Повномасштабна війна повністю переформатувала Харків – і це помітно не лише в рішеннях, пріоритетах чи публічних акцентах. Змінилася і політична мапа – склад людей, які донедавна були невід’ємною частиною міського життя. В інформаційному просторі стало менше тих, кого ще недавно було складно не помітити. Вони не оголошували про відхід і не підбивали підсумків – просто перестали бути частиною міського порядку денного.
До 2022 року Харківщина жила у доволі передбачуваній конфігурації. Одні й ті самі фігури роками залишалися в центрі уваги: змінювали партійні кольори, входили в нові союзи, втрачали та повертали позиції. Їхня вага трималася не лише на посадах, а й на зв’язках, упізнаваності та постійній присутності в медіа – у цій системі публічність фактично визначала політичну вагу.
Спробуйте згадати, хто ще кілька років тому задавав тон у Харкові, а дехто й за межами міста? Саме ці імена були всюди — у новинах, ефірах, конфліктах і неформальних домовленостях, формуючи порядок денний міста. Сьогодні вони звучать значно рідше або й зовсім зникли з інформаційного поля.
Більшість із них сформувалися ще в попередню епоху і після 2014 року змогли адаптуватися до нових умов. Вони коригували риторику, змінювали формат присутності, але зберігали головне — свою роль у регіональному розкладі. Повномасштабна війна зламала саму модель, у якій впізнаваність означала вагу.
Частина облич відійшла в тінь, інші втратили позиції або не прийняли нові умови, а дехто опинився в центрі кримінальних проваджень. Старі правила більше не працюють – і в нових умовах не всі виявилися готовими діяти. Саме тому частина цих людей випала з політичної мапи Харкова та України.
Про найяскравіших із них – тих, чия присутність у харківській політиці довгий час здавалася звичною, але згодом втратила свою очевидність – читайте у матеріалі MyKharkov.info.
Арсен Аваков – колишній міністр внутрішніх справ України та ексголова Харківської ОДА, який у 2014–2021 роках був одним із найвпливовіших політиків країни. Його ім’я тривалий час асоціювалося з контролем над силовим блоком, а діяльність регулярно опинялася у фокусі суспільних конфліктів і дискусій. Період його керівництва МВС поєднав у собі спробу реформування поліції та низку гучних справ, які ставили під сумнів ефективність цих змін.
Однією з найрезонансніших стала справа так званих «рюкзаків», яку НАБУ розслідувало з 2015 року. Йшлося про закупівлі для Нацгвардії за завищеними цінами. У справі фігурував син міністра Олександр Аваков. У 2019 році провадження закрили через відсутність достатніх доказів. Водночас сама історія залишилася предметом суспільної критики.
Справжнім тестом для системи стало вбивство журналіста Павла Шеремета у 2016 році. Оголошені у 2019-му підозри викликали широкий резонанс. Однак подальший перебіг справи супроводжувався публічними сумнівами та критикою з боку частини журналістської спільноти і правозахисників. Атака на херсонську активістку Катерину Гандзюк у 2018 році також виявила проблеми в роботі правоохоронної системи. Попри вироки виконавцям, питання щодо замовників тривалий час залишалося відкритим. Це стало однією з ключових тем громадського контролю.
У 2020 році новий скандал вибухнув у Кагарлику. Правоохоронців підозрювали у катуваннях і зґвалтуванні у відділку. Після розголосу підрозділ розформували, а фігурантів затримали. Водночас інцидент поставив під сумнів результати поліцейської реформи. На тлі цих подій у 2019 році країною прокотилися акції протесту під гаслом «Аваков — чорт». Учасники вимагали його відставки та відповідальності за дії правоохоронців.
Попри постійний тиск, Аваков залишався на посаді до 2021 року, зберігаючи вплив у силовому блоці. У публічних виступах він неодноразово наголошував на своїй ролі у подіях 2014 року в Харкові, пов’язаних із протидією проросійським виступам. Цю версію він виклав у власній книзі, яку в медіа та експертному середовищі сприймали як суб’єктивний політичний погляд.
Після відставки Аваков не повернувся до державних посад. Напередодні повномасштабного вторгнення він регулярно з’являвся у політичних токшоу, коментував безпекову ситуацію та можливі сценарії. Після 24 лютого 2022 року його публічна присутність різко зменшилася. У відкритих джерелах він періодично згадується у контексті волонтерських ініціатив.
Водночас від людини з таким ресурсом суспільство могло б очікувати системнішої участі у підтримці країни.
Михайло Добкін – одна з ключових постатей харківської політики 2000–2010-х років. Його кар’єра була тісно пов’язана з союзом із Геннадієм Кернесом. Широкого розголосу набуло відео, на якому Кернес керує записом звернення Добкіна. Фрази «Немножко текст по-дебильному написан» та «Миша, у тебя скучное лицо» назавжди закріпилися у масовій культурі.
До війни діяльність Добкіна була пов’язана з проросійськими силами. Під час Революції Гідності він підтримував Януковича та «Беркут». У 2020 році він називав протистояння з Аваковим «чотирма роками кошмару», а у 2021-му програв вибори мера Ігорю Терехову, використовуючи меседжі про захист російської мови.
Після початку вторгнення його риторика кардинально змінилася. Він заявив про підтримку України, почав використовувати проукраїнські гасла та навіть зазначав, що ідеї націоналістів були виправданими. Резонанс викликали його фото у військовому спорядженні на Харківщині.
Однак за запитом нардепа Ярослава Юрчишина з’ясувалося, що Добкін не проходить службу в жодному офіційному підрозділі (ЗСУ, Нацгвардія чи поліція). Це спровокувало критику з боку ветеранів через недоречне використання військового образу.
У квітні 2022 року Добкін став дияконом УПЦ (МП). У січні 2026 року його помітили на богослужінні в Покровському монастирі Києва разом із митрополитом Павлом.
Наразі його медійна активність вкрай обмежена: він видалив частину дописів і перебуває поза активним політичним полем. Питання про те, чи з’явиться він у новому амплуа, залишається відкритим.
Читайте також: Харків під землею: як місто перебудовує інфраструктуру
Євгеній Мураєв — екснардеп та колишній власник телеканалу «НАШ», чия політична кар’єра на Харківщині починалася під крилом Партії регіонів. Протягом багатьох років його готували як «молоде обличчя» проросійського табору, здатне залучити електорат не лише гаслами, а й сучасною медійною подачею.
До повномасштабного вторгнення Мураєв був одним із найактивніших ретрансляторів російських наративів в українському інфопросторі. Внаслідок чого його телеканал «НАШ» став об’єктом санкцій РНБО через розпалювання ворожнечі та трансляцію пропаганди.
У січні 2022 року, за місяць до великої війни, Міністерство закордонних справ Великої Британії оприлюднило дані розвідки, згідно з якими Кремль розглядав Мураєва як потенційного очільника маріонеткового уряду в Україні у разі окупації. Сама Мураєв тоді назвав ці заяви «дурницею», проте подальші події змусили подивитися на це інакше.
Після 24 лютого 2022 року Мураєв фактично зник.
За даними журналістських розслідувань (зокрема видання «Українська правда»), Мураєв разом із родиною виїхав з України у травні 2022 року, перетнувши кордон з Угорщиною на Закарпатті. Згодом його помічали у Відні, де він, за повідомленнями ЗМІ, веде закритий спосіб життя, уникаючи публічності. А в січні 2025 року Мураєв з Китаю дав інтерв’ю проросійському “політологу” і пропагандисту, підозрюваному у державній зраді Олександру Лазарєву.
У червні 2023 року Служба безпеки України офіційно повідомила йому про підозру у державній зраді та порушенні рівноправності громадян. За даними слідства, він використовував підконтрольний телеканал для масового поширення кремлівських тез, спрямованих на дестабілізацію ситуації в Україні.
У 2024–2025 роках правоохоронні органи продовжували роботу щодо арешту його активів в Україні. Зокрема, було накладено арешт на майно та кошти, пов’язані з його медіаструктурами та нерухомістю в Харківській області.
У 2026 році Мураєв залишається фігурантом списку найбільш розшукуваних осіб, чия політична вага в Харкові остаточно перетворилася на токсичний багаж минулого. Його історія — це приклад того, як амбіції стати «господарем регіону» під російським триколором завершилися повною втратою репутації, майна та Батьківщини.
Олексій Кучер увійшов у харківську політику в 2019 році як голова ОДА від «Слуги народу». Його перебування на посаді супроводжувалося пандемією COVID-19 та низкою управлінських конфліктів. Критиці піддавалися його рішення щодо карантину та готовності лікарень. Окремим болючим епізодом стала катастрофа Ан-26 під Чугуєвом у 2020 році, де комунікація влади викликала чимало запитань.
Також медіа повідомляли про кримінальне провадження щодо можливого службового підроблення та претензії НАЗК стосовно задекларованої криптовалюти. Конфлікти навколо ринку «Барабашово» також стали частиною його каденції. У 2020 році Кучер балотувався в мери, активно використовуючи соцмережі, але не здобув значної підтримки.
З початком великої війни він зник із регіонального порядку денного. У лютому 2026 року стало відомо, що Кучер залишив посаду голови наглядової ради ДП «Ліси України» (цю роль називали волонтерською). Наразі його діяльність не пов’язують із Харковом. Інформації про його участь у допомозі регіону небагато, а траєкторія кар’єри виглядає як стрімке згасання впливу.
Ігор Райнін — фігура, чия кар’єра в Харкові та Києві довгий час вважалася еталоном непублічного, але тотального впливу. Ексголова Харківської ОДА та колишній глава Адміністрації Президента (2016–2019), він був одним із архітекторів вертикалі влади в часи Петра Порошенка. Проте його справжнє обличчя відкрилося в листопаді 2019 року, коли одразу після відставки з Банкової він очолив харківську організацію проросійської партії ОПЗЖ. Цей крок став одним із найбільших політичних скандалів того часу, який охрестили «феноменальним перевзуванням».
У Харкові вплив Райніна тримався на жорсткій кадровій політиці та контролі над ключовими процесами в області. Його називали політичним наставником Юлії Світличної. Медіа неодноразово згадували про скандал 2015 року з витоком особистого листування, проте Райнін, як досвідчений апаратник, завжди тримав удар, уникаючи прямих коментарів щодо особистого життя.
З початком повномасштабного вторгнення росії 2022 року Ігор Райнін, на відміну від своїх колег по ОПЗЖ, обрав стратегію повної медійної тиші. Він не робив гучних заяв, не з’являвся на волонтерських заходах і не брав участі в обороні міста. Це «зникнення» породило чимало чуток про його місцеперебування.
Станом на 2025–2026 роки Райнін фактично випав із активного політичного життя регіону. У медіа періодично з’являлася інформація про його перебування за кордоном, проте офіційних підтверджень чи активних кримінальних проваджень наразі немає. Його політичний проєкт у Харкові було анульовано разом із забороною ОПЗЖ, а колишня вертикаль впливу розсипалася.
Людина, яка колись мала доступ до найвищих державних таємниць та керувала цілою областю, у 2026 році стала фігурою з минулого, чиє ім’я викликає лише скепсис.
Юлія Світлична стала першою жінкою на чолі Харківської ОДА у віці 32 років. Її образ базувався на темах інвестицій та міжнародних контактів. Вона завжди уникала гострих тем, що підтверджує її відома цитата про пам’ятник Жукову: «Я не знайома з Жуковим, тому я не можу бути ні за, ні проти нього».
Її кар’єру пов’язували з Ігорем Райніним (ексголова АП Порошенка, пізніше — лідер ОПЗЖ у Харкові). У 2015 році медіа обговорювали скандал із нібито зламаною поштою Райніна, де фігурувало особисте листування, бронювання готелів в Естонії та оренда житла на двох. Світлична назвала ці матеріали фейком.
Під час виборів 2020 року її звинувачували у «гречкосійстві» через благодійні акції. Того ж року вона пройшла до Ради як самовисуванка. У парламенті вона працює як позафракційна: за даними медіа, за каденцію вона лише кілька разів виступала з трибуни. Хоча вона є співавторкою 60 законопроєктів, її голосування вибіркові: вона ігнорувала рішення щодо медканабісу та заборони релігійних організацій, пов’язаних із рф.
Політологи вбачають у цьому бажання зберегти гнучкість. У березні 2026 року в ЗМІ з’явилися позитивні публікації про її минулі успіхи, що лише підкреслює: її образ і досі формується медійно, а не через реальну політичну активність.
Андрій Лесик — депутат міськради від забороненої ОПЗЖ та давній соратник Медведчука. До війни він був відомий проросійською риторикою та конфліктами. У лютому 2021 року його силою вигнали з трибуни міськради після заяв про «державний переворот» 2014 року та відмови переходити на українську мову.
Після 24 лютого 2022 року Лесик зник. У грудні 2024 року ДБР та прокуратура заочно повідомили йому про підозру у державній зраді. Слідство встановило, що він поширював пропаганду у виступах на каналі «Россия 24». За даними правоохоронців, у 2023 році він виїхав до Росії. Його випадок — найяскравіший приклад того, як проросійський сегмент політики остаточно опинився поза системою.
Дмитро Шенцев був депутатом п’яти скліканнь (2006–2022). Він підтримував «диктаторські закони» 2014 року та голосував проти суверенітету України над окупованими територіями у 2018-му. У росії його нагородили медаллю Пушкіна.
Після початку вторгнення він пропустив усі засідання і у червні 2022 року склав мандат. Проте у 2025 році «Українська правда» у розслідуванні «Міндічгейт» зафіксувала його в Тель-Авіві біля об’єкта, що пов’язують із бізнесменом Михайлом Чорним.
Також медіа згадували родину Шенцевих у контексті криптобіржі WhiteBIT, через яку могли йти операції, пов’язані з рф (пізніше частки були перереєстровані на Володимира Носова). Шенцев більше не в парламенті і інколи випадково потрапляє на світлини журналістів-розслідувачів.
Володимир Скоробагач, колишній заступник голови облради, після вторгнення склав повноваження та виїхав до Франції. У 2024–2025 роках він став фігурантом справ щодо розкрадання коштів «Укренерго». За даними слідства, у квітні 2022 року він створив групу, яка продавала електроенергію через підконтрольні компанії, не повертаючи кошти держпідприємству. Збитки оцінюють у 60 млн грн.
У 2026 році Скоробагача оголосили в міжнародний розшук і заочно заарештували. Медіа також звертали увагу на розкішний спосіб життя його родини в Ніцці. Його історія — це приклад того, як регіональний вплив трансформувався у кримінальний статус.
Читайте також: Людмила Охріменко: Голос війни, що звучить крізь хрускіт битого скла
Депутатка від «Слуги народу» Аліна Мустафаєва запам’яталася агресивним піаром. Під час виборів мера 2021 року соцмережі були заповнені її рекламою, що викликало питання про фінансування. Рух ЧЕСНО фіксував поширення нею «фейкової соціології».
Вона гостро критикувала Ігоря Терехова, зокрема щодо підроблення підпису Кернеса. Резонанс викликало відео бійки Мустафаєвої з помічником нардепа Куницького — Дмитром Ніконовим, де вона вимагала телефон, а він заявляв, що вона його душить.
Також розслідування «Схем» пов’язувало її та компанію AutoEnterprise із постачанням обладнання в окупований Крим. Після початку війни її присутність стала епізодичною (коментарі щодо обстрілів підприємства), але вона так і не посилила свій вплив, залишившись у межах локальних скандалів.
Кейси цих політиків різні, але висновок один: повномасштабна війна зламала систему, яка десятиліттями задавала правила життя Харкова. Поки на арену виходять нові імена, представники старої епохи намагаються адаптуватися або просто зникають у минулому.
Майбутнє Харкова тепер залежить від того, чи вдасться місту зберегти ту стійкість, яка об’єднала громаду в найтяжчі моменти.
Антоніна Вербицька
Не забудьте підписатися на 
в Телеграмі 
, щоб мати можливість читати нові пости!
Комментирование закрыто.