. Это заведение находилось в переулке, который сейчас носит имя его владельца.

Капернаум – это библейский город, который и сейчас расположен в израильской земле Галилее. Здесь в синагоге проповедовал Иисус Христос, и здесь он совершил много чудес. Наверное, Костюрин обладал достаточной мерой чувства юмора и самоуверенности, назвав так свое заведение. Здесь, по мнению современников, тоже происходили «чудеса»: заурядные отечественные вина превращались в «шедевры» зарубежного виноделия, а на основе водки «производили» крепкие спиртные напитки престижных марок: коньяки, ром, английский джин и др. Так что контрафактное вино в Харькове имеет давнюю историю. Сам хозяин не только торговал вином, но и любил этот напиток. Как писал Карпов, он «встречал и провожал солнце с бутылкой лиссабонского в руках». Вот только неизвестно, это было импортное или его собственного производства вино…

Но не все согласны с описанием жизнедеятельности Костюрина, изложенным Карповым. Современный харьковский историк и краевед Андрей Парамонов считает, что этот человек насочинял многое, порочащее имя купца Костюрина. Он пишет, что виноделием в то время невозможно было сколотить состояние, поскольку этим напитком интересовались немногие. А винную лавку, по его мнению, открыла после смерти братьев Костюриных вдова Виссариона, заключив договор со своим родным братом Ильей Силиным, купцом второй гильдии из Фатежа. Но капитал этой лавки был внушительным по тем временам – более 82,5 тысяч рублей серебром.

Также Парамонов считает, что купец Карпов напрасно подозревал Сергея Костюрина в таком непривлекательном бизнесе как ростовщичество. Как бы ни нажили братья Костюрины свои капиталы, сейчас достоверно установить невозможно. Но современники ценили их не за богатство, а за общественную деятельность и благотворительность.

Лавры городского головы

Здание Городской думы

Шесть лет Сергей Костюрин исполнял долг гласного Городской думы, а затем, в 1853 году, его избрали городским головой. Годы каденции гласным и три года в роли мэра Харькова совпали с пребыванием на посту генерал-губернатора Сергея Кокошкина – очень активного, бескомпромиссного и деспотичного чиновника.

В связи со смертью его предшественника князя Николая Долгорукова, который промотал 300 тысяч рублей из городской казны, «думцы» ломали головы, как собрать эти деньги, чтобы залатать дыру в бюджете. Их тревожила и вторая проблема – как сработаться с новым генерал-губернатором, который сразу же разворошил закостенелое болото чиновничества и полиции, и почти ежедневно наказывал или увольнял нерадивых работников.

В 1852 году у действующего городского головы Алексея Рудакова возникли конфликты с генерал-губернатором. Один из них был инициирован частью думских гласных, которые пожаловались Кокошкину, что голова проводит заседание Городской думы не в ее здании, а у себя дома. Понятно, что два городских лидера не только противостояли друг другу, но также имели поддержку в определенных кругах харьковской элиты.

Рудаков дошел до Сената и выиграл результаты своей жалобы на самоуправство генерал-губернатора о выселении торговцев из центра города с целью освобождения лавок для более лояльных к Кокошкину купцов, а также об отстранении городского головы от должности. Но проезжающий через Харьков царь Николай I, благоволивший к бывшему обер-полицмейстеру столицы Кокошкину, приказал отправить Рудакова на два года в ссылку в Уфу. Через некоторое время Костюрин был избран градоначальником.

Очевидно, что он смог приспособиться к новым условиям общественной жизни, поскольку сам привык трудиться и быстро решать возникающие задачи. В деятельности по благоустройству города, развернутой генерал-губернатором, он принимал самое деятельное участие. Но все-таки от прежнего городского головы Рудакова он перенял его традицию: заседания Городской думы и прием заявителей он стал проводить не в здании управы, а в своем заведение «Капернаум». Видно, все думцы смирились с таким подходом, тем более, что гостеприимный хозяин щедро угощал винами, причем отличного зарубежного качества. После таких заседаний большинство участников, «уставших от словопрений», извозчикам приходилось доставлять домой.

Городской голова, как и генерал-губернатор Кокошкин, обладал определенной долей легкомыслия и авантюризма, но имел незлобивый характер, поэтому его поступки не имели жестких последствий. Рассказывают об одном из собраний предпринимателей, которых пригласили в «Капернаум». Один из них очень стремился получить подряд на ремонт мостов, поэтому всячески расхваливал свою работу. На пике эмоций он сравнил свои усилия с деяниями одного святого. Костюрин возмутился такой наглости и спросил, знает ли подрядчик, как закончил жизнь этот святой. Тот ответил, что знает, к сожалению, ему отрубили голову. Голова вышел из комнаты и через минуту вернулся с топором. «Давай-ка, клади свой глиняный котелок на плаху!» – заявил он. Подрядчик опустился на колени, склонил голову, и в порыве крикнул: «Руби!». Костюрин ударил по шее курительной трубкой, да так, что от нее отскочил чубук. Присутствующие захохотали, а отчаянный подрядчик получил желаемое.

Шутливую натуру городского головы очень быстро почувствовали на себе его подчиненные. Он давал всем меткие прозвища. Медлительного секретаря Городской думы он окрестил «Молнией», ведущего делопроизводство – «Строкой», а начальника хозяйственного отдела (стола) он назвал «Варравой», как библейского преступника, которого должны быть распять с Иисусом Христом. Он был помилован Понтием Пилатом по случаю праздника. Видно знал голова, на что намекал… Эти прозвища стали столь популярными у горожан, что многие посетители воспринимали их как фамилии служащих.

Но не стоит забывать, что харьковцы почитали Костюрина за его дела по благоустройству города. Кроме этого, из 5 лет деятельности этого мера половина пришлась на годы русско-турецкой войны. Харьков, который не имел железнодорожного сообщения, успешно помогал фронту со снабжением, приемом и лечением раненых. За действия на посту городского головы во время Крымской войны Костюрина наградили бронзовой медалью.

Читайте также: Генерал-губернатор Харьковской губернии Сергей Кокошкин: деятельный и беспощадный

Хлебосольный хозяин

Драматург Александр Островский и актер Александр Мартынов

Дом Костюриных славился своим гостеприимством и хлебосольством. Здесь рады были близким и дальним родственникам, для которых хозяева постоянно устраивали семейные обеды. Как старший в роду, Сергей всячески заботился о близких. И не только о них. В праздники и воскресенья на обеды приглашались не только знатные горожане, но и бедные, обездоленные люди. Супруга Елена регулярно отсылала в Мироносицкий храм свежий хлеб и выпечку, предоставляла паломникам места для ночлега. А для друзей дом Костюриных был всегда открыт.

Одним из задушевных товарищей купца был известный писатель и драматург Александр Островский. Он находил Костюрина столь яркой и неординарной личностью, что написал с него образ купца Савёла Дикого в пьесе «Гроза». Кроме этого, многие черты друга он использовал и для других героев своих произведений.

Островский неоднократно посещал Харьков, останавливаясь у Костюрина. Например, драматург вспоминал о том, как он остановился в городе, сопровождая на юг заболевшего знаменитого артиста Александра Мартынова, основоположника театрально-сценического реализма. Они посетили харьковский театр, где в один из вечеров шла пьеса Островского «Бедность не порок». Публика знала, что автор в зале, и бурно аплодировала ему и актеру Мартынову. Обеих гостей также поразил тот опьяняющий аромат, которыми благоухали деревья акации на улицах города. К сожалению, после лечения в Одессе, Мартынов скончался в доме отставного городского головы.

Жертвовал на строительство зданий и церкви

Здание уездного училища, построенное на средства Костюрина,  и церковь Жен-мироносиц, которую обустраивал купец

Разбогатев, купец Костюрин начал участвовать в благотворительных начинаниях. Не имея собственных детей, он проникся жалостью к тем, кто был жил в приюте, и выделял для этого городского учреждения ежегодное пособие в 70 рублей серебром. Когда через год его избрали вторым попечителем детского заведения, он полностью оборудовал и снабдил необходимыми атрибутами церковь в приюте. Через десятилетие активной помощи он был удостоен золотой медали за пожертвование на детский приют.

Сергей Костюрин был глубоко верующим человеком и не жалел денег для усовершенствования Мироносицкой церкви. Он оплатил внутреннюю отделку двух новых ее приделов, один из которых был посвящен Сергию Радонежскому. До этого они стояли незавершенными 6 лет. Он внес оплату иконостаса, нескольких икон, церковных сосудов, облачений для престола и священников. По его заказу были выполнены и закуплены серебряные с позолотой ризы для двух икон, евангелие и ковчег. А через несколько лет он пожертвовал средства для двух приделов этой церкви – Николаевского и Мироносицкого. С братом они внесли деньги на завершение ремонта и оформление престола в честь Тихвинской иконы Божией Матери. За заслуги перед церковью купец был награжден золотой медалью на Анненской ленте и орденом Святой Анны третьей степени.

Еще до выборов Костюрина городским головой он стал членом комитета по строительству Приюта для девиц – детей бедных священников. Он не только внес решающую сумму денег, но и привлек профессиональных рабочих-строителей, оплатив их труд. Архиепископ Филарет выразил ему благодарность от имени церкви, и попросил войти в комитет губернского попечительства о тюрьмах. В благотворительной деятельности с ним были солидарны его супруга, брат Виссарион, племянница Анастасия Ильинская и другие родственники.

После сложения полномочий градоначальника Костюрин столь же активно помогал городу в строительстве различных учреждений. Он обеспечил финансами строительство здания уездного училища по улице Сумской. К сожалению, этот дом под № 34 в 80-е гг. ХХ ст. был снесен в связи с реконструкцией сквера Победы.

Отстраивая собственную недвижимость, купец старался принести пользу и всему городу. Он приобрел у двух обанкротившихся купцов ветхие дома по улице Рыбной и Плетневскому переулку (на харьковском Подоле). На их месте запланировал строительство большого каменного дома, а городским властям предложил за свои средства построить рядом торговые лавки вместо покосившихся от старости зданий. Но при этом выдвинул условие: сначала он их будет арендовать, а когда срок закончится, власти должны лавки передать в аренду другим купцам. Так появился квартал с новыми каменными зданиями на Рыбной улице.

Читайте также: Маурицио Гуччи: как бывшая жена «заказала» убийство последнего наследника модной империи

После смерти Сергей Костюрин был похоронен возле оборудованного им придела Сергия Радонежского у Мироносицкой церкви, а на его могиле родные установили склонившего колени плачущего ангела. О таком щедром и добром человеке, преобразователе города и благотворителе скорбели многие горожане.

Светлана Лысенко

Запись Кто такой Сергей Костюрин, чье имя носит переулок в центре города. Подсказка – бывший мэр Харькова впервые появилась Мій Харків.